Тема 9. Філософія культури

1. Культура як спосіб людського буття

Культу́ра— сукупність матеріальних, духовних і нематеріальних цінностей, створенихлюдством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:

• Рівень розвитку суспільства у певну епоху.

• Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.

• Освіченість, вихованість.

• Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.

• Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості^{[Джерело?]}.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя тасвітогляд.

Детермінація (обмеження, визначення) — виникнення якісної своєрідності між частинами зародка на ранніх стадіях його розвитку.

Самотермінація. Психология как наука построена на допущении, что все поведение яв-ся закономерным, что оно детерминировано нек-рым набором сложных, пусть даже не до конца понятных, сил. Это допущение всегда рассматривалось как антитеза идее о свободе воли. Говорят, что люди не вольны побуждать себя к чему-либо; они побуждаются силами, находящимися за пределами их контроля.

2. Основні концепції культури.

Основні теоретичні концепції або парадигми:

1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);

2.еволюціоністська;

3.антропологічна;

4.філософська;

5.революційно-демократична.

циклічного розвитку культури Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорія культури Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Антропологічна або функціональна концепція культури Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві — Строса (1908-1991), А.Кребера (1876-1960) та інших. виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

3. Національне та загальнолюдське в культурі

Взаємозв’язок національної та загальнолюдської культури розкривається через логіку руху всезагального, одиничного та особливого:

ОДИНИЧНЕ, ОСОБЛИВЕ, ЗАГАЛЬНЕ

— філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. В категорії одиничного (чи окремого, індивідуального) фіксуються окремі речі та явища, які характеризуються відповідними просторовими й часовими межами, відповідною якістю. Одиничне існує як діалектична протилежність і міра загального, як спосіб буття загального. В категорії загального фіксується об'єктивно існуюча спільність між предметами, явищами та процесами в межах конкретної якісної визначеності. Загальне не існує поза одиничним. У категорії особливого відображається момент діалектичної єдності загального й одиничного, особливе виступає як конкретний вияв загального. В особливому долається однобічність як одиничного, так і загального. В. І. Ленін підкреслював діалектичну єдність одиничного, особливого й загального. "Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є (частинка або сторона або сутність) окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить у загальне і т. д. і т. д. Всяке окреме тисячами переходів зв'язане з іншого роду окремими (речами, явищами, процесами) і т. д." Відображаючи об'єктивну діалектику речей, категорії О., о., з. мають важливе значення для розв'язання актуальних проблем сучасності, напр., співвідношення заг. закономірностей і специфічних особливостей переходу різних країн від капіталізму до соціалізму.

Особливе місце в історичному становленні культури посідають форми субкультури:

Фольклор (логічні та ідіоматичні аспекти

Субкультура соціальних груп

Молодіжна

Контркультура

Субкультýри — сукупність культурних зразків, тісно пов'язаних з домінантною культурою і у той же час відмінних від неї. У антропології  — група людей у межах більшогосуспільства з відмінними стандартами та моделями поведінки. Субкультура - це спільність людей, чиї переконання, погляди на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є. Найчастіше субкультури переходять у окремі ідейні поняття, бо важко назвати культуру, до якої б вони відносились.

1. Духовна та матеріальна культура.

матері­альна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

 Люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засобиіндивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). Ма­теріально-технічний розвиток суспільства є реальною осно­вою прогресу у сфері матеріальної культури.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) ікультуру побуту (засоби споживання).

  

духовна культу­ра — результат духовної діяльності людей. Вона функціо­нує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в су­спільне життя ідей і знань. До структури духовної куль­тури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світо­глядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура по­чуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-тех­нічна творчість тощо.

 б) різні соціальні інститути й організації, які здійсню­ють духовне виробництво, регулюють і спрямовують куль­турно-історичний процес;

в)  матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості — поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а та­кож засоби зв'язку, масової інформації тощо).  

Отже, культура як феномен суспільного життя є ре­зультатом суспільної діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.

2. Діалогічний характер культури

Діалогічна філософія робить акцент на гетерогенності суб'єкта пізнання й первинності взаємодії, що досягається в діалозі особистостей, свідомостей, культур.

Пошук структур спілкування, аналіз форм міжособистісної взаємодії — ось що передусім вирізняє діалогічну філософію в її інтерпретації культури. У понятті діалогу, яке колись застосовувалося лише до мовленнєвої поведінки, XX ст. побачило фундаментальний принцип зв'язку людини з іншими людьми, світом, Богом.

Власне, культура має своїм завданням включити все багатство своїх повідомлень у душі та тіла людей. І головною рисою тривання культури є її засадничо діалогічний характер. Культура, як і людська особистість, розвивається там, де є контакт із узвичаєними інтерсуб'єктивними чинниками особи, такими як традиція, життєво вартісні людські стосунки, горизонти значущості, ширші за окрему особу.

3. Людина як творець та творіння культури.

Основою творчості виступає саме використання знарядь праці — тобто витворення з природних речей того, що не виникає з природи саме по собі.

Людина в акті діяльності не змінює сам матеріал предмета, вона лише немовби позбавляє цей матеріал природної форми й наділяє його своєю, необхідною для задоволення тих чи тих потреб. Початковим етапом творчої дії є творення у свідомості нової форми, потрібної людині. Тому загадка людської творчості криється насамперед у сфері її свідомості.

Мірою всебічного становлення творчих здібностей є свобода та широта спілкування людини з культурою у процесі її розвитку, а також активність самої особистості в розкритті світу культурних цінностей. Сам процес розвитку особистості є творчим процесом, творенням людини як творчої істоти.

Творення культури в усіх сферах спрямоване на досягнення певної досконалості, найвищого рівня або вищої якості як у пізнанні, так і в мистецтві, моральності, культурі людських відносин.

Справжня культура несумісна з натовпом, вона спрямована на особистість і твориться особистістю. Це не означає, що хтось позбавлений ролі творця культури. Адже кожна людина творить саму себе, вона завжди — продукт культурного саморозвитку.