75. Політична ситуація в Україні у 2000–2004 рр., причини її загострення.

У парламенті України утворилося три полюси: центристський (навколо блоку „За єдину Україну!”), правий (навколо блоку „Наша Україна”), та лівий (навколо КПУ). У травні 2002 р. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина, історика за фахом, колишнього главу Адміністрації президента. У листопаді 2002 р. прем’єр-міністром України – десятим за часів незалежності призначено В. Януковича – колишнього голову держадміністрації Донецької області. Така калейдоскопічність зміни прем’єрів свідчить про складність управління соціально-економічними процесами у країні, нестабільність у верхніх ешелонах керівництва, постійну боротьбу за владу, недоліки у проведенні кадрової політики.

Усе це зумовлювало парадоксальні ситуації у житті громадян України. З одного боку – глибокі демократичні перетворення, прийняття у 1996 р. Конституції України, але з іншого – олігархічний режим, нехтування наріжними положеннями Основного закону з боку тих, хто мав захищати його усіма силами. Прагнення жити за європейськими і світовими стандартами – і відчайдушні спроби певних політичних сил, прошарків населення, окремих людей зберегти інституції і порядки, що успадковані від тоталітарного минулого. Економічна свобода, можливість вільно влаштовувати добробут своєї родини – і корупція, що, як іржа, роз’їдала органи влади, державні установи. Такими були реалії нашого суспільного життя на зламі двох епох – тоталітарної і демократичної.

І як наслідок цих протиріч – у листопаді-грудні 2004 р. відбулася Помаранчева революція. Більшість українських громадян з числа так званого середнього класу, інтелігенції, студентства, інших верств населення перестали довіряти аморальній владі і не захотіли покірливо „обирати” своїм президентом того, кого їм нав’язувала влада, використовуючи горезвісний „адміністративний ресурс”. Вони виявили високу моральну гідність, довели свою політичну зрілість, зуміли захистити свої демократичні права і обрали на найвищу державну посаду Віктора Андрійовича Ющенка, людину з якою пов’язують свої сподівання за справедливість, на чесну владу, на краще майбутнє, на те, що наші можновладці врешті-решт будуть дбати не про власні кишені, а про державні й народні інтереси. Час покаже, наскільки ці сподівання виправдаються.

76. Українська революція 2004 р., її досягнення та прорахунки.

Помаранчева революція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї України

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.