56.Поняття та види строків позовної давності.

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Значення позовної давності полягає у наданні потерпілому строго визначеного, проте цілком достатнього строку для захисту його права. Після збігу строку позовної давності потерпілий позбавляється можливості примусового (судового) захисту свого права, але саме порушене право зберігається.

Строки позовної давності поділяють на загальний та спеціальні.

Загальний строк позовної давності встановлюється в три роки та поширюється на всі правовідносини, окрім тих, щодо яких встановлюється спеціальний строк.

Спеціальні строки позовної давності встановлюють:

• один рік:

— на вимогу про стягнення неустойки (штрафу, пені);

— на вимогу про спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості;

— про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК);

— на вимоги, що виникають у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК);

— на вимогу про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК);

— на вимоги, що виникають у зв'язку з перевезенням вантажу (ст. 925 ЦК);

— на вимоги про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК);

• п'ять років — на вимогу про визнання недійсним правочину, який було вчинено під впливом насильства, погрози, обману;

• десять років — на вимогу про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Позовна давність імперативно встановлюється в законі і не підлягає відміні чи зменшенню за згодою сторін. Однак за взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом.

57.Початок перебігу строку позовної давності.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Наприклад, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, а з невизначеним строком — з моменту, коли у кредитора виникає право поставити вимогу про виконання зобов'язання.

Строк позовної давності переважно перебігає безперервно. Проте законодавець встановлює низку випадків, коли, залежно від обставин, можливо зупинити та перервати строк позовної давності.

58.Вимоги, на які позовна давність не поширюється.

Позовна давність не поширюється на вимоги:

1) що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, установлених законом;

2) вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4) власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Цей перелік не є вичерпним, і законом може бути передбачено й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

59. зупинення строків позовної давності.

Сутність зупинення строку позовної давності полягає в тому, що час, упродовж якого діє обставина, яка перешкоджає захисту порушеного цивільного права, не зараховується у встановлений законом строк позовної давності.

Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (непереборна сила) на весь час існування цих обставин;

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, установлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведено на воєнний стан.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

60. переривання перебігу строків позовної давності.

Переривання строку позовної давності означає, що час, який збіг до настання обставини, що стала підставою переривання, в цей період не зараховується і він починає бігти з початку.

Перебіг позовної давності переривається у випадках:

1) вчинення особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

2) пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

61. наслідки закінчення строку позовної давності. Подовження і поновлення строків позовної давності.

Сплив строку позовної давності є підставою для відмови в позові. При цьому сплив строку позовної давності за основною вимогою автоматично вважається спливом строку позовної давності за додатковими вимогами. Проте особа, яка виконала зобов'язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, хоча б у момент виконання вона не знала про її закінчення.

Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, визнавши, що строк пропущено з поважної причини, повинен поновити перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. В зв'язку з цим право на позов у науці розглядається в двох аспектах:

процесуальному — як право особи, чиє суб'єктивне право порушено, на пред'явлення позовної заяви до суду, про захист свого суб'єктивного права;

3 цього приводу в літературі існує думка, згідно з якою вчинення зобов'язаною особою дій, які свідчать про визнання боргу, переривають перебіг строків позовної давності і у відносинах між юридичними особами. На наш погляд, таке твердження є безпідставним, оскільки ч. З ст. 79 ЦК чітко вказує на те, що по спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни, перебіг строку позовної давності переривається також вчиненням зобов'язаною особою дій.що свідчать про визнання боргу.

Тобто йдеться про виняток із загального правила.

матеріальному — як право особи на задоволення позовних вимог по захисту порушеного права.

Оскільки відповідно до ст. 74 ЦК вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, незалежно від закінчення строку позовної давності, можна стверджувати, що право на позов у процесуальному аспекті не погашується закінченням строку позовної давності.

Напроти, згідно з ч. 1 ст. 80 ЦК закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові і тому право на позов у матеріальному аспекті за загальним правилом погашується закінченням строку позовної давності, якщо суд не визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як вірно вказував з цього приводу І. Новицький, позовною давністю погашується не право на пред'явлення позову, тобто звернення до суду, а право на позов у розумінні одержання судового захисту1.

Дискусійним у цивілістичній літературі є питання про те, чи погашується з закінченням строку позовної давності саме належне позивачу суб'єктивне цивільне право. За однією точкою зору, з закінченням строку позовної давності припиняється саме суб'єктивне право, нерозривно пов'язане з можливістю його примусового здійснення, яке втрачається в цьому випадку2. Прихильники іншої думки стверджують, що суб'єктивне право припиняється лише з моменту винесення судом рішення про відмову в позові на підставі пропуску позивачем строку позовної давності3. Відповідно до третьої точки зору, яку поділяє більшість учених, з закінченням строку позовної давності суб'єктивне право не погашується, а продовжує існувати, хоча й не може бути реалізоване в примусовому порядку4. Остання позиція відповідає чинному законодавству.

Ілюстрацією наведеного може бути повернення боргу за договором позики після закінчення строку позовної давності. В такому разі боржник, який здійснив виконання, не може на цій підставі зажадати повернення від кредитора предмета зобов'язання.

62. види особистих немайнових прав

Під поняттям особистих немайнових прав слід розуміти юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній особі за законом, є немайновими та особистісними. Для характеристики особистих немайнових прав особи слід використовувати такі основні ознаки:

1) ці права належать кожній особі — це означає, що вони належать усім без винятку фізичним особам і всі вони рівні в можливості реалізації та охорони цих прав;

2) ці права належать особі за законом — це означає, що підставою їх виникнення є юридичний факт (подія або дія), який передбачено в законі;

3) ці права належать особі довічно — це означає, що вони належать фізичній особі до моменту смерті. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність, ім'я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб і з іншого моменту, що передбачено в законі, наприклад, право на донорство має лише особа з моменту досягнення повноліття;

4) ці права є немайновими — це означає, що в них немає майнового (економічного) змісту, тобто фактично неможливо визначити вартість цих прав, а відповідно і блага, що є його об'єктом, в грошовому еквіваленті;

5) ці права є особистісними — це означає, що їх не може бути відчужено (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи носія цих прав та/або передано іншим особам.

1.Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Особливістю особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є те, що вони спрямовані на підтримання існування фізичної особи як біологічної (психосоматичної) істоти. До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:

• право на життя;

• репродуктивні права;

• право на здоров'я;

• право на безпечне довкілля;

• право на свободу та особисту недоторканність;

• право на сім'ю, опіку та піклування.

2.Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Ці особисті немайнові права, на відміну від викладених вище, мають на меті забезпечити фізичній особі не природне існування, а соціальне буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті. До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:

1) право на ім'я;

2) право на гідність, честь і ділову репутацію;

3) право на індивідуальність;

4) право на особисте життя;

5) право на інформацію;

6) право на свободу творчості та вибір роду занять;

7) право на місце проживання та недоторканність життя;

8) право на свободу пересування;

9) право на свободу об'єднань та мирні зібрання.

63. захист особистих немайнових прав.

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав є їх належний цивільно-правовий захист (ст. 276 ЦК). Право на захист особистих немайпових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

• вимагати непорушення цих прав;

• вимагати припинення всіх діянь, які порушують ці права;

• вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у разі їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (Глава 3 ЦК), а також інші (спеціальні) способи — відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, що спричинено цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

• поновлення порушеного особистого немайнового права;

• спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту;

• заборону поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права.

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 280 ЦК можливість накласти на особу штраф, у разі невиконання покладеного рішенням суду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, або ж у разі ухилення від виконання судового рішення. Причому сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

Першим із спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичної особи є поновлення порушеного права, яке полягає в тому, що орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного права, не вчинено, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди. Однак цей спеціальний спосіб захисту можна застосовувати не до всіх особистих немайнових прав. Наприклад, ми вважаємо, що неможливо відновити порушення права на таємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. В таких випадках слід застосовувати інші способи захисту.

Спростування неправдивої інформації як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав фізичної особи означає, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації має право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчинюється у такий самий спосіб, у який було поширено неправдиву інформацію. Якщо спростування неможливо чи недоцільно провести в такий самий спосіб, то воно має здійснюватися в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі, з урахуванням того, що спростування має бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Наприклад, якщо спростування в тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок того, що діяльність цього засобу припинено, то його має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Подібним до спростування є відповідь, яка полягає в тому, що особа, особисте немайнове право якої було порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на висвітлення власного погляду щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Право на відповідь та право на спростування інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким та родичам і іншим заінтересованим особам.

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт вчинення правопорушення особою, до змісту протиправної поведінки належить поширення:

• відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, яких вони стосуються;

• відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа належить до кола осіб, яких ці відомості стосуються;

• відомостей недостовірних, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладено неправдиво. Причому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності. Застосування цього способу захисту можливо у разі, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права. Сутність цього способу захисту полягає в такому:

1) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

2) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущено у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунути порушення неможливо, — вилучити наклад газети, книги тощо з метою його знищення.

Істотна відмінність цього спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є поширення навіть правдивої інформації, але за умови, що вона порушує особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя, чи право на таємницю про стан свого здоров'я (дифамація).

64. речові права: поняття, види, ознаки.

 Речові права — це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.    Головне місце в системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності — це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Суть права на чужі речі полягає в тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК до речових прав, крім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395—417).    Право на чужу річ має наступні особливості:    - є похідним від права власності;    - має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності;    - зберігається при зміні власника;    - захищається такими ж способами, як і право власності;    - може захищатися і від власника.    У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним:    а) право володіння;    б) право користування (сервітут);    в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);    г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).    Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Скажімо, ми маємо посеред поля ділянку, на якій посадили картоплю. Оскільки у нас з вами, як правило, гелікоптера немає, для того, щоб восени вивезти картоплю, необхідно отримати дозвіл на проїзд вантажівкою у власника сусідньої земельної ділянки, тобто своєрідний дозвіл на використання чужого майна, оскільки без допомоги сусіда наше право власника може перетворитися на своєрідну фікцію, мертве право.    Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

В юридичній науці ще кажуть, що речове право України складається з двох інститутів: права власності та обмежених речових прав. Останні є похідними від права власності і покликані регулювати відносини щодо забезпечення безпосереднього і часткового панування сторонньою особи над річчю. Вони здійснюються на основі закону або договору.

Всі речові права на нерухоме майно умовно можна поділити на первинні і похідні. До первинних належить право власності, а до похідних всі інші речові права, зокрема:

1. Право володіння;

2. Право користування (сервітут);

3. Право користування земельною ділянкою для с/г потреб (емфітевзис);

4. Право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

5. Право господарського відання;

6. Право оперативного управління;

7. Право постійного користування земельною ділянкою;

8. Право оренди земельної ділянки;

9. Право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами;

10. Право довірчого управління майном;

11. інші речові права.

65. поняття права власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні

У цивільно-правовій науці право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права. Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна;