
- •1. Історія України: її предмет і джерела. Значення вивчення історії України.
- •3.Державницькі традиції на території України: кімерійці, скіфи, сармати.
- •9. Державний і політичний устрій Київської Русі.
- •10. Запровадження християнства, його вплив на розвиток Київської Русі.
- •11.Зовнішня політика Давньоруської держави.
- •12. Походження національно-державної символіки України.
- •15. Утворення Галицько-Волинського князівства. Політика Романа Мстиславича і Данила Галицького.
- •17. Селянсько-козацькі повстання в Україні в кінці хvі-першій половині хvіі ст.
- •19. Люблінська унія 1569 р. Захоплення українських земель Польщею.
- •20. Переяславська Рада. “Березневі статті”.
- •23. Внутрішні конфлікти і зовнішні напади, що призвели до великої Руїни в Україні.
- •24. Гетьманування Івана Мазепи, його державна і політична діяльність.
- •25.Українська політика Катерини іі. Ліквідація Запорозької Січі.
- •27. Зародження революційно-демократичного та ліберального руху в Україні. Декабристи та масони.
- •28. Тарас Шевченко та його роль у духовному відродженні України.
- •30. Скасування кріпосного права. Реформи 60-70-х років хіх ст.
- •31.Посилення національного гніту в Україні в другій половині хіх ст. Валуєвський циркуляр та Емський указ
- •32.Революційний рух в Україні в другій половині хіх ст.: народники та соціал-демократи.
- •33.Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австро-Угорської імперії (іі половина хіх ст.).
- •35.Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки.
- •36.Головні воєнні дії на території України в роки Першої світової війни.
- •37.Революція в Україні. Відродження Центральною Радою державності українського народу. І і іі Універсали.
- •38.Проголошення Української народної республіки самостійною державою. Ііі і іу Універсали.
- •39.Гетьманат Павла Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика Української держави.
- •40.Відновлення унр. Директорія та її місце у розвитку української державності.
- •41.Проголошення зунр. Акт злуки унр і зунр та його значення.
- •42.Михайло Грушевський – видатний український вчений, політичний та державний діяч.
- •43.Національна політика в Україні в 20-х рр. Хх ст. “Українізація”, її суть і наслідки.
- •44.Індустріалізація в Україні в 20-30 рр. Хх ст. Та її результати.
- •45.Примусове запровадження колгоспного ладу. Голод 1932-1933 рр.
- •46.Утвердження тоталітарного режиму в срср. Репресії в Україні в 30-ті роки хх ст.
- •47.Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку другої світової війни. Возз’єднання західноукраїнських земель з Українською рср.
- •48.Окупація України німецько-фашистськими
- •49.Антифашистський рух опору на тимчасово окупованій фашистами території України.
- •50.Суспільно-політичне життя в Україні в другій половині 40-х – першій половині 50-х рр. Хх ст.
- •51.Микита Хрущов і Україна.
- •52.Виникнення дисидентства. Правозахисний рух в Україні.
- •53.Суспільно-політичне життя в Україні в умовах авторитарно-бюрократичної системи (друга половина 60-х середина 80-х років хх ст.)
- •54.Входження Криму до складу України в 1954 р.
- •55.Суспільно-політичне життя в Україні в другій половині 80-х на початку 90-х рр. Хх ст. Розвиток демократії і гласності.
- •56.Надзвичайна сесія Верховної Ради урср 24 серпня 1991 р. Акт проголошення незалежності України.
- •57.Актуальні проблеми сучасного розвитку економіки України.
- •58.Національна політика Української держави на сучасному етапі.
- •60.Конституція України та її історичне значення
25.Українська політика Катерини іі. Ліквідація Запорозької Січі.
1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації. Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських. У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії. Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку.
Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум'янцев ( Рум'янцев-Задунайський ). У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала: • знищити всі залишки української автономії; • закріпачити селян; • здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; • усіляко збільшувати збір податків з населення.
Щодо козацької старшини П. Рум'янцеву рекомендувалося вживати випробуваний і надійний метод «батога й пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади. Катерина II писала, що П. Рум'янцев мусить «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ, цілком відмінний від москалів».
Обіймаючи посади генерала-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. Так, за його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України: 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки; протягом 1781-1783 pp. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;
замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком; 1783 року остаточно покріпачено українських селян;
1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.
Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.
Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763-1764 pp., незважаючи на опір частини старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацькі полки були перетворені на регулярні гусарські. Місцеві козаки позбавлялися своїх прав і привілеїв та перетворювалися на «військових обивателів».
26. Становище українських земель під владою Російської та Австрійської імперій (І половина ХІХ ст.).
На початку XIX ст. сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, неефективне екстенсивне господарювання. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні. Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали у Сх Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Пд України. Незважаючи на те, що закон 1797 р офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила, 4—6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялися і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувалися натуральний та грошовий оброки. Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва. На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного реманенту не вистачало: у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі. Ситуацію у сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Сх Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств. Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян. У 1838—1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна практика заробітчанства. У 40-х роках XIX ст. лише на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб. У першій половині XIX ст, почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Великі латифундії Пд та Правобережної України мали вагомий ринковий потенціал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шляхом дрібного підприємництва, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до крупної підприємницької діяльності. У цей період розширюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні зрушення. У дореформений період еволюційні, але глибокі зміни сталися у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першому етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років, основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії казенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зростає кількість промислових підприємств. Зокрема, в Україні їхня кількість (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість вже визріла для глибоких якісних зрушень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосницької системи, яка перетворилася на гальмо суспільного розвитку (стримувала формування ринку вільнонайманої робочої сили, інтенсивність торгівлі, появу значних капіталів тощо). Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у 30—40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. У цей період зберігалася певна спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кількість зросла в 3,6 раза. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої у наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25% , то 1861 р. — вже майже 74%. Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях на цьому етапі нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворюється на крупний центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру.