«Сад божественних пісень»

Ліричний герой збірки — весь в пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Відкриваючи перед читачем свою благородну, чутливу душу, ліричний герой виливає журбу, тривогу, роздуми. Його мучать «нудьга проклята» і «докучлива печаль». Вони. гризуть його, як «ржа сталь», а він жене їх геть і врешті переборює тугу. «Я на ноги встав, воскрес!» — вигукнув він. У багатьох поезіях автор милується красою рідної природи, духовно збагачується її чарами. Ось уривки з віршів «Гей, поля, поля зелені» та «Ой пташино жовтобока».

Гей, поля, поля зелені, Зелом, квітом оздоблені!.. Жайворонок над полями!.. Соловейко над садами... Тільки сонце визирає, Вівчар вівці виганяє...

Ой пташино жовтобока, Не клади гнізда високо. А клади лиш на лужку, На зеленім моріжку... Стоїть яыр нлд водою, І киває головою. Буйні вітри повівають, Руки явору ламають.

У давній українській літературі ніхто не зумів так просто і в той же час так поетично висловити захоплення природою: _в обох поезіях відчувається вплив фольклору, обидві стали популярними піснями і ввійшли до рукописних збірок народ­них пісень ще у XVIII ст. За жанром ці пісні є романсами¹. Красу природи поет оспівує також у віршах «В город не піду багатий — У полях я буду жить...», «Вже хмара пройшла. Райдуга в небі грає...», «Весна люба, гей, прийшла...» та багатьох інших.

Серед поезій збірки трапляються панегірики («Іде, хоче нас лишити», «На день народження Василя Томари»), але від панегіричних віршів попередників Сковороди вони відрізня­ються чистотою й щирістю почуттів, простотою образів. Звер­таючись до панів, поет закликає їх до невсипущої праці:

Кинь, добродію, неробство, Дорожити варто днем. За порожнім ворохобством Час безслідно промайне.

Дуже цікава ода Сковороди «Похвала бідності», в якій змальований уявлюваний авторові ідеал людини. Бідність, яка живе «в серці чистім і праведнім» — «блаженна і свята», «справжня мати серцям, рідна і лагідна». Від бідності, на думку автора, тікають геть пияцтво, зажерливість і «розкіш неправедна, люта мати тривог лихих». І навпаки, супутниками бідності є «зрівноважений дух, мудра розсудливість та веселість, ясна». А тих, у кого «на серці прагнення золота», поет називає жебраками духу, захланними старцями, що «до скарбів земних так пожадливо горнуться».

Сковорода на кожному кроці бачив закріпачений люд і пристрасно жадав для нього волі — свої роздуми з приводу цього висловив у пісні «De libretate» («Про свободу»). У ній оспівано волю як найбільше багатство людини. Золото порів­няно зі свободою — ніщо, «болото». Найбільша турбота лі­ричного героя про те, щоб не позбутися волі. Тому автор і славить Богдана Хмельницького, називає його героєм, батьком вольності. У своїх творах поет-любомудр відбив мрію народу ^пРо кращі часи, коли земля стане «царством любові... без ^в_^р°_^жнєчі і чвар». Народ прагнув щастя: «Щастя, де ти жи­ро м а в с -- невеликий вокальний чи інструментальний твір ліричного змісту _для одного виконавця.

68

веш? — горлиці, скажіте!» На це запитання Сковорода дає дуже сміливу, як на той час, відповідь: «Щастя нема на землі, щастя нема в небі». Проти ворогів щастя трудової людини спрямовує автор сатиричні стріли свого найкращого поетичного твору — «Всякому місту — звичай і права».

У цьому вірші Григорій Сковорода шикує в «Всякому місту один ряд усіх, кого засуджує,— здирників, _ звичай бюрократів, пияків, розпусників, підлабузни-і права» ків, ледарів. Це пани, що безупинно стягають поля, купці й лихварі, що обманюють трудя­щих, чиновники та юристи, що зловживають своїм становищем, багачі, у яких «дім, як вулик, гуде від гуляк».

На противагу моралі паразитів герой твору думає не про маєтки й чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, померти «з ясним розумом». Тільки той, в кого чиста І совість, не боїться смерті, перемагає її.

Знаю, що смерть — як коса замашва,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар,—

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?