Запитання і завдання

1. Що з життєпису Сково'роди вразило вас і чим саме?

2. Розкрийте зміст вислову «Світ ловив мене, та не впіймав».

3. Обгрунтуйте твердження про жанрове, ідейно-тематичне і художнє ба­гатство творчості Сковороди.

77

4. У чому історичне значення діяльності й творів мандрівного філософа, поета і байкаря для свого часу і наступних епох?

5. Які людські риси Сковорода цінує, я які осуджує (за поезією «Всякому місту звичай і права»)?

Основні надбання української літератури до XIX століття

Ми коротко оглянули шлях української літератури від пра­давнього письменства Київської Русі до самобутньої творчості Григорія Сковороди включно. Які ж її надбання за цей період?

Від «житій святих» і літописів через сатиричні вірші ман­дрівних дяків та інтермедії Митрофана Довгалевського і Якуба Гаватовича до «Послань» Івана Вишенського й Мелетія Смот-рицького, поезії Климентія Зіновіїва, лірики та байок Григорія Сковороди збагачувалася наша література на жанри, теми, образи, ідеї. Долаючи вікові канони, жива мова народу збо­рювала книжну, з'являлися нові жанри, удосконалювалася система віршування. Кращі літературні сили зростали на жит­тєдайному ґрунті усної творчості народу.

Розквіт давньої української літератури припадає на другу половину XVII і XVIII ст. Але вже з середини XVI ст. почався період великого піднесення української літератури, чому ак­тивно сприяв розвиток братств, шкіл, друкарень, наук гума­нітарного і природничого циклу. Наша давня художня літера­тура розвивається у взаємозв'язках з малярством, музикою, архітектурою та іншими видами мистецтва. У літературу при­ходять обдаровані особистості з різних станів. Найбільші ху­дожні досягнення цього часу — твори полум'яних полемістів Мелетія Смотрицького та Івана Вишенського і великого філо­софа Григорія Сковороди, бо саме вони перетворили українську літературу на дієву суспільну силу, на зброю нашого народу проти зросійщення, покатоличення і спольщення, за піднесення національної свідомості і гідності.

Переважна частина творів українських письменників своє­часно не була надрукованою (ні твори Вишенського і Сковороди, ні козацькі літописи, ні більшість інтермедій тощо), що за­гальмувало літературний процес, негативно відбилося на всьому духовному житті українців. Вільним виразником справжніх дум і сподівань народу, його поглядів був фольклор. У думах, історичних піснях, ліричній поезії виявилася творча сила на­роду, його соціальні, національні й естетичні ідеали. Ця дво-єдиність тодішнього літературного життя — літератури книж­ної й усної в їх взаємозв'язках — характерна риса нашого давнього письменства. Завдяки подвижництву письменників та безіменних творців фольклору наша література вийшла на магістральні шляхи народності й правдивого, критичного зоб­раження життя.

78

Становлення нової української літератури

Кінець XVIII — початок XIX ст.— надто важка доба в історії України. У 1764 р. скасовано гетьманство, через дев'ять років — Запорозьку Січ, цей форпост¹ волі народної, а неза­баром повністю ліквідовано автономію на Лівобережжі. Україна стала низкою «новороссийских» та «юго-западных» губерній. І найстрашніше — запровадження кріпацтва. Ще недавно вільні люди стали рабами. Разом із кріпацтвом на нашу землю з Росії прийшло неуцтво: царат масово закривав народні школи, що були до того майже в кожному українському селі. Лікві­довано друкарство; Синод² заборонив друкування навіть укра­їнського букваря. Настав жахливий занепад освіти. До того ж значна частина української старшини та інтелігенції відійшла від свого народу, покинула його напризволяще.

Але наш народ зберіг усну поезію і живу прекрасну мову, хоч російські шовіністи зневажали й забороняли її.

Хотіли вирвати язик, Хотіли ноги поламати, Топтали під шалений крик, В'язнили, кидали за ґрати, Зробить калікою з калік Тебе хотіли, рідна мати. Ти вся порубана була; Як Федір у степу безрідний³. (Максим Рильський)

Чимало хто робив висновок, що всьому кінець, що все українське, напевно, загине. Постало тривожне питання: бути чи не бути не лише українській мові, літературі, культурі, а й самому народові.

У відповідь на кріпосницький і національний гніт напри­кінці XVIII — на початку XIX ст. посилюється опір народних мас, вибухають повстання, наприклад на Полтавщині в селі Турбаях, де заворушення тривали чотири роки, на Поділлі, де діяли загони легендарного Устима Кармалюка. Проти кріпос­ництва й царату борються члени Кирило-Мефодіївського брат­ства — Тарас Шевченко, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші.

«Книги буття українського народу» Миколи Костомарова — твір про слов'янську федерацію. Російський міністр освіти граф Уваров назвав його «произведением злонамеренным и опасным».

'Форпост — тут: те, що є передовим і має провідне значення. -Синод — найвища церковна установа в царській Росії. ^Л Козак Федір з думи «Про Федора Безродного, безвольного».

80

Лють у цього високопоставленого душителя викликало «шалене обурення» автора підневільним становищем його рідного краю і заклик до національного відродження. «І встане Україна зі своєї могили,— пише з впевненістю Микола Костомаров,— і знову озоветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик ЇЇ, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа... І Україна буде непідлеглою... республікою в Союзі Слов'янськім».

Скасування кріпацтва^ й розвиток капіталізму Р иток стимулюють зростання української культури: відкриваються гімназії (у першій половині XIX ст. їх уже було 10), ліцеї (в Одесі та Ніжині), Харківський та Київський університети. У 1818 р. виходить перша граматика української мови Олексія Павлов-ського. Михайло Максимович у 20—40-ві роки видає три збірки українських народних пісень; у Харкові та інших містах Ук­раїни з'являються перші газети й журнали, альманахи «Мо­лодик», «Ластівка», «Украинский альманах», відкрито Хар­ківську публічну бібліотеку, виникають науково-літературні гуртки. Як бачимо, у відродженні української демократичної культури особлива роль належить Харкову. Уже за перші десять років існування Харківського університету було видано понад 220 книг, що становило мало не половину тогочасних річних книжкових видань Росії. Ідею боротьби за національну культуру підносили і перші журнали: гумористично-сатирич-ний «Харьковский Демокрит» і літературно-художньо-науко-вий «Украинский вестник», в яких часто друкувалися статті з історії України, етнографії, фольклору, філософії та літера­турної критики. Та, на жаль, усі журнали були російськомовні.

Українську науку того часу розвивали математики Тимофій Осиповський і Михайло Остроградський, філолог Ізмаїл Срез-невський, геолог Никифор Борисяк, хімік Олексій Ходнєв, історики Дмитро Бантиш-Каменський, Осип Бодянський, що видрукував «Літопис Самовидця» і знамениту «Історію русів», тобто історію України від найдавніших часів до 1769 p., Микола Маркевич, автор п'ятитомної історії України, та інші видатні вчені. Особливо слід виділити вклад у розвиток української науки першого ректора Київського університету Михайла Мак­симовича — філософа і природознавця, історика та фолькло­риста, археолога й письменника, з яким дружив і якого високо Цінив Тарас Шевченко.

Вихід у світ першої граматики української мови, збірок народних пісень, наукових праць багатьох авторів у галузі народної мови, фольклору та історії України довели всьому світові, що українська мова і культура є самобутніми, що не визнавати цього могли тільки невігласи або колонізатори.

Зароджувався новий український театр. Перші професійні театри було засновано в Харкові, Києві та Полтаві. Постійні

81

драматичні й музичні театри мали в своїх маєтках багато

магнатів. Видатним актором того часу був Карпо Соленик. Грали в Україні відомий російський артист Михайло Щепкін, негритянський трагік Айра Олдрідж.

Розвиваються українська музика й живопис. Видатні кобзарі Андрій Шут і Остап Вересай високо несли українську пісню. Композитори Микола Маркевич та Семен Гулак-Артемовський, художники Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Тарас Шевченко збагачують образотворче мистецтво України. Живописні та графічні роботи Шевченка («Катерина», «Судна рада», серії «Живописна Україна» і «Притча про блудного сина») торували й утверджували в мистецтві демократизм, реалізм і народність.

Виникнення

нової

української літератури

На межі XVIII і XIX ст. виникла нова укра­їнська література, біля колиски якої стояв Іван Котляревський. У 1798 році виходять друком перші три частини «Енеїди» Котля­ревського. Цей факт знаменував собою насту­пний етап в історії української літератури: кращі традиції давньої літератури були органічно засвоєні но­вою літературою; разом з «Енеїдою» народилася нова література з живою народною мовою. Розмовною мовою були написані Котляревським і драматичні твори «Наталка Полтавка» й «Мо-скаль-чарівник» — п'єси, які поклали початок українському репертуарові аматорського і професійного театрів. Процес ста­новлення нової української літератури завершується виходом у світ «Кобзаря» Тараса Шевченка у 1840 p., що було подією великої мистецької та історичної ваги.

Поряд із Тарасом Шевченком у 50—60-х роках українську літературу збагачують у прозі Марко Вовчок, Анатолій Свид-ницький, Олекса Стороженко; в поезії — Михайло Петренко, Віктор Забіла, Леонід Глібов, Амвросій Метлинський, Євген Гре­бінка, Левко Боровиковський. Нову українську літературу під­тримували росіяни-демократи Олександр Герцен, Микола Черни-шевський, Микола Добролюбов, передові ідеї яких знаходили гарячий відгук і в Україні. Микола Чернишевський ще в 1861 р. не лише високо оцінив творчість Тараса Шевченка, а й під­креслив її велике міжнародне значення. «Маючи тепер такого поета, як Шевченко,— писав він,— українська література... не потребує нічиєї ласки». Ще рішучіше висловився Олександр Гер-цен: «Україну слід... визнати вільною й незалежною країною...» А скільки щирості в рядках Кіндрата Рилєєва:

Це ад — Вкраїну зріть в неволі, її побачить вільну — рай!..

Такі відгуки видатних діячів сусіднього народу були вагомою підтримкою української культури в найчорніші часи миколаївської реакції, за що ми сердечно вдячні цим світлим умам Росії. На жаль, були й росіяни-шовіністи, які кривдили український народ.

82

Таким був, наприклад, критик Віссаріон Бєлінський, який не визнавав навіть слова «Україна», заперечував існування укра­їнської мови, дозволяв собі грубо ображати Тараса Шевченка.

Нова українська література розвивалася шляхом народності. До Шевченка народність розуміли вузько: як насичення літе­ратурних творів фольклорними мотивами, народнопоетичними художніми засобами, розмовною лексикою, як докладне зоб­раження побуту народу. Творчість Шевченка народна в широ­кому розумінні, бо в ній уся правда про народ, його духовне життя, прагнення і мрії. Поет використав не тільки фольклорні засоби, а й увібрав дух, ідеї усної творчості народу.

Майже всі українські митці, починаючи з Котляревського і закінчуючи Шевченком, зазнали певного впливу сентимента­лізму й романтизму — літературних течій, що прийшли до нас із Заходу. Реалізм і народність, національне відродження в українській літературі утверджувалися в одному річищі зі слов'янським національним відродженням початку XIX ст. в Чехії, Болгарії та інших країнах. Це був взаємопроникаючий процес. Тарас Шевченко та його послідовники в народності літературного твору вбачали насамперед відбиття поглядів, іде­алів народу, його волелюбних прагнень, не відкидаючи, зви­чайно, відображення побуту, мотивів та засобів усної народної творчості. Тому в їхніх творах на першому плані — протест народу проти соціального й національного гноблення, образи народних месників — борців супроти Російської імперії, яка закабалила і сплюндрувала Україну.

Нова українська література принесла нові теми, створила нові образи, покликала до життя нові жанри. Це теми соці­альної та національної неволі, спільної боротьби трудящих проти царату, запроданства частини козацької старшини; об­рази народних месників, жінки-страдниці, сатиричні образи царів, панів-лібералів; жанри: ліро-епічна поема, віршована байка, балада, соціальна та історична повісті, реалістична дра­ма, водевіль, громадянська та інтимна лірика.

Немає жодного сумніву, що великі набутки української літератури і культури були б багатократно вагомішими, якби не страхітливий зашморг російського імперіалізму у вигляді таємного валуєвського циркуляру 1863 р., за яким видання україномовних наукових, релігійних і публіцистичних праць було суворо заборонено. У 1876 р. емським указом царя Олек­сандра II у Російській імперії «строжайше запрещено» друку­вання будь-яких книг українською мовою.

Картина жахливого духовного геноциду українців буде пов­нішою, коли згадаємо історичні факти.

1690 р.— Собор православної церкви засудив «Кієвскіе но-вия книги» Петра Могили, Симеона Полоцького, Кирила Транквіліона Ставровецького, Івана Галятовського, Лазаря Ба-рановича, Антонія Радивиловського та інших, наклавши на них «проклятство та анафему»;

83

1720 p.— Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії

будь-які книги, крім церковних;

1729 р.— наказ Петра II про переклад в Україні державних постанов та розпоряджень з української на російську;

1753 р.— Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

1769 р.— заборона Російської Православної церкви на дру­кування та використання українського «Букваря»;

'1784 р.— запровадження викладання в Києво-Могилянській академії російською мовою;

1786 р.— Київський митрополит Миславський наказав, щоб в усіх церквах священики читали молитви і лравили службу Божу «голосом, свойственным російскому наречію». Те саме було заведено й у школах України;

1862 р.— закриття українських недільних шкіл — безоп­латних для навчання дорослих.

1864 р.— Статут про початкову школу: навчання проводити лише російською мовою;

1881 р.— заборона викладання в народних школах та ви­голошення церковних проповідей українською мовою;

1881 р.— закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом, а українські театральні вистави ставити «в завісімості от усмотренія висших мєстних властей в каждом отдельном случае»;

1884 p.— заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії;

1892 р.— заборона перекладати твори з російської мови на українську;

1895 р.— Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою дитячу літературу;

1903 р.— Указом Сенату Росії українська мовна культура й освітня діяльність оголошені шкідливими, бо «можуть вик­ликати наслідки, що загрожують спокоєві та безпеці імперії»;

1908 р.— Указом Сенату визнано культурно-просвітницьку діяльність в Україні «вредной, могущей визвать послєдствія, угрожающіє спокойствію і безопасності в Російськой імперії».

1910 р.— Уряд Столипіна своїм циркуляром заборонив будь-які українські організації. Закриття російською владою «Про­світи» в Києві, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Миколаєві.

1914 р.— Указ російського царя Миколи II про заборону української преси;

1914 р.— заборона владою святкування на українських зе­млях 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка;

1914 р.— заборона в окупованій російською армією Галичині та Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, гоніння на українську церкву.

Не меншу згубу духовному життю українців несла кадрова політика царських сатрапів. Є чимало документів, які засвід­чують антиукраїнський геноцид. Полтавський губернатор Баг-

говут в доповіді міністру внутрішніх справ Російської імперії від 4 лютого 1914 р. запропонував заходи, здійснення яких привело б до повного знищення українського етносу:

1. Определять на должность учителей, по возможности, только великороссов.

2. На должности инженеров и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяс­нить, что «украина» — это «окраина» государства в былые времена.

5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.

6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.

7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения: благочинных назначать с особым разбором, во главе епархии ставить архиереев исключительно великороссов, причем твердых и энергичных; ока­зывать самое крутое давление на тех священников, которые заражены украи-нофильством; епархиальных наблюдателей за школами назначать исключитель­но великороссов.

8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других; учебный персонал должен быть из великороссов; за семинарии надо взяться и искоренить гнездившийся в них дух украинства.

9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и др. с целью борьбы против украинцев; в газетах указывать тождество великороссов с украинцами и объяснять, что малорусский язык образовался путем колонизации русского языка в прежние времена; разъяснить, что Украина означает окраину России и Польши, и что никогда украинского народа не было; доказывать необходимость великорусского языка как общего­сударственного и литературного, что малорусский язык, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

10. Всеми способами искоренять названия «Украина» и «украинский» в употреблении.

11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению — выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.

12. На разные должности не допускать людей, которые когда-либо, хотя бы и в отдаленном прошлом, имели соприкосновение с украинским элементом.