4. Співвідношення понять індивід, індивідуальність, особистість.

Людина - це специфічне, унікальна єдність біологічного і соціального. Як істота біологічна, вона підкоряється біологічним і фізіологічним законам, як істота соціальна - Вона частина соціуму та продукт суспільного розвитку.

Особистість - це найголовніше в людині, найважливіша його соціальна ознака. Якщо людина - носій найрізноманітніших властивостей, то особистість -- це основна його властивість, в якому виявляється його суспільна сутність. Особистість виражає віднесеність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культурі, науці і т.д.

Індиві́д— Окремий організм, який існує самостійно.

Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Це також своєрідність його психофізіологічної структури (тип темпераменту, фізичні дані, психічні особливості), інтелекту, світогляду; поєднання сімейно-побутових, виробничих і суспільних функцій, своєрідність життєвого досвіду. Індивідуальність - це неодмінний і найважливіша ознака особистості.

Поняття і структура особистості

У психологічній науці є декілька загальновизнаних положень щодо особистості. Принаймні, можна говорити про чотири аксіоми:

1) особистість притаманна кожній людині;

2) особистість є те, що відрізняє людину від тварин, у яких особистості немає;

3) особистість є продуктом історичного розвитку, тобто виникає на певному ступені еволюції людської істоти;

4) особистість є індивідуальна відмінна характеристика людини, тобто те, що відрізняє однієї людини від іншої.

У цілому, структура особистості може бути представлена наступною схемою

1) загальнолюдські властивості (відчуття, сприйняття, мислення, пам'ять, воля, емоції);

2) соціально-специфічні риси (соціальні установки, ролі, ціннісні орієнтації);

3) індивідуально-неповоторні риси (темперамент, сполучення ролей, самосвідомість)

4. Відчуження людини від її сутності

Відчуження - поняття, що характеризує 1) процес і результат перетворення продуктів людської діяльності (як матеріальних, так і духовних), властивостей, якостей і прагнень людей на щось незалежне від них, таке, що панує над ними;.

Вперше відчуження постає спеціальним предметом дослідження у представників французького (Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо.) та німецького (Й. В. Гете, Ф. Шіллер) Просвітництва. 

Ідея відчуження виражає об'єктивний характер невідповідності й напруженого проблемного відношення між людиною і суспільством, індивідом і державою, цілями й засобами їх досягнення. 

Феномен відчуження може виникнути у відносинах будь-якого історичного й суспільного суб'єкта з його функціями, роллю, цілями, формами реальності й мислення. Проблема відчуження розроблялась активно у німецькій класичній філософії.

У сучасних філософії й соціології відчуження характеризується як фатально неминуче явище, що випливає як із самої людської природи, так і з умов її історичного життя. Наслідком цього стану є трагізм історії, якому приділяє значну увагу екзистенціалізм.

Досягнення свободи, подолання відчужених форм життя, на думку екзистенціалістів, полягає в тому, що людина не повинна виступати як предмет, який формується під впливом природної та соціальної необхідності, потрібно, щоб вона постійно «вибирала» саму себе, формувала себе кожною дією і вчинком і тим самим брала на себе відповідальність за все, що відбувається не тільки в її житті, а й в історії людства загалом.