Тема 6. Діалектика – всезагальна теорія розвитку

1. Сутність діалектики та її історико-філософські форми

Поняття «діалектика» з грецької означає «веду полеміку» і пов’язувалося з діалогічним способом пошуку сенсу речей та явищ. Але, наприкінці класичного історико-філософського процесу це поняття отримало значення теорії всезагального розвитку світу. Діалектичними називаються і закони такого розвитку

Історичні форми:

1) Антична діалектика не могла носити безпосередньо науковий характер тому, що:

– наука тільки починала свій історичний розвиток;

– суспільна практика, яка формувала античну людину як «мікрокосмосу макрокосмоса», обумовлювала усвідомлення античної людини необхідності пізнання загальних законів світу;

– натуралістичність античної діалектики була пов’язана з розвитком природи;

• наївність античної діалектики обумовлена неспроможністю філософії цього періоду обґрунтувати свої практичні та теоретичні засади

2) Гегелівська, об’єктивно-ідеалістична форма діалектики відносила розвиток лише до сфери розуму. Саме Гегель узагальнив весь попередній історико-філософський процес у систему діалектичної теорії. Але, зайнята виключно теоретично-науковими проблемами, гегелівська діалектика байдужа до об’єктивної реальності, до розвитку реальної людини та реальної історії. Тому виникає суперечність між діалектичним методом та філософською системою Гегеля – діалектика стверджує безкінечний розвиток, а система завершується теорією діалектики

3) Марксистська форма діалектики (діалектичний матеріалізм) розв’язала протиріччя метафізичного матеріалізму Фейєрбаха та діалектичного ідеалізму Гегеля. Маркс не відкрив закони діалектики, а обґрунтував їх як об’єктивні закони універсального розвитку: матеріального світу як такого, суспільства, та людського мислення, адже в процесі предметно-практичної діяльності закони матеріального світу стають законами мислення суспільства.

2. Закони діалектики.

Відмінність законів діалектики від законів природознавства полягає у їх універсальності. Існує три закони діалектики, які були узагальнені у відповідних розділах “Науки логіки” Гегеля: закон взаємопереходу кількості та якості у розділі “Вчення про буття”; закон єдності та боротьби протилежностей у розділі “Вчення про сутність”; закон заперечення заперечення у розділі “Поняття”.

Закон єдності та боротьби протилежностей є джерелом розвитку. Основними ступенями розгортання суперечності є:

Форми суперечностей

Внутрішні суперечності є суперечностями однієї основи

Зовнішні суперечності - це суперечності різних основ (кожна з яких виступає “внутрішнім подвоєнням єдиного” (Гегель)), але у відношенні зовнішніх суперечностей ці основи можуть бути байдужими одна до одної.

Якщо ж така байдужість у формі зіткнення інтересів зникає, зовнішні основи перетворюються на антагонізм.

Антагонізм - це така форма зовнішніх суперечностей, що вступають у конфлікт між собою. Наслідком цього конфлікту, на відміну від випадку розв’язання внутрішніх суперечностей, виступає “вибух”

Закон взаємопереходу кількості та якості являє собою закон єдності та боротьби протилежностей на рівні механізму розвитку, який розкривається через с піввідношення якості, кількості та міри.

Якість не може розглядатися поза кількісним визначенням, а кількісне визначення якості постає як міра. Оскільки у своєму становленні до конкретних речей матерія переходить зі стану “ніщо” (предметно невизначеного буття) до стану “дещо” (визначеного буття у формі певного предмету), то такий процес виступає кількісним генезисом певної якості. “Дещо” як предмет це завжди одна – конкретна річ.

Міра – це така єдність якості та кількості, в якій, за сутністю, переважає саме якість. Природа міри походить не від слова вимірювати. Таким чином, міра як єдність кількості та якості є завершеним буттям та її не можна поділити за принципом “міри вівса” та “міри слова”.

Закон заперечення заперечення є виразом попередніх двох законів і відображає напрямок розвитку.

Заперечення заперечення постає розвитком міри до її розв’язання в нову основу прогресу і саме таке заперечення є діалектичним.

Метафізичне заперечення – це «порожнє», марне заперечення, яке характеризується руйнуванням сутності предмету.

Перше заперечення – це заперечення, що виникає в межах однієї основи у вигляді боротьби двох протилежностей.

Друге заперечення – не просто заперечення як таке, а заперечення самої основи, із «єдності тотожності та різностей» якої виникає боротьба протилежностей

1. Метафізична та діалектична концепції розвитку

Отже, догматизм (метафізика) — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об'єктів без їх якісної зміни.

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозумовленості. Мислити діалектичне означає: бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв'язку з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, притаманних даному явищу, в постійному розвитку.

У філософській думці ХІХ-ХХ сг. переражає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія розвитку дійності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового елементу світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузями буття.

Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

Діалектика має і свої закони. Виділяють три основних закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісний і якісних змін і закон заперечення.

Діалектичне заперечення — це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту і функції старої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичне заперечення включає у себе три моменти: 1) руйнацію, подолання старого; 2) збереження елементів старого; 3) конструювання, утворення нового.

Метафізичне заперечення акцентує основну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення нового. Внаслідок цього метафізичне заперечення виходить з того, що заперечити означає відкинути, знищити.

Отже, діалектика як система реалізується через принципи, закони і категорії, які знаходяться у взаємозв'язку.

2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання;

Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук.

2. Ідея розвитку в історії філософської думки.

Ідея розвитку виражає безповоротну, спрямовану, закономірну зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність усіх трьох вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

оборотність змін характеризує процеси функціонування;

відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу;

за відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватися, і тому процес втрачає характерною для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії.

В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв'язків). Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей матерії і свідомості.

Істотну характеристику процесів розвитку складає час.

Древня філософія і наука (натурфілософія, філософія природи) не знали ідеї розвитку в точному значенні цього слова, оскільки час тоді мислився як що протікає циклічно (по кругу) і усі процеси сприймалися як що здійснюються по заданій програмі (виникнення - становлення - зникнення - нове виникнення). Для античного світогляду не існувало проблеми безповоротних змін, а питання про походження світу в цілому і його об'єктів зводився головним чином до питання про те, з чого походить щось.

Уявлення про час і його напрям міняються із затвердженням християнства, що висунуло ідею лінійного (вперед, від створення світу) напряму часу, яка поширювалася ним, проте, лише на сферу духу (душі). З виникненням емпіричної (досвідченою, експериментальною) науки нового часу ідея лінійного напряму часу в дослідженні природи веде до формування уявленні про природну історію, про спрямовані, і безповоротні зміни, в природі і суспільстві. Ідея розвитку міцно затверджується в природознавстві і майже одночасно стає предметом філософського дослідження. Глибоку її розробку дає німецька класична філософія, особливо Гегель. Цілісну наукову концепцію розвитку побудував марксизм (діалектичний матеріалізм). Розвиток розуміється тут як універсальна властивість матерії, як достовірно загальний принцип. Переробляючи і поглиблюючи гегелівськудіалектику, марксизм показав принципову відмінність і в той же час органічну єдність двох основних типів розвитку суспільства - еволюція і революція.

Ідея розвитку також була характерною і визначальною для позитивізму 19-20-го віків (Огюст Конт, Спенсер, Карнап, Поппер). Тут було поширено також уявлення про лінійний (прогресивному) розвиток природи і суспільства

Практика соціальних рухів 20 ст. показала, що загальна висхідна лінія розвитку суспільства є результат діалектичної взаємодії безлічі процесів, в якій найважливіша роль належить цілеспрямованій діяльності народних мас, що спирається на пізнання об'єктивних законів історії. У 20 ст. предметом вивчення стають передусім внутрішні механізми розвитку.

1. Принципи діалектики.

принцип тлумачиться як першопочаток, який лежить в основі певної сукупності фактів, теорії науки.

Всезагальними принципами діалектики є наступні:

• Принцип сходження від абстрактного до конкретного визначається тим, що конкретність як “єдність різноманітного” є можливою лише після того, як пізнанні закони всезагального розвитку. Тому, до пізнання законів розвитку та їх свідомого втілення у власний розвиток історія є емпіричною, але не конкретною. Отже, конкретне не тотожне емпіричному і припущення, що є можливим сходження від конкретного до абстрактного в логіці загально-історичного процесу є неправомірним.

• Стрижневою проблемою у розумінні принципу співпадання початку та кінця виступає феномен становлення. Принципова роль становлення у формуванні та реалізації тотальності людини була окреслена Гегелем у вступі до „Феноменології духу” відомим імперативом: „Суть справи вичерпується не своєю метою, а своїм здійсненням, і не результат є дійсним цілим, а результат разом із своїм становленням”. Але основа світу як початок історії розкривається лише наприкінці становлення всесвітньої історії в ідеальній (теоретичній) формі. Таке співпадання початку та кінця виражає себе такою особливістю, що “Тільки розташовуючи процес пізнання в оберненому порядку, ми розуміємо, яким чином він відбувається насправді” (Ф. Енгельс).

• Принцип співпадання логічного та історичного має два суперечливих аспекти: перший визначається тим, що немає нічого в мисленні, чого не було в дійсності, і, таким чином, зміст логічних категорії є ідеальним відображенням змісту матеріальної практики; другий віддзеркалює принцип співпадання початку та кінця, сходження від абстрактного до конкретного, які разом відтворюють логіку принципу розвитку.

• Принцип розвитку - Виражає єдність законів, категорій, понять та саму систему принципів діалектики виступаючи їх ядром. Таку єдність принцип розвитку виводить через закономірності виникнення, змістовного розвитку та розв’язання суперечностей об’єктивної реальності, суспільства (з усіма культурними, цивілізаційними, соціальними та іншими похідними), а також людського мислення та суспільної свідомості.

2. Система категорій діалектики.

Категорії діалектики – це спосіб теоретичного мислення, який спирається на розумінні фундаментальних закономірностей розвитку матеріальної та ідеальної сфер життєдіяльності людини, природи та суспільства.

Діалектичні категорії являють собою опосередковані форми пізнання, у процесі якого віддзеркалюються не окремі частини предметів, а їх сутнісні самовизначення. Якщо закони діалектики показують джерело, механізм та направлення розвитку, категорії філософії виявляють те, яким чином розвиток опосередковується різноманітністю форм і яким чином він відображається у пізнанні. Отже, категорії філософії постають як ступені самовиведення людини з природи під час її практичного поглиблення у сутність всесвіту.

Категороіальне визначення реальності починається не з дефініцій реальності, а з розуміння суттєвих явищ та закономірностей певної сутності. Якщо такого розуміння немає і, відповідно, мислення не формується за логікою цього становлення, знання дефініцій тих чи інших явищ людині нічого не дають. Будь-яке поняття може стати категорією, якщо предмет розглядатиметься на рівні суттєвих зв’язків і розвитку.

Сутність – явище

Існування – буття

Дійсність – реальність

Зміст-форма

Hеобхідність – свобода

Всезагальне – одиничне

Причина – наслідок

1. Форми та способи розв’язання суперечностей.

Залежно від функціонування різних форм матерії прояв суперечностей буває різним. Серед них вирізняють внутрішні й зовнішні. До перших належать ті, що виникають між двома про-тилежностями в межах певного предмета, процесу, явища (асиміляція — дисиміляція тощо). До другого типу належать суперечності, що виникають між двома предметами, процесами, явищами (спів від ношення суспільства і природи тощо). Внутрішні виступають джерелом розвитку, зовнішні — своєрідними необхідними умовами існування певного предмета.

Функціонують і так звані основні й неосновні суперечності. Основні — це ті, що виникають внаслідок взаємодії провідних протилежностей предмета (системи) і характеризують його від початку виникнення й до кінця існування (боротьба між рабами й рабовласниками в рабовласницькому суспільстві, феодалами й селянами — у феодальному суспільстві тощо). Неосновні — ті, що виникають у результаті взаємодії невизначальних протилежностей певного предмета чи системи і які також функціонують від початку й до кінця його існування (боротьба між різними прошарками рабовласників — у рабовласницькому суспільстві чи різними прошарками буржуазії в капіталістичному суспільстві тощо).

У межах основних і неосновних суперечностей вирізняють ще й головні та неголовні. До перших зараховують ті, які виникають між провідними протилежностями (скажімо, раніше від названих), але характеризують цей предмет (систему) лише на певному етапі його розвитку. До неголовних зараховують ті ж, що й до неосновних, але які проявляються теж лише на певному етапі розвитку.

Існують ще й антагоністичні суперечності. Вони виникають між класами, соціальними групами, інтереси яких не збігаються в основному (економічному, політичному) питанні. Такі су-перечності, як правило, не можуть розв'язуватися мирним шляхом, а вирішуються шляхом класової боротьби, революції. Неантагоністичні суперечності виникають між класами, соці-альними групами, інтереси яких переважно збігаються, а в інших (менш важливих) — ні. Такі суперечності розв'язуються здебільшого мирним шляхом.