45. Недійсні правочини: поняття и види

Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило, тягне його недійсність. Недійсність правочину означає, що цей правочин не створює юридичних наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Розрізняють абсолютну недійсність (нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів. Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його недійсність встановлено законом. У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Однак у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлено законом, проте одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому разі недійсність правочину встановлюється судом.

Відповідно до чинного законодавства абсолютно недійсними (нікчемними) правочинами є:

1) вчинені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок;

2) вчинені малолітнім за межами їх дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його батьками (усиновлювачами) або одним з них, із ким він проживає, або опікуном;

3) вчинені без дозволу органу опіки та піклування, у разі, якщо така згода є обов'язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що правочин відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

4) вчинені недієздатним, окрім випадків, якщо цей правочин буде схвалено опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи;

5) такі, що порушують публічний порядок, тобто правочин спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

До відносно недійсних (оспорюваних) належить:

1) правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено цими особами;

2) правочин, вчинений фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;

3) правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

4) правочин, якого юридична особа не мала права вчиняти, наприклад, якщо вона не мала відповідного дозволу (ліцензії);

5) правочин, вчинений унаслідок помилки. При цьому до уваги береться тільки помилка щодо істотних обставин, тобто помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням;

6) правочин, вчинений під впливом обману. Обман має місце у разі, якщо сторона заперечує наявність істотних обставин, що можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування;

7) правочин, вчинений під впливом насильства, тобто всупереч справжньої волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони або з боку іншої особи;

8) правочин, учинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною;

9) правочин, учинений під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай невигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину;

10) фіктивний правочин, тобто вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином;

11) удаваний правочин, тобто вчинений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

46. правові наслідки вчинення и виконання недійсних правочинів.

Наслідком визнання правочину недійсним є покладення на сторін обов'язку повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною(одностороння реституція). Іноді законом може бути встановлено особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, наприклад, за умовного правочину наслідком його недійсності буде застосування до регулювання відносин між сторонами правил щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

47. Межі здійснення цивільних прав і виконання обов’язків

Межі здійснення суб'єктивних прав — законодавчо дозволені конкретні способи поведінки, якими особа в змозі набути для себе ті можливості, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права.

Загальними межами здійснення суб'єктивних цивільних прав є:

1) утримання від дій, які могли б порушити права інших осіб;

2) утримання від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині;

3) заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

4) дотримання моральних засад суспільства;

5) заборона використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

48. право на захист цивільних прав та інтересів

Захисту підлягає суб'єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом. Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом

1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 19. Самозахист цивільних прав

1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Стаття 20. Здійснення права на захист

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

2. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

49. поняття та види представництва

Представництво — правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. Представництво можливо за юридичних (неповна дієздатність, обмежена дієздатність, недієздатність) та/або за фактичних причин (хвороба, юридична неграмотність, небажання особисто здійснювати право чи виконувати обов'язок).

До суб'єктів представництва належать:

• особа, яку представляють, — особа, від імені та в інтересах якої представник учиняє юридично значимі діяння;

• представник — особа, що уповноважена вчиняти юридично значущі діяння від імені та в інтересах іншої особи;

• третя особа — особа, з якою, внаслідок юридично значущих діянь представника, встановлюються, змінюються чи припиняються суб'єктивні цивільні права та обов'язки особи, яку представляють.

Види представництва:

• законне — виникає на підставі закону чи адміністративного акту, незалежно від волі особи, яку представляють, чітко визначає особу представника та коло його компетенції;

• добровільне — на підставі договору, з урахуванням волі особи, яку представляють, визначається не тільки особа представника, а й коло його компетенції;

• комерційне — постійне та самостійне представництво від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Представництво однієї особи іншою потребує документального підтвердження. Зрозуміло, що якщо у представництві на підставі акта — це буде сам адміністративний акт, у разі законного представництва — відповідні документи (свідоцтво про народження, відповідно до якого батьки є представниками дитини), то договірне представництво оформляється довіреністю або в інших формах, передбаченим законодавством.

50. Поняття та види довіреності

Довіреність — письмовий документ, що його видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами.

Залежно від змісту та обсягу прав виділяють такі види довіреностей:

• генеральні (загальні) — видаються представникові для вчинення різноманітних правочинів;

• спеціальні — видаються для вчинення низки однорідних правочинів;

• разові — видаються для вчинення конкретного правочину.

51. форма та строк дії довіреності.

Форма довіреності має відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Довіреність від імені юридичної особи видає її орган або інша особа, уповноважена на це її установчими документами, з відбитком печатки цієї юридичної особи.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, окрім довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо); її може бути посвідчено посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

• довіреність особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, якщо її посвідчив начальник цього закладу, його заступник з медичної частини, старший або черговий лікар;

• довіреність військовослужбовця, робітника, службовця, члена їхніх сімей, якщо її посвідчив командир (начальник) частини, з'єднання, установи або закладу, на території яких вони проживають;

• довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), якщо її посвідчив начальник місця позбавлення волі.

Строк дії довіреності зазначається у ній. Якщо строк її дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Особа, що видала довіреність, може у будь-який час скасувати її. При цьому вона повинна негайно сповістити про скасування представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Строк дії довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення, є нікчемною.

52. припинення довіреності.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від учинення дій, що були визначені довіреністю;

4) ліквідації юридичної особи, від імені якої видано довіреність;

5) ліквідації юридичної особи, якій видано довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою в дієздатності або безвісно відсутньою. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків;

7) смерті особи, якій видано довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

Із припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.

53. Строки здійснення цивільних прав і виконання обов’язків

Для належного здійснення і захисту суб'єктивних цивільних прав та виконання обов'язків важливе значення має фактор часу. Проте юридичне значення має не сам час, а певні його відрізки чи моменти, з якими пов'язують виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. ЦК України оперує поняттями "строк" і "термін".

Термін — це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін може визначатись календарною датою або вказівкою на подію, яка неминуче має настати. Такою подією може бути момент смерті особи, закінчення перебігу певного строку тощо.

Строк — це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Іноді обчислення строку в цивільному праві визначається також хвилинами і секундами, наприклад договір телефонного зв'язку.

Строк і термін можуть визначатись актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

54. Обчислення строків

Для правильного обчислення строку важливе значення має його початок та закінчення. За загальним правилом, строк починається з наступного дня після календарної дати або з настанням події, якими визначено його початок. Закінчення строку залежить від одиниці виміру часу, що застосовується для обчислення цього строку.

1. Строк, що обчислюється роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року строку.

2. Строк, що визначений півроком або кварталами року, спливає у відповідне число останнього місяця строку. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.

3. Строк, що обчислюється місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, то строк спливає в останній день цього місяця.

4. Строк, що визначається у півмісяця, розглядається як строк, який обчислюється днями, і вважається таким, що дорівнює 15 дням.

5. Строк, що обчислюється тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.

Якщо останній день строку припадає на неділю або неробочий день, днем закінчення строку вважається найближчий за ним робочий день.

Якщо строк встановлено для вчинення будь-якої дії, її може бути виконано до закінчення 24 години останнього дня строку. Проте якщо цю дію має бути вчинено в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції. Письмові заяви та повідомлення, що їх здали до установи зв'язку до закінчення 24 години останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

55. види строків здійснення і захисту цивільних прав.

Залежно від різноманітних критеріїв виділяють декілька видів класифікацій строків (термінів).

1. Залежно від суб'єкта встановлення строків (термінів):

• законодавчо встановлені — тобто ті, які закріплено в законах та/або інших нормативно-правових актах;

• договірні — строки (терміни), що встановлюються за домовленістю сторін;

• судові — це строки (терміни), які встановлюються судом.

2. За правовими наслідками:

• правостворюючі — строки (терміни), пов'язані з виникненням певних правовідносин;

• правозмінюючі — строки (терміни), спрямовані на зміну правовідносин;

• правоприпиняючі — строки (терміни), пов'язані з припиненням правовідносин.

3. За самостійністю визначення:

• імперативні — строки (терміни), які строго визначені законом та не можуть бути змінені за згодою осіб (наприклад строки набувальної давності);

• диспозитивні — строки (терміни), які хоча й передбачені законом, проте можуть бути змінені за згодою сторін.

4. За характером визначеності:

• абсолютно визначені строки (терміни) вказують на точний момент чи період часу, з яким пов'язуються юридичні наслідки;

• відносно визначені строки (терміни) характеризуються меншою точністю і вказують лише приблизні орієнтири, наприклад, у розумний строк, у строк, необхідний для виконання, негайно тощо;

• невизначені строки (терміни) мають місце у разі, якщо законом чи договором взагалі не встановлено будь-якого часового орієнтиру, хоча й передбачено, що відповідні правовідносини мають часові межі. Наприклад, деякі договори може бути укладено безстроково, але зрозуміло, що такі правовідносини, все ж таки, колись припиняться.