Триєдина просторова структура світового господарства
Ф. Бродель сформулював одне з правил існування світу-економіки: «В центрі світу-економіки знаходиться місто» [Бродель, 1992, с. 21]. Іншими словами, світ-економіка ієрархічна. Вона завжди обертається навколо центру, що визначає основні тенденції ділової активності світу-економіки в цілому. На мал. 16, що показує еволюцію і циклічність світової системи, видно, що світова економіка спочатку контролювалася південноєвропейськими містами-республіками: Республіка Святого Марка (Венеція), Флоренція, що стала центром Ренесансу, Генуя. Світові пануючі центри в генералізованому вигляді послідовно змінялися таким чином: після Венеції, Флоренції і Генуї прийшов час Антверпена (Це «місто не боролося за те, щоб опинитися на вершині світу. Воно в один прекрасний ранок прокинулося на ній...») Не Антверпен жадібно захоплював світ, якраз навпаки: це світ, виведений з рівноваги Великими географічними відкриттями, спрямувався у бік Атлантики, вхопився за Антверпен за відсутністю кращого» [Бродель, 1992, с. 143; курсив мій. — Н.М.]. Потім якийсь час світ-економіка «крутилася» навколо Генуї (частини Іспанськой імперії), Амстердама, Лондона, Нью-Йорка.
Відмітимо, що коли центр перемістився до Північно-західної Європи, то відбулося істотне розширення міжнародного поділу праці і формування світогосподарського Центру нової якості — «виробничого», а не «торгово-посередницького» типу. Для цього, за Валлерстайном, як вже пояснювалося, знадобилися дві причини: імпорт зерна зі Східної Європи і постачання дорогоцінних металів з колоній. В результаті Центр дістав можливість спеціалізації на ефективніших товарах.
Відносини між Центром і Периферією багато в чому диктуються умовами торгівлі (нагадаємо, що це показник, в чисельнику якого «індекс експортних цін», а в знаменнику — «індекс імпортних цін, виражений у відсотках»). Умови торгівлі означають, що країнам, що розвиваються, потрібно все більше сировини, сільськогосподарській продукції, низькотехнологічного промислового виробництва, щоб купити на світовому ринку який-небудь предмет тривалого користування. В майбутньому умови торгівлі також не зможуть змінитися на користь тих країн, що розвиваються, які спеціалізуються на сировині і необробленій сільськогосподарській продукції, тому що в країнах Центру промислове виробництво стимулює розвиток в сфері знань. Як виражаються економісти, відбувається «дематеріалізація» (або софтизація) економіки Центру. Наприклад, в структурі валового внутрішнього продукту США на частку промислової продукції в 1997 р. приходилося 20,5% [World Investment Report 2002, р. 208].
В майбутньому знання як товар у вигляді патентів, «ноу-хау», наукоємких послуг порівнюватиметься зі все більшою кількістю промислової продукції. Високі ціни, як помітив на початку XX в. Н. Д. Кондратьев, для країн Центру є не стільки перешкодою, скільки стимулом для постійного прагнення виробників до пошуку випуску нововведень, необхідних для відтворення статусу Центру [Кондратьев, 1993J. На відміну від цього, на Периферії з її роздробленими ринками і політичною нестабільністю значні витрати і високі ціни не можуть підтримати нововведення, а низькі ціни стають стимулом для архаїзації господарства.
Держави Центру, вступаючи один з одним у тісні відносини, взаємно підсилюють один одного, головним чином за рахунок перетікань між ними капіталів і тісної різносторонньої співпраці.
До теперішнього часу Тріада і Периферія що протистоїть їй в економічному відношенні, однак площа якої приблизно в 4 рази більше площі країн Тріади, — це два полюси світової системи що об'єктивно протистоять, а про зростання або зниження градієнту соціально-економічних диспропорцій між ними в світовій литераратурі йде наукова, досить жорстка дискусія.
Один з дослідників нерівності в світогосподарському просторі X. Сала-і-Мартін після обрахунку нерівності доходів доводить, що в світі немає ніякого «турбуючого зростання» нерівності, що воно значно знизилося за останніх 20 років. При цьому він виділяє дві головні методологічні помилки, які здійснюють дослідники світової нерівності доходів, що приводять їх до протилежних істині результатам.
Перша помилка багатьох економістів полягає в тому, що всі вони використовують показник ВВП на душу населення в кожній країні як рівний по вазі. X. Сала-і-Мартин вважає, що коли досліджується нерівність доходів населення світу, в цьому випадку зіставлення таких країн, як, наприклад, Китай і Гренада, як одиниці з рівною вагою, викликає сумніви, оскільки на кожного жителя Гренади доводиться 12 тис. жителів Китаю. Навіть якщо припустити, що дохід в Гренаді виріс на 300% за два останні десятиліття, це незначно впливає на загальну картину нерівності доходів внаслідок того, що населення Гренади незначне за чисельністю. Інша справа — Китай. Зростання тут доходу на душу населення впливає на нерівність в світі досить сильно, оскільки стосується доходів приблизно 1/3 населення планети. Отже, необхідно використовувати показник ВВП на душу населення (по паритету купівельної спроможності), зважений за чисельністю населення в кожній з країн.
Друга помилка ряду вчених в даній сфері полягає в ігноруванні внутрідержавних відмінностей в доходах, які, як наприклад, в Китаї, можуть бути дуже значними [Sala-i-Martin, 2002].
Дані ЮНКТАД також свідчать про позитивні зрушення на Периферії. Так, експорт високотехнологічних товарів країнами, що розвиваються, росте вищими темпами, ніж у розвинених країн. Високотехнологічний експорт країн, що розвиваються, в 2000 р. дорівнював 450 млрд дол., що на 64 млрд більше, ніж експорт первинних продуктів, на 215 млрд більше, ніж ресурсозорієнтований експорт, на 45 млрд більше, ніж низькотехнологічний експорт і на 140 млрд дол. більше, ніж середньотехнологічний експорт. Природно, така ситуація пояснюється тим, що в країнах, які розвиваються, розміщені переважно трудомісткі виробництва з високотехнологічного сектора, а не НДДКР. Виняток становлять Республіка Корея, Сінгапур і Тайвань, які по структурі економіки близькі до високорозвинутих країн [World Investment Report 2002, с. 197-204].
Для географії надзвичайно цікаво, що розмір Периферійної зони коливається в часі. Так, за розрахунками деяких західних географів, в 1938 р. ця зона була більше Центру світової економіки в 7-9 разів, в 1960-1970 рр. — в 3-4 рази [Arrighi, Drangel, 1986|.
Центр і Периферія, ці два полюси, «разділені»/«об’єднанні» країнами так званої Напівпериферії (по Броделю, «блискучими другими»).
Напівпериферія — це проміжна ланка в світовому господарстві, яке послаблює різницю потенціалів між полюсами світової системи. Вона часто грає роль Периферії для Центру і роль Центру для Периферії. Це проміжне положення в системі міжнародного поділу праці. До Напівпериферії відноситься цілий спектр держав: низка країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Португалія, Греція, Туреччина і інші країни. Конкретне віднесення країн до Напівпериферії завжди викликає дискусії.
Ця схематична структура зручна для аналізу, але і вона порушується. Під впливом транснаціоналізації просторова структура світового господарства все більшою мірою набуває анклавного характеру. У світове господарство в межах держав активно залучаються вибіркові ареали і центри, що особливо володіють вигодами географічного положення і якістю трудових ресурсів. Світова економіка все більшою мірою організовується у формі «архіпелагів» і контролюючих їх центрів, які не мають поділу праці з проміжними зонами. Це, перш за все, світові міста, офшорні зони. У світових містах концентруються не тільки фінансові інститути, але і контролюючі світове господарство неурядові організації, а також неформальні угрупування найбільших бізнесменів, що ухвалюють рішення; дослідницькі центри в області світового господарства.
За оцінками дослідника світової фінансової системи Р. Аллена, менше 30 % ринку всіх видів цінних паперів Сімки (G-7) контролюється державами. Світовий фінансовий ринок переміщає понад 3 трлн дол. в місяць. З них 2 трлн — гроші, не контрольовані державою. Приватний капітал має більше ресурсів, ніж центральні банки навіть таких країн, як США. Не національні уряди, підсумовує Р. Аллен, а приватний капітал визначає ситуацію на світовому фінансовому ринку [Allen, 2004].
Сучасна просторова структура світового господарства представлена по макрорегіонах світу як диференціація за показниками акумуляції капіталу і індексом людського розвитку в табл. 32, а за принципом центро-периферійної ієрархії світу на мал. 17.
