Тема 5. Гносеологія. Філософія пізнання

1. Історико-філософський генезис предмету гносеології.

Особливостями філософської гносеології є 1) те, що її предметом виступає об’єктивна реальність у її сутнісних вимірах та причинно-наслідкових зв’язках ; 2) те, що вона пізнає і особливості самого пізнання; 3) те, що вона включає в себе засоби пізнання інших форм суспільної свідомості (науки, мистецтва, моралі та, залежно від її особливості – релігії)

Протягом історико-філософського процесу зміст предмету теорії пізнання змінювався таким чином:

Античність - Онтологія: вчення про «першопочаток» світу;

Гносеологія:

1) пошук методів пізнання сутності речей та вираження суперечностей у поняттях;

2) будова першої системи логіки Аристотелем

Стихійна діалектика, складовими якої є: сенсуалізм, раціоналізм, дедуктивна логіки

Синкретизм філософського та наукового пізнання (Фалес, Гераклит, Демокрит), при якому наукові погляди виводяться безпосередньо з філософського осягнення світу

Середньовіччя - Онтологія як теологія (вчення про буття та сутність Бога);

Гносеологія: співвідношення категорій віри та одкровення як способу відкриття для себе Бога

Ідеалізована за підставами дедуктивна логіка Аристотеля

Ірраціоналізація пізнання (підміна знання вірою) та відмова від обґрунтування його об’єктивних засад.

Відродження

(Коперник, Бруно, Кузанський, Кеплер,Галілей)

Онтологія як космологія; Пантеїзм; Гносеологія співвідношення емпіричного та апріорного в обґрунтуванні знання про світ.

Математичне та філософського дедуктивне обґрунтування нової картини світу.

Синкретизм філософського та наукового пізнання при збагаченні філософської методології методологією природознавства.

Ранній Новий час (Ф.Бекон, Декарт, Спіноза, Лейбніц, Локк)

Онтологія: механічна картина світу та механічне тлумачення руху; Дуалізм та монізм у тлумаченні першооснови; Гносеологія: формально-логічне обґрунтування знання.

Метафізика, яка представлена суперечностями емпіризму та формально-логічного раціоналізму.

Підміна філософської методології методологією науковою.

Німецька класична філософія(Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах)

Онтологія: категоріальне вираження сутності буття на засадах об’єктивного (за виключенням Фіхте) ідеалізму та вульгарно-матеріалістичне тлумачення природи та антропогенезу (Фейєрбах);

Гносеологія: будова системи діалектики як діалектичної логіки – пізнання універсальних законів розвитку як законів мислення; Агностицизм (Кант).

Об’єктивно-ідеалістична діалектика та метафізика (Фейєрбах).

Перехід філософії на засади абсолютного ідеалізму. Наукове пізнання включається у філософське як «момент» становлення та самопізнання Абсолютного Духу.

Марксизм(К.Маркс, Ф. Енгельс, В.І.Ленін)

Онтологія: обгрунтування діалектики природи, класифікація форм матеріального руху та наук;

Гносеологія: введення діалектики у логіку та теорію пізнання.

Матеріалістична діалектика.

2. Загальні рівні пізнання

Ступені пізнання мають загальну закономірність для всіх наук – пізнання рухається від 1) чуттєвого спостереження до 2) абстрактного (теоретичного) мислення і до 3) практика як критерій істинності пізнання.

• Чуттєве спостереження(емпіричний рівень) - включає у себе: відчуття, сприйняття, уяву, творчу уяву, інтуїцію, підсвідоме, фантазію. Розповсюдженою помилкою цього рівня пізнання є деструктивний скептицизм, який полягає в запереченні можливості пізнання істини взагалі і, таким чином, не бачить необхідності у подальшому теоретичному пізнанні.

Особливістю пізнання на рівні чуттєвого споглядання є також те, що тут відсутнє понятійне слово. За Гегелем, тут важко дається висловлення предметів у логіці понять. Має місце лише емпіричне відображення, на рівні відмінності та різності, коли весь світ здається розірваним. Виникає суперечність такого порядку: почуття подають нам певну цілісність, а сприйняття як стихійна форма генералізації порушує цю цілісність. Еклектичність (поєднання різних аспектів буття і різними основами в одну основу) шукає спосіб виходу зі свого стану і цей спосіб упадає або в сентиментальний ліризм, або в інтуїтивний екстаз сприйняття та переживання істини.

Емпіризм прирівнює сутності на підставі зовнішньої подібності, але внутрішнього зв'язку в принципі не здатний охопити

Абстрактне мислення(теоретичний рівень) - Теоретичний рівень пізнання орієнтований на пізнання фундаментальних законів та закономірностей світу в усіх предметних областях його явищ. Абстрактно-теоретичне мислення має два підрівні: розсудок та розум.

Практика як критерій істинності пізнання - Критерій істинності пізнання стає достовірним тоді, коли предмет пізнання може бути відтворений у суспільній предметно-практичній діяльності (наприклад: відтворення сутності атому у вигляді атомної зброї чи атомних електростанцій).

1. Об’єкт та суб’єкт пізнання.

  Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.

Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.

Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.

У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій, шкіл та ін. Однак питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрямки. 

2. Суперечності емпіризму та раціоналізму.

Емпіризм – напрям, який осн.пізн.вваж.чуттєвий досвід.(Ф.Бекон- метод індукції –порівн.і вивед.висновку; зовн.ознаки, «якщо я не бачу,я не знаю»).

Раціоналізм-визнач.центр.роль в аналізі розуму,мисл. – розум,дедукція, Р.Декарт-висновки з ознак, «якщо я не знаю,я бачу»).

Обидва напрями вирішували пробл.побудови саме теорії,але предст.емпіризму, з одн.боку,розробл.теорію досвідного пізн.,з інш.-намагалися виріш.пробл.побуд.наук.теорії як такої,взявши за вихідний пункт людськ.досвід. Раціоналісти ж вихідним пунктом побуд.наук.теорії розгляд.не досвід, а «природне світло людського розуму».

Емпіризм гіпертрофіє знач.чуттєвого індивід.досвідуу пізн.залиш.в тіні раціон.начало останнього. Рац.,навпаки, нехтує пізнавальн.можлив.людськ.досвіду і перебільш.роль інтелект.начал. Однобічн. Емп.і рац.виявл.у нерозум.ними знач.людськ.предметно-перетворюючої життєд-ті як осн.і рушійн.сили пізн. Чуттєвий досвід індивіда, на якому грунт.емп.-лише 1,неон.форма життєд-ті. Перебільш.ж її роль, емп.тим самим протиставл.її всім інш.різновидам практ.життєд-ті люд., стає неспроможним зрозум.знач.останньої в цілому.

3. Розсудок та розум.

— філософські категорії, вироблені для позначення двох якісно відмінних способів раціонального освоєння дійсності. Розум є вищою фор мою інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями, яке спирається на розкриття їхньої природи і змісту. Гол. особливість й соціальне покликання розуму полягають в тому, що, будучи по суті діалектичним, ставлячися "до всякої речі так, як того вимагає сутність самої речі" (Маркс К. і Енгельс ф. Тв., т. 1, с. 7), він висуває нові ідеї, які виходять за межі попередніх систем знання і уявлень, тобто саме з діяльністю розуму пов'язана творчість людини в усіх сферах життєдіяльності.

Розсудок є спосіб інтелектуальної діяльності за раніше за даними схемами і шаблонами, без проникнення в змістову сутність формально впорядкованих понять. Гол. функція розсудку полягає в мисленому розчленуванні, класифікації, численні факторів об'єктивної дійсності, зведенні здобутих знань у систему. Необхідно розрізняти розсудок як один з механізмів інтелектуальної діяльності, що опосередковується й знімається розумом, і розсудок як самодостатню, здатну до самообмеження форму мислення. В першому випадку розсудок є необхідним моментом усякої пізнавальної, проектувальної, практичної діяльності. Він надає думці однозначності, системності й строгості. Розсудкове оперування готовими формулами, стереотипами, типовими проектами тощо робить наук. знання широко вживаним у практиці й доцільне там, де творча сила мислення не потрібна. У другому випадку — розсудок без розуму робить мислення метафізичним (див. Метафізика), що в істор. умовах класово антагоністичного суспільства підпорядковує його диктатові зовн. утилітарної доцільності, ідеологічних штампів, розхожих норм моралі. Тільки розум, який діалектично інтегрує всі формоутворення людського духу в людську свідомість, являє собою суверенне мислення, здатне виробити світогляд, що дає істинні ціннісні й цільові орієнтири. Грані між розумним і розсудковим історично рухливі. Найвищим виразом розуму в сучас. епоху є ідея революц. перетворення світу на комуністичних засадах в ім'я вільного гармонійного розвитку людини, її блага і щастя.

Розум – об’єктивне сприйняття, розсудок – суб’єктивне.

1. Особливості, рівні та форми наукового пізнання. Методи наукового пізнання

ЕМПІРІЧНІ:

Спостереження, описування.

ТЕОРЕТИЧНІ:

• Аналіз (пізнання структурних елементів певного предмету, явища)

• Синтез (пізнання способу функціонування та взаємозв’язків структурних елементів певного предмету, явища)

• Індукція (виявлення, перерахування, та класифікація предметів, елементів певної множини та узагальнення їх спільності)

• Дедукція (виведення знання про окремі предмети, елементи, явища через загальні апріорно або стихійно-практично прийняті закономірності )

• Моделювання (теоретичне відтворення предмету пізнання з метою перевірки його дії у штучних умовах)

• Абстрагування (ідеалізація предмету пізнання способом його «очищення» від несуттєвих для пізнання реальних характеристик)

• Аналогія (будова знання на підставі подібності або спорідненості певних структур )

• Гіпотеза (пізнання на підставі припущень, що, у свою чергу, базуються на певні знання)

• Формалізація (вираження знання у вигляді загальноприйнятій системі символів та знаків, але з утриманням відношень конкретного предмету пізнання )

• Аксіома (спосіб пізнання, в основу якого включаються положення (аксіоми або постулати), з яких способом доказу виводяться теореми.

ПРАКТИЧНІ:

- Експеримент

- Політехнізація освіти

- Відтворення спеціалізованих областей пізнання у знаряддях праці та нових технологіях

2. Істина та проблема критерію істинності пізнання.

Проблема істинності пізнання є стрижневою проблемою філософської та наукової гносеології. Поза істинності теорія пізнання не має практичного значення. Таким чином, критерієм істинності пізнання виступає предметно-практична діяльність суспільства, передусім – виробнича діяльність. Переконатися у тому, чи вірно був пізнаний той чи інший феномен можна за умов його практичного відтворення. Наприклад, створення атомних електростанцій, або атомних бомб є протилежними за значущістю для розвитку людства, але рівною мірою свідчать про істинне пізнання структури та руху атомів.

Форми істини

• АБСОЛЮТНА Оскільки у світі нічого абсолютного немає окрім абсолютних змін, то абсолютна істина виражає закони таких змін. Таким чином, змістом абсолютної істини виступають універсальні закони розвитку світу

• ВІДНОСНА Відносність істини обумовлюється не якоюсь її частковістю, а 1) історичною мінливістю явищ; 2) характером та суперечністю суспільних інтересів; 3) рівнем пізнання закономірностей тих чи інших процесів

• ОБ'ЄКТИВНА Характеризується незалежним існуванням своїх значень від людської свідомості, волі та бажань

• CУБ’ЄКТИВНА Індивідуалізація об’єктивної істини на рівні логіки (мислення), етики (моральності) та естетики (почуттів) особистості. Т.ч., суб’єктивна істина постає перетворенням та конкретизацією об’єктивної істини як принципу людської життєдіяльності. Тому Сократ стверджував, що істина повинна бути найвищою пристрастю людини

1. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання.

Емпіричний рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.

Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.