1. Проблеми адаптації законодавства України в сфері кадастру нерухомості до законодавства єс: тенденції і перспективи.

На сучасному етапі існування системи управління нерухомістю існує свідоме відділення об'єктів нерухомості вiд земельних ділянок, на яких вони розміщуються, поділ внутрішньо єдиноi природи нерухомостi, що призводить до поділу систем реєстрації земельних ділянок и всіх інших об'єктiв нерухомості. Тоді як у європейській практиці загальноприйнятим вважається, що нерухомість – це єдиний об'єкт: земельна ділянка з покращеннями (об'єктами нерухомості, що на ній розмiщеннi, капітальними вкладеннями).

У продовж останніх 10 років в Україні система обліку нерухомого майна та система реєстрації прав розвивалися незалежно одна від одної, будучи у віданні різних рівнів влади і різних відомств. Така структура не відповідає цілям розвитку ринку нерухомості, вимагає великих і необгрунтованих витрат як держави, так і власників нерухомості.

В кожній країні форми кадастру є різними, залежно від національних економічних обставин. Однак, більшість європейських країн, де система обліку та реєстрації нерухомості створювалася відносно недавно, пішли шляхом формування єдиної системи, оскільки саме такі системи є на цей час найбільш ефективними. Інші країни вдаються до кадастрових реформ з метою приведення кадастрово-реєстраційних систем до єдиних стандартів, якими є, зокрема:

• ведення системи реєстрації прав на нерухомість на основі записів про земельні ділянки (земельна ділянка та нерухоме майно розглядається як єдиний об’єкт нерухомості);

• реєстрація прав на земельні ділянки та нерухоме майно здійснюється в одному Реєстрі прав;

• реєстрація прав та ведення кадастрових карт здійснюється однією установою;

• реєстрація прав є адміністративною функцією (державна реєстрація прав повинна бути відокремленою від судових та/або нотаріальних органів);

• послуги системи орієнтовані, насамперед, на користувача;

• система реєстрації прав повинна бути самоокупною.

Кадастрово-реєстраційна система в Україні, аби відповідати сучасним вимогам і принципам функціонування аналогічних систем у країнах ЄС має бути ефективною, тобто точною і достовірною, орієнтованою на користувача, забезпечувати йому максимальну зручність, оперативність обслуговування за мінімальну вартість та головне користуватися довірою.

2. Поняття та види правовідносин у сфері державного земельного кадастру.

  Будь-які правовідносини є вольовими суспільними відносинами між людьми, взаємні права та обов'язки яких врегульовані нормами права.    Земельні правовідносини являють собою суспільні відносини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права.

Види Земельних правовідносин можна поділити за інститутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру.

До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земеіїьні правовідносини.

Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних або комунальних земель, укладенні будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо.

Правовідносини з приводу прав на землю, похідний права власності виникають тоді, коли власник заінтересований у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. ця група земельних правовідносин поділяється на дві підгрупи: правовідносини, що мають характер речових прав(право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) і правовідносини, які мають зобов'язальний характер - оренда, застава (іпотека).

Правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею, зумовлють користування майданами, вулицями, проїздами, шляхами, набережними, пляжами, парками, скверами, бульварами, кладовищами тощо.

Правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель мають місце у випадках, коли державні і місцеві органи влади виконують відповідні функції. До таких функцій належать: надання земель у власність або у користування з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання й охорони земель; вилучення земель; землеустрій; моніторинг; державний контроль за використанням і охороною земель.

 Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав та обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультивації земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. Ці відносини спрямовані на збереження корисного потенціалу землі як невід'ємної частини навколишнього природного середовища, засобу виробництва і просторового базису.

Характер земельних правовідносин залежить також від того, у складі якої категорії земель перебуває земельна ділянка, тобто від правового режиму відповідної категорії земель.    Нарешті, земельні правовідносини поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні — передбачені нормами, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земельних відносин (наприклад, право на отримання земельної ділянки, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок). Процесуальні регламентуються нормами, що встановлюють порядок виникнення, зміни і припинення земельних правовідносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, оскарження рішень державних органів, процедура розгляду земельних спорів).