Тема 7. Філософія суспільства

1. Основні концепції суспільства в історії філософії. Логіка розвитку соціальної філософії

Соціологічний ідеалізм - В межах класичної філософії суспільство, зазвичай, розглядалося не як цілісний соціальний організм, а як механічна сума окремих індивідів. Логічно було прийти до висновку, що якщо розвиток суспільства є агрегатним рухом мільйонів незалежних індивідів, то перемагають в ньому найбільш видатні з них, чия думка править світом. Так формується основний принцип соціологічного ідеалізму: „свідомість людей визначає їх буття.

Географічний детермінізм - Першим зовнішнім опонентом соціологічного ідеалізму був географічний детермінізм (Ш.Монтеск’є, Г.Бокль, Е.Реклю та інші). Цей напрямок абсолютизував один з матеріальних факторів суспільного розвитку – географічний.

Історичний матеріалізм - Вперше розповсюдили матеріалізм на пояснення найбільш складної форми руху матерії – соціальної, представники історичного матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони розділили суспільні відносини на матеріальні та ідеальні (духовні), довівши що саме економічні відносини в кінцевому підсумку визначають і матеріальні і, опосередковано, всі ідеальні відносини, тобто життя суспільства в цілому. Принцип первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості є корінним принципом матеріалістичного розуміння історії.

Біологічний детермінізм - До біологічного детермінізму відносяться вчення і школи, що виникли у другій половині XIX ст. в немарксистській соціальній філософії на єдиній принциповій основі – розуміння суспільного життя через закони та категорії біології. В межах біологічного детермінізму можна виділити декілька основних шкіл: соціальний дарвінізм; расизм; фрейдизм; мальтузіанство та неомальтузіанство

Психологічний напрямок - У кінці XIX ст. сукупність основних напрямків соціальної філософії поповнилися школами і течіями психологічного спрямування. До психологічного напрямку у соціальній філософії відносяться ті філософські школи, які шукають пояснення складних соціальних процесів у психології великих соціальних груп (класів, етнічних спільнот та ін.).

2. Суспільство як система. Функції суспільства.

Застосування системного підходу до аналізу суспільства може допомогти виявити його структуру та функції.

Суспільство – це цілісна система, якій притаманна інтегративна якість, яка не є властивою її окремим компонентам.

У суспільній науці тривалий час йшов пошук „клітинки” (такого „найпростішого утворення”), з аналізу якого було б правомірно починати дослідження суспільства як цілісної системи.

Марксизм і школа Питирима Сорокіна в якості такої „клітинки” запропонували суспільні відносини.

Поняття „суспільні відносини” має два змістовні виміри у літературі:

1. це будь-які відносини між людьми у суспільстві;

2. відносини між великими соціальними групами, що мають безпосередньо суспільний характер.

В процесі виробництва люди взаємодіють між собою з метою ефективного впливу на природу як джерело засобів існування. Але головним фактором суспільно-історичного розвитку виробництва є потреба суспільства (і суспільної людини) у виробництві себе як цілісної специфічної системи.

Виробництво та відтворення як умов і засобів матеріального існування людей, так і духовних основ їх буття, з самого початку є виробництвом самої людини, способом формування і розвитку її суспільних якостей і здібностей.

Виробництво засобів існування – вихідний пункт людської історії.

3. Суспільна свідомість. Суспільна психологія та ідеологія.

Форми суспільної свідомості: мораль, наука, релігія, право і політика, мистецтво, філософія.

Перетворення суспільної свідомості на форми історично починається з суспільного розподілу праці, який співпадає з виникненням приватної власності на засоби виробництва, держави і, перш за все, з відокремленим існуванням фізичної та духовної, розумової праці. Саме суспільний розподіл праці і є тією основою, на підставі якої виникають, з одного боку, суспільна самосвідомість, адже тут вперше людина спрямовує пізнання на саму себе, а з другого – форми свідомості як ідеальні, опосередковуючі (Г.В.Плеханов) форми суспільної практики.

Форми суспільної самосвідомості мають певні гносеологічні функції:

- вони здатні випереджувати реальність. Завдяки своїй відносній самостійності вони набувають деяку прогнозуючу здатність

- форми суспільної свідомості не тільки відображають реальний світ, але й створюють його, мають свій вплив на розвиток об’єктивної дійсності

- будучи формами, вони своєрідно перетворюють реальний світ у форму принципу, мов би витягують з нього квінтесенцію розвитку, упорядковуючи її в особисті форми: для філософії – форми методу, або для мистецтва – види окремих мистецтв, жанрів тощо

- на відміну від філософських категорій, які відображають щаблі звільнення людини від природної стихії свого виникнення, форми суспільної свідомості являють собою сходинки теоретичної самосвідомості суспільства в процесі історичного розвитку

Суспільна ідеологія – це система поглядів та ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності і одне до одного, соціальні проблеми та конфлікти, а також цілі суспільної діяльності. Суспільна ідеологія укорінена в суспільній психології.

1. Суспільство та спільнота.

Суспі́льство — організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв'язків його членів, об'єднаних родинними зв'язками, груповими, становими, класови­ми та національними відносинами. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум. Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметникусуспільний.

У суспільстві існують, як правило власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб'єкти соціального спілкування —особа, сім'я, клас, група, нація, держава та інші. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я.

Спільнота — це група людей, які відчувають досить спільного між собою з якої б то не було причини, щоб мати спільні прагнення, цілі та структури^[1].

Ключові ознаки спільноти:

• Географія

• Спільність поведінки

• Загальна самоідентифікація

• Спільні інтереси і потреби

• Зв'язок і усвідомлення загальних цілей

При цьому важливим критерієм спільноти є те, що люди спілкуються один з одним з тих питань, які і об'єднують їх у спільноту.

2. Рушійні сили розвитку суспільства.

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

3. Суспільні відносини та їх структура.

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних Відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

4. Матеріальне та духовне виробництво.

Матеріа́льне виробни́цтво — виробництво, безпосередньо пов'язане з виготовленням матеріальних цінностей або з наданням матеріальних послуг: перевезення вантажів, виконання будівельних, монтажних, земельних, ремонтних робіт.

Метою матеріального виробництва є випуск продукції, що задовольняє потреби людини або системи.

Духовне життя суспільства - це сфера суспільного життя, що визначає в сукупності з економічною та соціально-політичним життям специфіку даного суспільства у всій його цілісності. Вона включає в себе всі духовні освіти, в тому числі духовну культуру в усьому її різноманітті, форми і рівні суспільної свідомості, неоформлені стихійні й не цілком усвідомлені настрої, звички і т. д.

Духовна культура представляє собою лише певний бік, "зріз" духовного життя, у відомому сенсі її можна вважати ядром духовного життя суспільства. Духовна культура має складну структуру, включаю щів наукову, філософсько-світоглядну, правову, моральну, художню культуру. Особливе місце в системі духовної культури займає релігія. З огляду на складність одночасного сприйняття відразу всіх складових духовної культури, спробуємо з'ясувати загальну основу, яка об'єднує в єдине ціле всі її сторони, а саме: що розуміється під культурою в цілому.

У самому широкому сенсі цього слова культуру можна розглядати як розвивається сукупність матеріальних , політичних і духовних досягнень людства, що характеризують певний спосіб суспільно-практичної діяльності людей на кожному історичному етапі розвитку суспільства. Кожен етап розвитку людської історії характеризується своїм, притаманним лише йому рівнем матеріальних, політичних і духовних потенцій і досягнень людства, всіх його відносин з дійсністю: економічних, політичних, теоретичних, моральних, естетичних і т. д.

У суспільстві духовна культура виявляється через процес освоєння цінностей і норм попередніх поколінь, виробництво та розвиток нових духовних цінностей. Будучи включеними в буття людини та суспільства, в матеріальну і духовну життя, вони грають істотну роль у соціальній діяльності з освоєння й перетворення світу, служать своєрідними орієнтирами в цьому процесі. Головна мета і головна функція духовної культури полягає у формуванні певного типу людської особистості в інтересах суспільства, в регулюванні поведінки людини в процесі його взаємовідносини з суспільством собі подібних, з природою і навколишнім світом. З цього випливає і інша функція духовної культури - формування пізнавальних здібностей особистості. Духовна культура суспільства знаходить своє вираження в різних формах і рівнях суспільної свідомості, в освоєнні та збагаченні світу духовних цінностей.

При наявності ряду спільних моментів з матеріальним виробництвом духовне виробництво має свою специфіку. Предметом праці в ньому виступають не лише природа і природні речовини, але й суспільний прогрес в усьому багатстві його соціальних зв'язків, людське мислення і діяльність людей. Вельми своєрідні і суб'єкт духовного виробництва, і знаряддя його діяльності. У суспільстві формується особливий соціальний прошарок професіоналів, зайнятих створенням духовних цінностей. У масі своїй це представники інтелігенції.