6. Право соціального забезпечення як наука

Термін «право соціального забезпечення» в юридичній літера­турі розглядається у трьох значеннях: як галузь права, галузь юри­дичної науки, навчальна дисципліна. Ці поняття мають спільні і відмінні риси, тому їх не потрібно ототожнювати.

Наука права соціального забезпечення - це система наукових уяв лень, знань і теоретичних положень про суспільні явища, що виника­ють з приводу правового регулювання суспільних відносин у сфері ма­теріального забезпечення і соціального обслуговування населення.

Право соціального забезпечення як наука представлена моно­графіями, підручниками, дисертаціями, статтями, повідомленнями іншими науковими роботами, в яких аналізуються суспільні яви­ща, пов'язані з соціальним забезпеченням населення. Ця наука ха­рактеризується особливим предметом пізнання і системою викладу отриманих знань. Предметом науки є те, що вона вивчає, що є об'єктом наукового пізнання вчених, які працюють в даній галузі права. У загальних рисах предметом права соціального забезпечен­ня є норми цієї галузі права в їх історичному розвитку та взаємозв'язку з відповідними правовими нормами інших країн, а також пов'язані з ними суспільні явища.

Складовими предмета науки права соціального забезпечення є:

1) чинне право соціального забезпечення як сукупність юридич­них норм, які вивчаються за структурою, виділяються їх особ­ливі ознаки та критерії класифікації на окремі види, з'ясо­вується співвідношення між логічними нормами права і текстами нормативних актів та системою права соціального за­безпечення і системою відповідного законодавства, здійснюється об'єднання норм у правові інститути та під галузі права Особлива увага приділяється тлумаченню норм, підго­товці коментарів до чинного законодавства;

2) суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. До них належать ті, що виникають у зв'язку з матеріальним забезпе­чення за системою соціального страхування або державного за­безпечення чи державної соціальної допомоги, а також з при­воду встановлення юридичних фактів, реалізації права на певний вид забезпечення, захисту порушеного права. Визна­чається коло осіб, які потребують соціальної підтримки, орга­ни, що можуть таку підтримку надати, соціальні факти, які по­винні при цьому враховуватися, джерела фінансування витрат, можливий порядок соціального забезпечення;

3) соціально-забезпечувальні правовідносини. Виступають юри дичною формою суспільних відносин, що регулюються правом соціального забезпечення. Аналізуються такі елементи пра~

21

вовідносин у сфері соціального забезпечення, як: суб'єкти, об'єкти, зміст. Проводиться їх класифікація, розкривається зміст правосуб'єктності суб'єктів даною права, аналізуються підстави виникнення, зміни і припинення цих правовідносин,

4) практика роботи органів соціального захисту населення щодо застосування норм право соціального забезпечення. Право вив­чається у дії. Це забезпечує можливість виявити прогалини у механізмі реалізації його окремих норм, недоліки чи невідповідність реаліям життя. Узагальнення практики роботи зазначених органів, дає можливість розробити рекомендації щодо внесення змін чи доповнень до чинних правових актів, їх скасування, розроблення нових актів, роз'яснення окремих по ложень;

5) історія виникнення права соціального забезпечення як галузі права та науки. Нормативні акти цієї галузі права інтенсивно почали прийматися на початку минулого століття, але лише в 70-х роках право соціального забезпечення як галузь права дістало визнання в юридичній науці и набуло статусу са мостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчаль­них закладах. Розвиток науки права соціального забезпечення неможливий без вивчення її історії, нормативних пам'яток, концепцій, розроблених в різний час, дискусій, що велися з тих чи інших проблем;

6) міжнародно-правові акти з питань соціального забезпечення. Норми з питань соціального забезпечення містяться в числен­них міжнародних багатосторонніх і двохсторонніх договорах, угодах, а також в актах рекомендаційного характеру. Ними встановлюються міжнародні стандарти у сфері соціального за­безпечення з метою гармонізації і координації національних за­конодавств з питань соціального захисту громадян при переїзді з однієї країни в іншу, встановлення мінімальних норм соціального забезпечення тощо;

7) право соціального забезпечення зарубіжних країн. Українська наука вказаного права може повноцінно розвиватися лише за умови врахування досвіду та досягнень аналогічних наук за­рубіжних країн. Виявляються спільні і відмінні риси існуючих в інших країнах систем соціального забезпечення, зако­номірності і тенденції їх розвитку.

Залежно від предмета науки права соціального забезпечення визначаються її завдання:

1) дослідження фундаментальних проблем теорії права соціального забезпечення, що стосуються предмета і методів правового регу­лювання, соціально-забезпечувальних правовідносин, прин­ципів, правових інститутів, системи галузі, джерел, співвідно­шення з іншими галузями права і юридичними науками;

2) науковий аналіз норм права соціального забезпечення,

3) вивчення історії права соціального забезпечення;

4) узагальнення практики застосування органами соціального за­хисту населення норм галузі права;

22

5) творче переосмислення положень, що були раніше сформульо­вані в теорії радянського права соціального забезпечення, з вра­хуванням реалій сьогодення;

6) вивчення загальних закономірностей ї тенденцій встановлення і розвитку систем соціального забезпечення в зарубіжних країнах;

7) з'ясування причин порушення законодавства у сфері соціально­го забезпечення населення;

8) розроблення основ викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах;

9) наукове обґрунтування пропозицій щодо подальшого вдоскона­лення правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення.

Суть, роль та покликання науки права соціального забезпечен­ня розкриваються в її функціях. Дана наука виконує три основні функції: пізнавальну, прогностичну і практичну.

Опираючись на теорію держави і права, галузеві юридичні на­уки, право соціального забезпечення розробляє власний інструмен­тарій пізнання, поняття і категорії, тобто свою професійну мову, за допомогою якої відбувається пізнання таких понять, як «пенсія», «грошова допомога», «соціальна послуга» тощо. Пізна­вальна функція науки спрямована на: роз'яснення з правової точ­ки зору суті суспільних явищ, що виникають у соціальному забез­печенні громадян; застосування наукових методів пізнання при їх дослідженні, конструюванні принципів, на яких будується система матеріальної підтримки громадян; формування відповідної соціальної політики держави; розроблення заходів з соціального захисту особи протягом її життя; розроблення гарантій надання громадянам різних видів забезпечення.

Прогностична функція полягає в тому, що на базі отриманих знань фахівці галузі соціального забезпечення роблять припущен­ня щодо подальшого розвитку законодавства з соціального забезпе­чення і пропонують фундаментальні вирішення назрілих проблем. Успішне реформування системи соціального забезпечення, в тому числі пенсійного, неможливе без попереднього і всебічного науко­вого обґрунтування шляхів такого реформування та прогнозування його наслідків.

Наука права соціального забезпечення суттєво впливає на прак­тику, виступає теоретичною базою. Вона узагальнює роботу органів соціального захисту населення, застосування ними відповідного за­конодавства, дає наукове тлумачення соціально-забезпечувальних норм, на основі якого видаються коментарі до нормативних актів, розробляє методику викладання права в навчальних закладах та пропаганди законодавства серед населення. Наука права соціально­го забезпечення розробляє пропозиції щодо вдосконалення чинно­го законодавства, дає висновки щодо офіційного роз'яснення змісту окремих положень конкретних правових норм.

Наука права соціального забезпечення має і свої методи пізнан­ня суспільних явищ, що є предметом її дослідження. Під методом

J ,

23

науки права соціального забезпечення розуміються правила, прий­оми, способи і підходи, інші можливі засоби, які впливають і ви­користовуються вказаною галуззю знань для здійснення нею пізнання соціально-забезпечувальних юридичних норм і пра­вовідносин, правових інститутів, історії виникнення та розвитку галузі права і науки, практики роботи органів соціального захисту населення, аналогічних суспільних явищ в інших країнах з метою одержання відповідних наукових результатів.

Наука права соціального забезпечення використовує як загаль-нонауковї, так і спеціальні методи пізнання:

1. Спеціально-юридичний метод дослідження. Завдяки йому здійснюється юридична обробка правового матеріалу. Основне його покликання - коментування законодавства з соціального забезпечення.

2. Порівняльно-правовим метод. Вивчення та порівняльний аналіз нормативно-правових актів різних країн дозволяє знай­ти найоптимальніпіий варіант правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення.

3. Історико-правовий метод. Вимагає співставлення національних правових систем соціального забезпечення на різних історич­них етапах, дослідження закономірностей розвитку права соціального забезпечення в історичній динаміці.

4. Метод конкретного соціально-правового дослідження. Передба­чає вивчення стану дієвості правових норм у сфері соціального забезпечення з огляду на реальне життя. Включає такі прийо­ми, як узагальнення стану роботи органів соціального забезпе­чення, соціальний моніторинг, опитування, анкетування, співбесіда, аналіз статистичних даних, правовий експеримент, вивчення пенсійних справ тощо.

5. Системний метод. Розглядає дане право як систему взаємо­пов'язаних складових, як єдине ціле і як елемент національно­го права тощо.

Наука права соціального забезпечення використовує і інші ме­тоди пізнання, в тому числі методи філософії, психології, соціології тощо.

Наступним компонентом науки права соціального забезпечення є її система, під якою розуміються науково обґрунтовані способи об'єднання знань про правові засоби соціального захисту населен­ня у відносно самостійні і взаємопов'язані групи та розташування їх у певній послідовності. Ядром системи науки є система права соціального забезпечення як галузі права.

Система науки права соціального забезпечення складається з наступних елементів:

1. Поняття соціального забезпечення і його економіко-правовий зміст. Функції і форми даного забезпечення. Соціальна держа­ва та її соціальна функція. Право людини на соціальне забезпе­чення. Формування системи соціального забезпечення в Ук­раїні і його сучасний стан. Фінансування соціального забезпечення. Управління соціальним забезпеченням.

24

2. Поняття науки соціального забезпечення, її завдання, предмет, методи і система. Функції науки, співвідношення з іншими юридичними науками. Галузева бібліографія. Джерела науки, її історія.

3. Право соціального забезпечення як галузь права: поняття, предмет, методи правового регулювання, функції, система, принципи, джерела. Норми права соціального забезпечення. Матеріальні і процесуальні правовідносини у сфері соціального забезпечення та їх елементи. Юридичні факти. Відповідальність у праві соціального забезпечення. Місце пра­ва соціального забезпечення у системі вітчизняного права. Історія виникнення та розвитку національного законодавства з соціального забезпечення. Перспективи подальшого розвитку.

4. Інститути Особливої частини: пенсійне забезпечення, грошові допомоги і компенсаційні виплати, соціальне обслуговування, медична допомога і лікування, пільги за системою соціального забезпечення.

5. Практика роботи органів соціального захисту населення. Аналіз статистичних даних у сфері соціального забезпечення.

6. Зарубіжне право соціального забезпечення як галузь права та науки. Порівняльне право соціального забезпечення.

7. Історичний аспект процесу виникнення та фор­мування соціального забезпечення

Об'єктивна необхідність в утриманні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх-давен. Протягом століть цю функцію виконувала церква, благодійні організації, тозариства взаємодопо­моги тощо.

Виникнення державного соціального забезпечення стало ре­зультатом розвитку промисловості та широкого застосування на промислових підприємствах найманої праці. Формування капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення не­обхідності в організації державної системи захисту найманих працівників від соціального ризику втрати заробітку. Найчастіши­ми причинами втрати заробітку були нещасні випадки на вироб­ництві і професійні захворювання. Через те першими виплатами по державному соціальному страхуванні стали допомоги в зв'язку з трудовим каліцтвом та захворюванням.

Ініціатива прийняття відповідного законодавства належала Німеччині, де в 1881 році був прийнятий закон «Про страхування від нещасних випадків на виробництві*, а в 1883 році - «Про обов'язкове державне страхування на випадок хвороби*та інші. За Німеччиною послідкували Англія, Франція та Швейцарія.

В Росії в 1901 році були затверджені Тимчасові правила про пенсії робітникам казенних гірничих заводів і рудників, які втра­тили працездатність. А в 1903 році був прийнятий закон «Про ви­плату відшкодування робітникам, потерпілим в наслідок нещасних випадків». Але цей закон по суті не встановлював права

25

працівників на матеріальне забезпечення в зв'язку з нещасними випадками на виробництві, а в основному передбачав особливості відповідальності роботодавців, яка базувалась на цивільно-право­вих засадах. За цим законом роботодавець звільнявся від відповідальності за наявності умислу чи грубої необережності по­терпілого. Але призначувана в зв'язку з трудовим каліцтвом ком­пенсація називалася пенсією.

Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування в Росії було прийняття в 1912 році цілої низки законів. Це, зокрема, «Про страхування робітників від; нещасних випадків на виробництві», «Про забезпе­чення працівників на випадок хвороби», «Про затвердження Ради у справах страхування робітників» та інпіі.

В січні 1912 року Шоста (Празька) Всеросійська конференція РСДРП висловила критичне ставлення до законопроектів Думи і прийняла свою страхову програму, основні положення якої були вже реалізовані після революції 1917 року. В період з 1917 по 1922 рік новим урядом було прийнято біля ста декретів і розпоряджень в області державного соціального забезпечення.

До 1917 року в Росії соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності і настання інвалідності. Незважаю­чи на те, що чимало країн Європи вже на початку XX століття по­чали запроваджувати соціальне страхування за старістю, в Росії, а далі і в СРСР такий страховий випадок як настання старості аж до 1929 року не входив до сфери соціального страхування. Проте для окремої категорії працівників пенсійне забезпечення за старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так викладачі ви­щих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням за старістю з 1924 року при досягненні віку 65 років, робітники текстильної промисловості - з 1928 року, зайняті у провідних га­лузях важкої промисловості й транспорту - 1929 року. Таким чи­ном, пенсійне забезпечення, пов'язане з старістю, на той час не ма­ло всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію через інвалідність із втратою працездатності, воно було поширене на робітників усіх галузей народного господарства.

Соціальне забезпечення селян не ввійшло до державної системи і здійснювалось за рахунок організацій селянської взаємодопомоги, створення яких передбачалось Положенням про селянські товари­ства взаємодопомоги від 28 вересня 1924 року. В наслідок колек­тивізації виникли нові форми соціального забезпечення колгос­пників. Примірний Статут колгоспу передбачав створення у колгоспі фонду допомоги престарілим і непрацездатним колгос­пникам.

11 лютого 1930 р. Наркомат праці СРСР затвердив Правила за­безпечення в старості. Згідно п. 8 цих Правил пенсійний вік був встановлений: для чоловіків 60 і для жінок 55 років. Загальний стаж роботи за наймом: для чоловіків - 25 і для жінок - 20 років.

26

Вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко проявляються ознаки старіння організму, що ускладнює їхню ре­гулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановле­ний пенсійний вік, який відтоді не змінювався. Проблема підви­щення пенсійного віку хоча і поставала з часом, але все ж не виходила за рамки наукових та парламентських дискусій. Віднос­но низький вік виходу на пенсію в СРСР розглядався як одна із го­ловних завоювань трудящих при соціалізмі. Однак, важко пра­вильно пояснити, чому встановили неоднаковий віковий ценз для чоловіків і жінок, оскільки рішення щодо різного пенсійного віку не мало жодних фізіологічних обґрунтувань. Фахівці вважають, що так склалося історично, від самого початку запровадження солідарної системи, і не в Радянському Союзі, а в Німеччині за часів канцлера Отто фон Бісмарка. Наприкінці XIX ст. у німецькій середньостатистичній сім'ї чоловік був на п'ять років старший за свою дружину. Це означає, що якби пенсійний вік був однаковим, то чоловіки виходили на пенсію на цілих п'ять років раніше, ніж їхні дружини. Чи молена було тоді уявити немолодого чоловіка₅ дружина якого працює, а він залишається наодинці з домашнім господарством? Виходячи суто з соціально-побутових міркувань, німецький уряд такого не міг припустити, і фактично подбав не про жінок, а навпаки - про комфортне життя чоловіків. (Див. Над-точій Б., Яценко В. Пенсійне забезпечення в Україні: історичний аспект.// Україна: аспекти праці. - 2000. - № 1).

Стаття 120 Конституції СРСР, ухваленої 5 грудня 1936 року декларативно проголосила право усіх громадян СРСР на матеріаль­не забезпечення в старості.. Однак пенсійне забезпечення все ще регулювалось не законами, а через ухвалення окремих постанов ЦК ВКП (б), Ради Народних Комісарів СРСР і ВЦРПС. Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці, тоді як колгоспникам довелося очікувати цього права ще понад ЗО років.

Після Великої Вітчизняної війни в СРСР проводилась робота щодо удосконалення законодавства в області соціального забезпе­чення. Були підвищені розміри пенсій за вислугу років вчителям, лікарям та іншим працівникам, в 1949 р. прийнято Положення про пенсії працівникам науки.

У 1956 р. був ухвалений Закон СРСР «Про державні пенсії», який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забез­печенні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників - з другого. Крім того, цей закон відокремив пенсійне забезпечення від соціального страхування. Таке відокремлення сталося перш за все внаслідок розмежування джерел їх фінансування. Якщо соціальне страхування фінансувалося із фонду, який створювався за рахунок страхових внесків, що сплачувалися всіма підприємствами, установами, організаціями в обов'язковому по­рядку за працюючих на них робітників і службовців, то пенсії фінансувалися з Державного бюджету. І хоча фонд соціального страхування тоді також був складовою частиною Державного бюд-

27

жету, він наповнювався не за рахунок загальних податкових над­ходжень, а з окремого страхового збору (нарахувань на фонд опла­ти праці) і перебував у віданні профспілок (ВЦРПС).

Упродовж перших 50 років існування радянської влади полови­на економічно активного населення України (до початку 50-х років - його переважна більшість) взагалі була вилучена з держав­ної пенсійної системи. Приміром, у 1960 р. в УРСР проживало 5,6 млн. осіб пенсійного віку, або 13,5% загальної чисельності на­селення республіки, але загальна чисельність пенсіонерів станови­ла лише 4,4 млн. осіб, тобто на 21% менше. Та з усього числа пенсіонерів лише 844 тисячі, або 19,2% були пенсіонерами за старістю. Решту становили пенсіонери за інвалідністю, за вислугу років, у разі втрати годувальника, колишні військові та члени їхніх сімей. (Див. Народне господарство Української РСР у 1970 році. - ЦСУ УРСР, 1971. - с 388.).

Із ухваленням 15 липня 1964 року Закону СРСР «Про пенсії і допомогу членам колгоспів» почала вирішуватися, нарешті, про­блема соціального забезпечення і для цієї категорії зайнятого насе­лення. Хоч у першій редакції цей закон охоплював соціальним за­безпеченням лише механізаторів, спеціалістів і голів колгоспів і лише з червня 1971 його дію було поширено на всіх колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам. Пенсійний вік колгоспників спочатку був установлений вищим, аніж для робітників і службовців - 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. І лише у 1968 році кол­госпники одержали право на пенсію за віком з такого самого віку, як робітники і службовці.

Іншим проявом соціальної несправедливості держави щодо пенсіонерів-колгоспників було гарантування їм значно нижчого рівня пенсійного забезпечення, ніж робітникам і службовцям. І ли­ше законом від 1 жовтня 1989 р. була ліквідована відмінність у пенсійному забезпеченні колгоспників, робітників і службовців.

У 1990 p., після ухвалення Законів СРСР «Про пенсійне забез­печення громадян в СРСР» і «Про пенсійне забезпечення військо­вослужбовців», практично завершися процес створення єдиної все-охоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами і нормами. Зазвичай, ця система не була цілко­вито побудована на принципах страхування, фактично це було поєднання принципв соціального страхування і соціальної допомо­ги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокрем­лення пенсійної системи від держбюджету. Основним джерелом коштів для фінансування пенсій став Пенсійний фонд, який фор­мувався за рахунок страхових внесків та інших надходжень.

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законодавства з соціального забезпечення й нової стратегії соціального захисту населення, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність не­працездатних. 5 листопада 1991 року Верховна Рада України схва­лила Закон «Про пенсійне забезпечення». Але він майже нічим не

28

відрізняється від аналогічного закону СРСР 1990 р. Винятком стало істотне розширення пільгових категорій пенсіонерів, які одержали право на достроковий вихід на пенсію. Значним недоліком цього За­кону є те, що він не враховує демографічного чинника, тобто проце­су старіння населення, при створенні пенсійної системи.

21 грудня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Кон­цепцію соціального забезпечення населення України», з метою ре­алізації якої у січні 1998 р. був прийнятий Закон України «Про ос­нови загальнообов'язкового державного соціального страхування». Закладені в Концепції ідеї передбачали поряд з вдосконаленням діючої солідарної пенсійної системи розвиток трьох складових ком­понентів: обов'язкового пенсійного страхування; пенсійного забез­печення за місцем роботи через пенсійні плани, що перебувають у приватному секторі; добровільного особистого страхування через недержавні пенсійні фонди. Ці пропозиції знайшли відображення у схвалених у квітні 1998 р. Президентом України Основних на­прямах реформування пенсійного забезпечення в Україні. Основні напрями передбачають створення в Україні трирівневої пенсійної системи, яка поєднуватиме елементи державного солідарного й пшіватного пенсійного забезпечення. В теперішній час в Україні ведеться активна робота щодо створення законодавчої бази для но­вої пенсійної системи, зокрема, 9 липня 2003 року Верховною Ра­дою України були прийняті Закони України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», внесені зміни до чинного пенсійного зако­нодавства, спрямовані на вдосконалення діючої солідарної пенсійної системи.

За роки незалежності в "Україні прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на покращення матеріального забезпечення і соціального обслуговування осіб, які втратили працездатність, сімей з дітьми, малозабезпечених сімей, та інших. Це, зокрема, За­кони України «Про державну соціальну допомогу малозабезпече­ним сім'ям» від 1 червня 2000 року, вПро державну соціальну до­помогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада

2000 року, «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21 листо­пада 1992 року», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійно­го захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 ве­ресня 1999 року, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та ви­тратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня

2001 року та інші.

В середині 50-х на початку 60-х років минулого століття в ко­лишньому СРСР були розроблені і прийняті основоположні законо­давчі акти, які започаткували розвиток єдиної державної системи соціального забезпечення, основу якого складало пенсійне забезпе­чення. Саме тоді, в перебігові активних наукових дискусій про правову систему і виникла ідея про право соціального забезпечен­ня як певну систему правових норм. Найважливішим досягненням

29

наукових досліджень правового регулювання сфери соціального за­безпечення того часу було обґрунтування визначення поняття «право соціального забезпечення» як галузі права. Вперше це було зроблено у доповіді радянського вченого-юриста B.C. Андреева на міжнародному симпозіумі з проблем соціального забезпечення, ще відбувся у Празі в 1966 року. Одначе від створення системи право­вих норм у сфері соціального забезпечення до перетворення її на галузь права минуло чимало часу. Лише в 70-х роках право соціального забезпечення як галузь права дістало визнання в юри­дичній науці і набуло статусу самостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчальних закладах. Ця галузь права згідно з діючою нині класифікацією, затвердженою Вищою атестаційною комісією (ВАК), входить до єдиної системи галузевих дисциплін і, за деякими спорідненими ознаками з трудовим правом, має спільний номер спеціальності - 12.00.05,

Виникнення, існування і розвиток права соціального забезпе­чення як галузі права і правничої науки - закономірний процес. Він свідчить про об'єктивну необхідність та заінтересованість дер­жави у правовому регулюванні суспільних відносин у цій сфері.

Значний внесок у розвиток цієї правничої науки і галузі права внесли свого часу радянські вчені-правознавці: B.C. Андреев, В.А. Ачаркан, О.Д. Зайкін, М.Л. Захаров, P.I. Івнова, А.Є. Козлов, В.О. Тарасова, Я.М. Фогель та інші відомі юристи. їхніми зусилля­ми були розроблені вихідні загальнотеоретичні положення, визна­чена сфера правового регулювання та юридичні критерії галузі права, що в значній мірі допомагає сучасним українським науков­цям цієї сфери розвивати та вдосконалювати право соціального за­безпечення незалежної України.

зо