41. Національний рух у Східній Україні (друга пол. XIX ст.).

Криза феодально-кріпосницького ладу в 1859–1861 рр. досягла свого апогею, що виявилося у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримській війні, у зростанні селянських повстань.

Бажання скасування кріпосного права було в селянства й буржуазії, що зароджувалася (якій був необхідний ринок вільної робочої сили), ліберальної та революційно-демократичної інтелігенції (яка бачила економічну безперспективність кріпосництва та його аморальність), у частини дворянства (що мріяло перевести своє господарство на буржуазну колію).

Іншою причиною була необхідність зміцнення оборони країни після поразки в Кримській війні, що неможливо було здійснити без капіталістичного перетворення країни.

Кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасоване, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою та патріархальною.

Отже, у 1859–1861 рр. у Росії складається революційна ситуація. У країні розгортається рух за ліквідацію кріпосного права. Прохання царю про скасування кріпосного права подали дворяни Валуєв, Хрущов, брати Мілютіни та ін. У губерніях були створені комітети, що розробляли проекти реформи. В умовах, коли була очевидною безперспективність кріпосницької системи, Олександр II для відвернення можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує «Маніфест» про скасування кріпосного права (робота над яким велася ще з 1857 р.).

42. Національний рух у Західній Україні (друга пол. XIX – поч. XX ст.).

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848--1849pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848--1849pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції -- вчителі, письменники, журналісти, студенти. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

У 1861р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря».

Наприкінці 70-х -- на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 -- газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу.

Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.

У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим. У 1890р. у Галичині було засновано політичну партію -- Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія -- УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія -- УСДП (1899).