ББК 83.3Ук1я721

С79

Підручник відзначений

Державною премією України

в галузі науки і техніки 1995 року

Затверджено Міністерством, освіти України (Лист МО України № 425 від 18.04.97)

Навчальне видання

СТЕПАНИШИН БОРИС ІЛЬКОВИЧ" УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Підручник для 9 класу

Затверджено Міністерством освіти України

5-те видання «"V^""*

Завідуюча редакцією літератури, мови та історії Н. В. Злблоцъка< ^* ,^ч.

Редактор С. С. Литвин. Технічний редактор Г. Г. Саливон. ' '•

Художній редактор В. О. Любавін. _ -. -\

Коректор А. І. Сергіенко. *ЯВ)М

Підписано до друку з діапозитивів 27.01.98. Формат 60X90/16. Папір офсетний.

Гарнітура шкільна. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 21. Умови, фарбо-відб. 21,50.

Обл-нд. арк. 22,05. Тираж 400 000 првм. (2 й завод 100 001—200 000 прим.).

Вид. № 36353. Замовленая № 8 23. Ціна 1 гри. 77 к.

Видавництво «Освіта», 254053, Київ, вул. Ю. Коцюбинського, 5. Свідоцтво №. 22858060 від 28.10.94.

Віддруковано з готових позитивів на книжковій фабриці їй. М. В. Фрунзе, 310057, Харків, вул. Донець-Захаржевського, в/8.

Степанишин Борис

С79 Українська література: Підруч. для 9 кл.— 5-те вид. К.: Освіта, 1997.— 336 с. ISBN 966-04-0006-3.

ББК 83.3Ук1я721

ЮНІ ЧИТАЧІ!

Ви розгорнули першу сторінку свого підручника з ук­раїнської літератури. Вас, напевно, цікавить, що знайдете в

ньому?

Твори українських письменників вивчали ви і в попередніх класах. У цьому році вас знову вразить і зачарує могутнє слово Тараса Шевченка і Марка Вовчка, покличуть у глибину віків літописи, ознайомитесь і з не відомими досі вам Іваном Ви-шенським і Григорієм Сковородою, Іваном Котляревським і Пантелеймоном Кулішем, Григорієм Квіткою-Основ'яненком і Юрієм Федьковичем та іншими чарівниками українського ху­дожнього слова. Проте не в цих нових іменах головна відмін­ність підручника. З його допомогою ви нині розпочинаєте вивчення історії української літератури, себто систем­ного викладу її розвитку від часу зародження літератури до наших днів.

Як побудовано підручник?

Він складається зі вступних, оглядових, монографічних¹ і підсумкових розділів-тем. У вступних і підсумкових розділах на тлі суспільно-історичних умов і культурних надбань у галузі науки, мистецтва, освіти узагальнено літературний процес в Україні певної доби, визначено його основні законо­мірності й традиції. Оглядові теми дають загальний аналіз творчого доробку письменників відповідної епохи. В моно­графічних розділах докладно розповідається про життєвий і творчий шлях того чи іншого письменника, проаналізовані

його твори.

У кожному розділі є відомості з теорії літератури. Поставтесь до них з особливою увагою, бо завдяки їм швидше збагнете закономірності розвитку літератури та її особливості як мис­тецтва слова.

За цим підручником ви пройдете в захоплюючій мандрівці шляхами літературної України — від сивої давнини до другої половини XIX ст. Найвидатніші письменники цього періоду поведуть вас у чарівний світ художньої літератури. Ви прочи­таєте чимало поем, повістей, оповідань, віршів; напевно, под­ружитесь із героями прекрасних творів, що стали гордістю нашого народу, увійшли до скарбниці європейського і світового мистецтва.

А будете допитливими і тямущими — н'авчитеся читати не лише текст, а й підтекст художнього твору, розуміти деякі «секрети» майстрів слова.

О В. І. Степінишмн, 1997 © К. В. Мовчая, В. В. Чуприні» художнє оформлення, 1997

ISBN 966-04-0006-3

¹ Монографічний (грецьк.: моно — один, граф» — пишу) — той, що з'ясовує одне якесь питання.

Застерігаю однак: чимало залежатиме і від вас. Щоб наша спільна мандрівка була не тільки приємною, а й корисною, доведеться не лише слухати і дивитися, а й чимало працювати: читати і виписувати, порівнювати і робити висновки, аналізу­вати й узагальнювати. Бо шлях до усвідомлення суспільного і національного значення та естетичної насолоди від спілку­вання з художнім словом пролягає через працю. Разом з тим читання захоплюючого художнього твору і співпереживання з його героями, виписування глибоких, прецікавих висловлювань та роздуми над ними — це ще й найприємніший з усіх мож­ливих видів відпочинку. Правда ж?

Отже, в дорогу, друзі! Допитливих юнаків та дівчат ваблять літературні шляхи нашої рідної України. Від усієї душі зичу вам вельми цікавої та корисної мандрівки у світ словесності.

Автор

Молитовний триптих

ОТЧЕ НАШ

Отче наш, що єси на небесах, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небесах, так і на землі. Хліб наш повсякденний дай нам сьогодні. І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є царство, і сила, і слава Отця, Сина і Святого Духа нині, повсякчас і на віки вічні. Амінь.

МОЛИТВА

Отче наш, Тарасе всемогущий, Що створив нас генієм своїм, На моїй землі, як правда, сущий, Б'ющий у неправду, наче грім. Ти, як небо, став широкоплече Над літами, що упали в грузь, Віку двадцять першого предтечо, Я до тебе одного молюсь.

Дмитро Павличко

МОЛИТВА ДО МОВИ

Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, лю­бистку, м'яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі й місяця народжена.

Мово наша! Мудра Берегине, що не давала погаснути зем­ному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу!

Мово! Велична молитва у своїй нероздільній Трійці, що єси ти і Бог-Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа скверноти, злого духа виродження, злого духа ганьби та й висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами і небесним вогнем очищення.

Зцілювала Ти втомлених духом, давала їм силу, здоров'я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю; і невмирущими ставали ті, що молилися на даро­ване Тобою Слово. Бо «споконвіку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог».

Катерина Мотрин

БІБЛІЯ

Світовому красному письменству в цілому, кожній націо­нальній літературі зокрема передує Біблія. Це найстаріша кни­га світу, написання якої тривало від XII ст. до нашої ери до II ст. нашої ери; в ній зібрані мудрі проповіді-повчання, гені­альні пророцтва, міфи, історичні хроніки, ритуальні молитви, народні пісні й пісні-псалми, притчі, фрагменти героїчного епосу різних народів та різних епох, легенд та переказів.

Біблія, ця Книга книг, є найвидатнішою з-посеред перек­ладних творів церковної літератури. Які її зміст і структура? Це звід 50 окремих книг. Перша частина зводу — Старий Завіт — складається як з книг літописно-розповідних (книга Буття, книга Виходу, книги Ісуса Навина, Суддів, чотири книги «Царств», книга притч Соломона і т. д.), художніх (ліро-епічних) — твори Пророків, книга Іова і суто ліричних — Псалтир, Пісня Пісень тощо. Започаткував¹ Святе Письмо Мой-сей, а закінчили — Христові апостоли.

Церква трактує Біблію як Святе Письмо, як тексти для ритуального читання під час богослужіння і як матеріал для недільних проповідей, як ідеї Божого провидіння, а також як заповіти Бога людям для усвідомлення їхньої гріховності та спасіння душі.

Нас цікавить передусім епічна частина Біблії — прадавні перекази про створення Світу, вигнання з раю Адама і Єви за вчинений гріх, життя їхніх потомків, усесвітній потоп, виве­дення Мойсеєм іудейського народу з єгипетської неволі. У цих оповідях елементи фольклору поєднані з елементами книжної мови.

У другій частині зводу — Новому Завіті — докладно йдеться про життя Ісуса Христа, його вчення, вчинені ним чудеса, його смерть, воскресіння з мертвих і вічне життя. Розповіда­ється про це в чотирьох «Євангеліях» святих апостолів — Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Вражаючу картину страшного суду подає остання книга Святого Письма «Апокаліпсис».

Біблійні сюжети та образи використовуються багатьма мит­цями — скульпторами, графіками, малярами, композиторами, режисерами театру і кіно, письменниками. Воістину немає жодного великого письменника, який би хоч раз та не звернувся до змісту Біблії. Образи Книги книг надихали Шевченка і Байрона, Лесю Українку і Дайте, Франка і Шекспіра, Куліша і Пушкіна, багатьох інших митців. Читайте «Молитви», «Осії. Глава XIV», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», уривок «Настане суд...» з послання «І мертвим, і живим...» Тараса Шевченка, «Мойсея» Івана Франка, «Одержиму» Лесі Українки — і ви переконаєтеся, який колосальний вплив мало Святе Письмо на розвиток мистецтва, всього духовного життя українського народу.

Художня література як вид мистецтва

Красне письменство як один з видів мистецтва є худож­нім відображенням суспільної свідомості, а через ту сві­домість — і суспільного буття, дійсності. Спрямування худо­жньої літератури — людинознавче. Що б не описував пись­менник (людей, предмети, фауну, флору),— то все для людей і про людей.

Як кожному виду мистецтва (музиці, малярству, скульптурі, архітектурі, театрові, хореографії, кіно), мистецтву художнього слова притаманні ідейність, образність, емоційність. Ідеї, себто головному задумові літературного твору, підпорядковано все: образи, сюжет, композиція, виражальні засоби тощо. Голов­не — образи: персонажі, пейзажі, портрети, інтер'єр, умовні та ліричні образи. За їх допомогою письменник висловлює свої почуття, роздуми, суспільні ідеали. Мета красного письменства, за Іваном Франком,— «викликати в душі читача живі об­рази тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи». Отже, образність у художньому творі — це сукупність почуттів (емоцій), захоплень, схвильованості ав­тора. Висока ідея породжує глибокі почуття, під впливом яких і виникає художній образ.

У літературних творах конкретно-історичне та загальнолюд­ське взаємопов'язані й взаємообумовлені. Наприклад, спокон­вічне прагнення нашого народу до волі й щастя (загальнолюд­ське) викликало масовий протест українського селянства проти національно-соціального гноблення — Коліївщину (конкретно-історичне).

Питомі риси українського національного харак­теру вилилися у створення світу самобутнього красного пи­сьменства, головні ознаки якого — поетичне світосприймання, глибинне розуміння природи, Бога, любов до людей, доброта й милосердя, прагнення до самопізнання і самовираження. Від ступеня таланту письменника та його світогляду залежать су­спільна значимість, а відтак і популярність його творів. Гені­альність Тараса Шевченка, його полум'яний патріотизм вили­лись у натхненне послання «І мертвим, і живим...», яке ось уже півтора століття стукає до сердець десятків мільйонів українців у всьому світі, хвилює і цим активізує їх на грома­дянські вчинки, на визвольну боротьбу за незалежну державу, посилює їхні національну свідомість та гідність.

Художні образи та втілені в них ідеї не є самодостатні: вони реалізуються тільки в особі Читача, в сприйнятті ним не лише фабули і сюжету твору, а й підтексту, умовності, непо­вторної своєрідності творчої манери письма автора. Ключ до Царства краси художнього слова знайдемо у розумінні мета-

форичної, алегоричної, символічної мови письменника. Про­никнення в дивосвіт красного письменства веде, за Франком, через мову почуттів до мови розуму. Отже, йдеться про суча­сного кваліфікованого читача, на якому і замикається система «Література — письменник — читач».

Професійна література виникає на ґрунті усної народної творчості.

Усна народна творчість

Український фольклор, багатство якого неосяжне,— це скла­дова і невід'ємна частина великої культури нашого народу. З його промовистих сторінок — пісень, дум, казок, легенд, пе­реказів, прислів'їв та приказок — відкривається не лише най­повніша енциклопедія народного побуту, звичаїв, обрядів, свят, а й цілий світ настроїв, роздумів, сподіванок та мрій українців за тисячоліття, їхні вдача, характер, психологія, філософія й етнопедагогіка народу, його менталітет.

У тій величній святині, якою для українців є фольклор, почесне місце належить і народній драмі.

Народна драма

Джерело професійної драматургії — народна драма, початки якої аж у сивій, дохристиянській давнині. Це невеличкі сценки віршованої форми, які супроводжували або відбивали певний обряд (наприклад, весільний), певний трудовий процес (сівбу), або становили собою ту чи іншу гру дітей, підлітків, юнацтва і мали розважальний характер.

Це одна з прадавніх пісень нашого народу.

«Просо» За формою «Просо» — драматичний діалог

між двома групами людей — молодицями й

дівчатами, з одного боку, і чоловіками та парубками — з

другого. Першій групі, яка щойно «посіяла просо», друга група,

жартуючи, погрожує, витоптати його кіньми. І не допомагає

навіть зваба ста срібних. Парубоцтво не спокуситься і на тисячу

талярів. Хлопці погоджуються не топтати засіяне поле лише

тоді, коли їм обіцяють гарну дівчину.

Веснянка «Просо» — мікродрама жартівливого характеру, що передає життєрадісну натуру наших пращурів.

«Коза» — невелика драматична сценка гумо- «Коза» ристичного характеру; одна з найулюбленіших ігор в Україні. Обраного з-поміж присутніх на роль кози підводять до стіни, дерева тощо і передражнюють словами «Коза, коза, бе-е». Роздратована коза погрожує всіх сколоти, вона небавом справді ганяється за учасниками цієї вельми рухливої гри. І якщо їй вдається до когось доторкну­ тися, той стає козою — і гра починається спочатку.

У цій п'єсі є всі елементи драматичного твору: ремарки, діалог і монолог-пісня, в якій подана самохарактеристика го­ловної дійової особи.

Я коза-дереза, Півбока луплена, За копу куплена. Ту-пу, ту-пу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками загребу, Хвостиком замету, бррр...

Наш народ споконвіку вмів працювати і вмів, активно від­почиваючи, розважатися. Іскрометний гумор таких ігор мав виховний вплив, свідченням чого є зміст «Кози».

П'єси-ігрища дійшли до наших часів у різних варіантах.

Ця драматизована пісня жартівливого харак-«Явтух» теру широковідома під назвою «Да куди їдеш, Явтуше?». «Явтух» — не що інше, як роз­горнутий діалог між чоловіком (парубком) неговіркої вдачі й стриманого гумору з балакучою молодицею чи дівчиною. На всі її запитання («куди їдеш?», «що везеш?») і прохання — підвезти, дати грушку, Явтух дає спочатку негативну відпо-відь:«Не скажу!», «Не хочу!», «Не дам!», а згодом, подобрі­шавши, дозволяє і сісти до нього на воза, але «скраєчку», і взяти грушку, але «гниленьку». Він навіть милостиво дозволяє себе обняти та поцілувати, але з застереженням «не задушити» і «не вкусити» при цьому. Ті застереження, звісно, жартівливі. На загальну доброзичливу приємну тональність цієї гуморис­тичної сценки впливає звертання молодиці (дівчини) до Явтуха: «Мій друже» та примовляння «Да коли ж твоя та добрая ласка». Впадає в око різниця в мовленні обох дійових осіб: репліки жінки велемовні, Явтуха — дуже стислі, що відповідає чоловічій та жіночій натурам. У цілому ця драма­тична гумористична сценка тонко передає етнічні особливості

українців.

Україна багата на розмаїті весільні обряди. «Весілля» У кожному регіоні цей обряд має свої відмін­ності. Його значення в тому, що він відбиває світогляд і мораль трудового народу, родинні та суспільні стосунки на кожному конкретному історичному етапі. У ньому з великою теплотою оспівана доля жінки до і після одруження. У весільних піснях йдеться і про свах, і про подруг нареченої, світилок, бояр і боярок, старост і дружб. Співають весільні пісні лише жінки. Це переважно хори, діалоги. Весільні пісні супроводжують замішування короваю, розплітання коси мо­лодої, одягання їй чіпця. Чоловіки у формі монологів та діалогів беруть участь у найбільш драматичних епізодах обря-ДУ — під час нападу бояр, викупу нареченої. Святкуючи пе­резву,родичі молодої після першої шлюбної ночі йдуть або

їдуть з відповідними обрядовими піснями на частування до хати молодого.

Найпопулярнішими є такі весільні пісні: «Де ти, калино, росла?», «Ой думала та гадала», «Приїхали гості», «Ой куди ж ви, сірі гуси, полинете?», «Ненько моя та рідненька», «Ой пливе човен по росі». З них постає цілий світ почувань і думок дівчини передвесільної та весільної пори. Зростала молода «у батенька в світлоньці.., а літом на нивоньці». Та приїхали «гості з чужої стороності.., стали молоду Наталку підмовляти». Молода сумує: «не вернеться дівування вже ніколи», жалкує «за своєю русою косою — дівоцькою красою». Та літа, кохання кличуть до родинного життя, і ось «приїхали бояри, Наталку з собою забрали та й Миколі віддали».

Крім того, що всі весільні пісні становлять одне велике драматичне дійство, кожна з них, завдяки діалогічній формі, теж є маленькою п'єскою.

— Ненько моя рідненька, Рятуй мене...

— Не моя, донечко, воля... Нехай тебе той рятує, Хто до шлюбу готує.

Весільні пісні — промовистий доказ не тільки багатства змісту й форми весільного обряду, а й високої моралі україн­ського народу.

* * *

«За ^широкими морями, за лісами дрімучими... був колись веселий край, розкішний, багатий, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями. Одна неволя пгчська, а друга _ царська. І жили там рабами в тяжкій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити — заказано, ходили німі...

Україна... В одному вже тільки цьому слові бринить ціла музика смутку і жалю. Україна — країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, вікової героїчної боротьби за волю, в результаті якої — велетенське кладовище і високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ пісня» (Степан Васильченко).

Така ж доля спіткала і нашу літературу. І хоча український народ — один з великих слов'янських і взагалі європейських народів, вш був розтерзаний і пошматований впродовж трива­лого часу між різними імперіями, не визнаний як нація, по­збавлений політичних прав, можливості будувати свою неза­лежну державу, права на творення рідної літератури, навіть права на рідну мову, й тому не раз зависала над українцями загроза цілковитого винищення.

10

Та хоч не мав наш народ місця на історичній карті Європи,

_він жив. Мало того, що жив: у відповідь на приниження, гніт і сваволю український народ творив свої історію, культуру, плекав свою мову. Платив за це, правда, кров'ю і кістками, але творив. Почуття людської й національної гідності, а також талановитість допомогли українцям вистояти й дати світові шедеври літератури й інших видів мистецтва.

Українське художнє слово завжди утверджувало і відстою­вало гідність людини й народу в цілому. Фізично виснажена до краю людина, послухавши у виконанні кобзаря історичну пісню, оживала й знову бралася за шаблюку; кріпак, ска­раний канчуками за непокору, після слухання думи міцніше стискав у руках косу чи сокиру; козак, що стікав кров'ю, на погук рідного слова знаходив у собі нові сили, і горе було нападникові від списа козацького. На голос рідної пісні, на поклик художнього слова талановитих синів народу — пись­менників оживали знесилені серця. Юнак, що прочитав Шевченків «Кобзар», неодмінно запалювався святою любов'ю до України і вже до скону служив їй. Одне слово, усна народна творчість і художня література відвернули велику трагедію — знищення нації, самобутньої неповторної куль­тури; вони врятували її, не дали зупинитися народові в його духовному розвитку.

Українська література на всіх етапах свого розвитку була тісно пов'язана з життям народу: відбивала його побут, звичаї, мораль, безпосередньо відгукувалася на болі трудівників та їхнє прагнення до ліпшого життя. Проте роль художньої лі­тератури ніколи не зводилася до звичайного, хай і найповні­шого віддзеркалення життя. Наша література, пов'язана з на­ціонально-визвольною боротьбою, завжди окрилювала наш на­род передовими суспільними ідеалами, допомагала розпізнати, хто друг, а хто ворог. Провідні українські письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панько Куліш були полум'яними три­бунами і художнім словом вказували народові шлях до сонця правди, щастя й волі, вели його за собою, були для нації провідною зорею в темну ніч безправ'я народу, в часи сваволі польської шляхти, російського колоніалізму. Шевченкові ряд­ки «Що ми?... Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..» стукали-промовляли до сердець, будили народ зі сну, посилю­вали національну самосвідомість і гідність.

Українська література відома в світі найперше своєю на­родністю. «Це мистецтво,— писав відомий чеський учений Зденек Неєдлий,— глибоко народне тому, що з нього безпосе­редньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу. Гарна ця душа. Таке саме й її мистецтво».

На ґрунті української народної творчості, за її взірцем пи­сали поети, прозаїки, драматурги, байкарі, художники, ком­позитори, їхніми зусиллями створена одна з найсамобутніших

її

культур світу. Великий Кобзар у листі до чернігівського гу­бернатора П. I. Гессе так писав про це: «Ті, хто бачив хоч раз нашу Україну, говорять, що бажали б жити і вмерти на її чудових полях. Що ж нам сказати, її дітям? Треба любити, пишатися своєю найпрекраснішою матір'ю... Історія України дивує кожного своїми подіями і напівказковими героями, народ дивовижно оригінальний, земля прекрасна, і все це до цього часу ніким не представлено перед очі цивілізованого світу, тоді як Україна давно мала своїх композиторів, і живописців, і поетів...»

Своє захоплення українською культурою не раз висловлю­вали великі діячі багатьох народів світу. «Щасливі ви,— го­ворив Лев Толстой, звертаючись до українських студентів,— що народились серед народу з такою багатою душею, народу, що уміє... так чудово виливати свої думи, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого жахатися за свою будучність. Його час не за горами».

Видатна польська письменниця Еліза Ожешко у листі до Івана Франка писала, що чим більше вона читала творів ук­раїнських письменників, тим більше відчувала «дивну приваб­ливість і поезію цієї літератури. Вона чиста, як кришталь, тепла, як літній вечір, несподівано оригінальна, не схожа на жодну іншу...»

Нині, коли Україна після вікової боротьби стала, нарешті, незалежною державою, її духовні скарби дедалі ширше пізна­ються і поціновуються усім культурним світом.

Отже, якщо світ так високо ставить нашу літературу, то ми, українці, повинні знати її історію всебічно й глибоко.

Виникла наша література в сиву давнину, «Періодизація» більше тисячі років тому в Київській Русі. Звідти, з глибин нашого праслов'янського ко­реня, беруть початок свій і музика, і живопис, і архітектура та інші мистецтва, звідти — наші обряди, звичаї, дохристи­янська мораль, традиції.

Від Київської Русі-України веде свій початок і українська література, перший давній період якої, з огляду на ті історичні умови та назву держави (Русь), називаємо прадавньою українською, або давньоруською літературою, найвидатнішою пам'яткою якої є героїчна поема в прозі «Слово про похід Ігорів ».

З XIV ст. починається давня українська література. З кінця XVI ст. пишно розквітає полемічна, драматична та віршова література, найвидатнішими представниками якої є Іван Ви-шенський, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький та Григорій Сковорода, творчістю якого і завершується давня література.

12

Залишили помітний слід у нашій словесності поети Памво Беринда, Касіян Сакович, Климентій Зіновіїв, Лазар Барано-вич, драматурги Якуб Гаватович, Митрофан Довгалевський та прозаїки Ілля Турчиновський, Антоній Радивиловський, Са-муїл Величко, Григорій Грабянка. Саме тоді виник давній український театр. Мандрівні актори ставили релігійні (різд­вяні та великодні) драми, а в антрактах — інтермедії, гу­мористично-сатиричні сценки, які користувалися в середовищі міщан та селян величезною популярністю.

1798 рік (коли вийшла в світ поема Івана Котляревського «Енеїда») — рік народження нової української літератури. Лі­тературну справу, розпочату Котляревським, Григорієм Квіт-кою-Основ'яненком _та іншими письменниками початку XIX ст., геніально продовжили Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, за ними пішли Марко Вовчок, Юрій Федькович, Леонід Глібов та багато інших прозаїків, поетів і драматургів.

Літературу XIX ст. ми називаємо новою, бо, на відміну від літератури попередніх семи століть, її мовою стала не напів­мертва книжка, а жива народна. Народними відтепер стали і характери-образи, взяті з самого життя, тематика і проблема­тика літературних творів, їх фольклорне підґрунтя, відобра­ження мрій народних мас. Література нової доби перестала бути синкретичною: лірика, епос і драма стали автономними, а кожен з цих родів зазнав видового розгалуження: лірико-громадянська, пейзажна, інтимна, філософська; епос — геро­їчний, побутовий, сатиричний; драма — побутова, соціальна, психологічна. У надрах нової літератури виникають десятки нових жанрів: поеми, балади, оповідання, повісті, романи, сонети, памфлети, драми, комедії, трагедії, трагікомедії, воде­вілі, мелодрами тощо.

Такі основні віхи у становленні й розвитку української літератури від Київської Русі до кінця 80-х років XIX ст., таке її спрямування й основні особливості, які ви, мандруючи сторінками підручника, пізнаєте докладніше.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. М. Аркас. Історія України-Русі.— К., 1990.

2. Історія української літератури: У 2 т.— К., 1988.— Т. 1.

3. Народні перлини.— К., 1971.

4. Розлилися круті бережечки.— К., 1972.

5. Дитячий фольклор.— К., 1986.

6. Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості.— К., 1989.

7. Джерела пружно б'ють. Хрестоматія з української літератури для 9 класу.— К., 1995.

8. Д. Гуменна. Благослови, Мати! Казка-есей.— К., 1995.

9. О. Козу л я.'Жінки в історії України.— К., 1993.

10. І. Білик. Меч Арея: Роман.— К., 1990.

13

11. Олександр Олесь. Княжа Україна: Поема.— К., 1990.

12. Г. Івакін. Оповіді про стародавній Київ.— К., 1982.

13. Г. Хоткевич. Історія України (до кінця XVI ст.). — К., 1992.

14. М. Костомаров. Слов'янська міфологія.— К., 1994.

16. В. Маланюк. Нариси з історії нашої культури.— К., 1992.