3.Філософська проблема вибору людини між добром і злом хвилювала багатьох письменників-романтиків вона постає перед героями творів Гоголя зі збірки «Вечори…».

Гоголь,окрім бісівської сили,несподівано віднайшов ще одне середовище зла людського,любов і красу.Любов трагічна,а краса,за Гоголем,двозначна.Як романтик він,з одного боку,підносив на п’єдестал краси любов і жінку,а з іншого – глибоко осмислював проблему зла,що веде до смерті.Твір «Вечір проти Івана Купала»-про згубну силу золота на людину,про її зв’язок із нечистою силою як метафорою злодіяння.В оповіданні письменник засуджує відступництво від Божих заповідей та утверджує думку,що немає виправдання гріхопадінню.У багатстві,у грошах,скарбах,є щось бісівське ,вони заманюють,заворожують. спокушають.штовхають на страшні злочини,перетворюють людей на жирну худобу,позбавляють людської подоби,гроші здаються інколи живими,а люди стають сходими на мертві речі.Провідна думка «Вечорів…»дотримання Божого і людського заповіту:збереження чистоти душі й остереження гріха.У творах утверджується думка,що зло в усіх його проявах знайде своє покарання,злочинець не уникне відповідальності.Герой твору «Ніч перед Різдвом» Вакула як істинно віруюча людина постійно бореться з темними силами,що прагнуть заволодіти його душею і перемагає їх.

Білет 16

1.Своєрідність літературного життя доби, характерну прикмету літературного життя кінця XVIII - 60-х pp. XIX ст. Формує п'ять чинників:

- вихід у світ видань творів українських письменників цієї епохи;

- пробудження і розвиток літературно-критичної та літературознавчої думки і необхідність забезпечення навчальних закладів теоретичними й історико- літературними дослідженнями

- фіксація традицій усної народної творчості у фольклорних збірниках

- поява нових періодичних видань, що активізують і забезпечують самобутність літературного життя України.

- виникнення потужних центрів освіти:Київська ''академія (з Київської братської школи, 1615 р. та Київської лаврської школи, 1831 р. - Києво-Могилянська академія - 1632 р.; у XIX ст. - духовний навчальний заклад); Львівський університет - 1661 p.; Харківський університет - 1805 p.; Волинська вища гімназія, м. Кременець, - 1805 p., із 1819 р. - Кременецький ліцей; Рішельєвський ліцей - м. Одеса, 1817 p.; Ніжинська гімназія вищих наук кн. Безбо-родька, 1820 p.; Чернівецький Ліцей, 1826 р. (духовний навчальний заклад); Київський університет, 1834 р. та ін. Зростання ролі центрів мистецтв, зокрема театрів - поміщицьких: у с. Качанівка, у с. Спиридонова Буда - на Чернігівщині; Д. Трощинського - в с. Кибинці - на Полтавщині, у с. Романове - на Волині, С. Голицина в с. Козацькому на Київщині; аматорських: театр при Будинку виховання дітей незаможних дворян - Полтава, при Харківському, Київському університетах, Ніжинській гімназії вищих наук, Львівській духовній семінарії; професійних - м. Одеса (1804), м. Київ (1805), м. Полтава (1810), м. Харків (1812) - як зростання потреб і ролі літературної праці драматургів згідно з новими вимогами забезпечення відтворення всіх рівнів життя українського етносу;

Білет 16

2. "Купала на Івана", Харків, 1840 р. У підзаголовку до твору С. Писаревський визначає жанр твору і його тему: "Малороссийская опера в трехдействиях, в которойобряды Купала и свадьбы, какводится у малороссиян, представлены в подлинномихвиде, с национальнымипеснями". Розвитком теми, а також системою образів твір виразно співвідноситься з "Наталкою Полтавкою" І. Котляревського.

зображення весільного обряду: із приходом старости й підстарости, дарами та викупом, із сватом і свахою, із дійством дружка та підцружого, викупом молодим права посісти місце біля молодої та власної шапки тощо. Автор п’єси послідовно й детально розгортає весільне дійство, у якому від-стежуються всі елементи обрядової весільної традиції, що надає твору виразно фольклорного характеру.

"Писулька до мого братухи Яцька, мирянського панотця, тоді ще, як я бурлакував", початок XIX ст., Степан Писаревський зображує у сатиричному плані портрет священика, при такому наближенні до особи портретованого, що дозволяє не лише побачити всі вади в зображуваному об'єкті.«Дереш із мертвого, з живого,Захарамаркаєш - та й шаг!» - і відмежуватися від "мирянського панотця" своєю творчою позицією та, відповідно, особливим осяганням життя

Білет 16

3.Письменниквідбив у нійрозпад старого, патріархально-міщанськогопобуту. З певноюіронією,яка маєвідтінок сарказму .малюєвінжиттясвоїх “старцівминулогостоліття”, безглуздістьїх вульгарного існування.Тьмяно і одноманітнопротікаютьдніПанасаІвановича і ПульхеріїІванівни. Гоголь малюєвнутрішнєоздобленнябудиночка, де живутьТовстогубы..

Звісно, ідилія тут носить жартівливий і по суті, іронічний характер. Співчуваючисвоїмгероям, письменникводночасбачитьїхпорожнечу інікчемність. Ідиліязрештоювиявляєтьсянадуманою.Гуманістичнийзмістцієїповістібагатозначний: вінвиражений й у почуттіглибокоїсимпатіїписьменника до своїхгероїв, й у засудженні умов громадськогобуття, якізробилиїх такими, якимивониє. “Старосвітськіпоміщики” знаменували собою зрілийетап у художньомурозвитку Гоголя. Дріб'язковість і вульгарністьгоголівськихгероїввиростала тут в символ тупоїбезглуздостівсьогопанівного ладу життя. Властиве героям “Старосвітськихпоміщиків” почуттялюбові, дружби, душевноїприв'язаностістає нікчемним, навітьіпевноюміроювульгарним - оскількипрекраснепочуттянесуміснеізпорожнім, потворнимжиттям. Суть справи, проте, у тому, щосаме це “прекраснепочуттялюдське” теж не є справжнім. АфанасійІванович, і ПульхеріяІванівнаніжноприв'язаніодне до одного. Здається, щовонилюблятьодне одного. Але Гоголь ускладнюєцевраженняроздумами у тому, щоувідносинахгероївповістіпереважає сила звички.

Білет 17

1. З ім'ям Л. Боровиковського пов'язано утвердження в українській літературі романтичної балади та байки-приказки. Доля романтичних поезій Боровиковського склалася нещасливо , байкарський же доробок письменника у значній своїй частині був опублікований те за його життя А. Метлинським у збірні «Байки й прибаютки» (К., 1852).

Л. Боровиковському належить найбільша заслуга в утвердженні у поетичній сфері українськоГ літератури романтизму, започаткованого в традиціях нашої літератури "Малороссийскимипеснями" (1827) М. Максимовича та баладами П. Гулака-Артемовського "Твардовський", "Рибалка", - творами, що їх можна, радше,зарахувати до зразків переспівів у системі художніх цінностей української літератури означеної доби, співвіднесеної з епохою національного Відродження.

Творчий досвід А. Боровиковського збігся в часі з добою, коли перед літературою, як і в цілому перед народами, стрімкіше починають розкриватися нові горизонти в осмисленні питомо національного буття, яке осягається у співвіднесенні зі сприйняттям світового мистецького досвіду. Активізація цих двох чинників, як і володіння досвідом світової філософської думки, спонукає митців початку XIX ст. по-новому осягнути низку явищ - і суспільного, й особистісного плану; результатом цих нових роздумів стає якісно інше, новаторське - відповідно до "попередніх епох - сприйняття героя літератури.

А. Боровиковський одним із перших у новій українській літературі вілтсрхтяє. TTT-.OFO особливого героя: яскраву самобутність, якої - надто багато, аби вміститися в жорсткі межі лише одного виміру буття (тож виникає необхідність вдаватися і до віртуальних вимірів), лише самої сучасності, що зумовлює апелювання поета, як і, на загал, романтиків, до минулого. Саме з думкою про цю першість І. Франко охарактеризував баладу "Маруся" А. Боровиковського як таку, що "належить до найстаріших творів української літератури", хоч започатковує творчість митця роком раніше написана від балади "Маруся" балада А. Боровиковського "Молоди ц я ", 1828 р.

Уперше в українській літературі А. Боровиковський вдається до своєрідного трансформування певної теми в народнопісенній українській традиції. Такий підхід до літературного матеріалу зустрічаємо в баладі "Розставання (з пісень /', 1834 р., де у формі діалогу між козаком і дівчиною осмислюється тема необхідної та неминучої розлуки.

На відміну від балад, байки А. Боровиковського, принаймні певна частина їх, представили митця сучасникам. Особливістю байки письменника є її лаконічність - це, зазвичай, приказки або поетичні твори вкрай неширокі за змістом. Це, однак, не стає на заваді дидактичній силі творів митця, а прислів'я та приказки, часом анекдоти, стаючи основою тексту твору, лише посилюють, оснащують узагальнення, закладені в байці, і поглиблюють її філософський підтекст. А. Боровиковський як поет-романтик - зачинатель справи перекладу в Україні. Як перекладач - "Подражаніє Горацію", "Фарис", "Акерманські степи" А. Міцкевича, "Два ворони", "Зимній вечір" О. Пушкіна, - А. Боровиковський долає бурлескно-травестійну стихію, прагне - попри елемент наслідування - дати адекватний відповідник першотвору зі збереженням і його версифікаційних якостей.

Білет 17

2.Роман В. Наріжного "Два Ивана, илистрасть к тяжбам", 1825 р. дає привід читачеві для подиву: заголовок, що вселяє у нього думку, начебто позови мають вестися між обома Іванами, насправді виявляється оманливим: звада чинна для Харитона Занози й Івана Зубаря, а не для обох - Зубаря і Хмари - Іванів. Суть цієї інтриги автора захована і у текстовій, і в підтекстовій площинах.

Згідно з текстовою настановою - обидва Івани, Зубар і Хмара, виступають під час перипетій, по суті, єдиним фронтом: Іван молодший обґрунтовує слушність першого вчинку Івана старшого у подальшій зваді.

У цьому творі бачимо всю абсурдність і знецінення самого життя героїв. В центрі подій-постійна суперечка двох сусідів,яка почалася невідь-коли 10 років назад з абсурдної причини,яку і причиною не можна назвати- через вбивство кроликів,які завдали шкоди деревам Харитону Занози.І тоді почалися роки безкінечної тяжби,які знищили матеріальне балагоплолучя,маєтки,нажитки героїв,постійно зростали витрати і збитки разом з цим і ворожба та ставлення один до одного до абсурдної міри-ця ворожба доходить до судових інстанцій,тепер вони розлючен ідо такої міри,що будуть позиватися до останньогоЦе призводить до глухого кута.Опоненти просто не в змозі зупинитися,всі свої життєві сили спрямовують на приниження і знищення свого ворога.В.Наріжний показує знецінення і всю абсурдність такого життя героїв.Взаключенні бачимо мету письменника –виявити в насілдку онтологічну модель гніву.впреротсті,протиставляє їх людяність,чесність.добропорядність.

Білет 17

3. Проблема «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина в етично-психологічній повісті «Щира любов» (1839) розв'язується в плані просвітительсько-класицистичного торжества обов'язку над почуттям, розуму, тверезого глузду над серцем, однак з реалістичною мотивацією відмови благородної селянської дівчини Галочки щиро закоханому в неї офіцерові-поміщику. Реально й розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське середовище не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб із нею прирік «би Семена Івановича на постійне моральне страждання. Якоюсь мірою цей учинок Галочки є своєрідною інтерпретацією мотиву відмови Наталки з драми І. Котляревського «Наталка Полтавка» женихові з вищого стану возному: «...Знайся кінь з конем, а віл з волом». Сюжет повісті, що закінчується смертю Галочки від непереборного кохання, підпорядкований суто логічній ідеї, вираженій у дидактичному «вступі» народним прислів'ям «Сам погибай, а товариша виручай». У цій повісті виявляється характерний для Квітки раціоналізм художньої побудови. «Раціоналістичне начало в повістях письменника простежується в організації сюжету, в самій структуріповістування, у притчевості».

Поведінка Галочки - свідчення можливості зусиль волі в напрямі реалізації сво6оди;і перше й друге набуває значення в "цьому разі найвищого.

Зображення почуттів і вчинків Галочки дає підстави автору побачити, як насправді здатне почуття любові облагородити людину і забезпечити її поведінці, побудований на думках і почуттях, кваліфікуватися як «перетворення людської волі через Божу благодать».

Г. Квітка-Основ'яненко, переконуємося, значно глибше, аніж це може здатися з соціальної позиції, здійснює прочитання досвіду долу-чення людини до Бога. Не виключаючи в процесі цих взаємин чинника "соціалізації" людини - як вищого рівня людських взаємин, письменник долучення людини до Бога розуміє, як "один із можливих, поряд із іншими, досвідів випробування світу, досвідів свідомості"; цей досвід умотивований "істинним благородством, що надає перевагу формам чітким і ясним, енергійним і вишуканим", що дає підстави вважати лише номінальною (згідно з .табелем про ранги) відмінність у шляхетності Галочки та Семена Івановича.

Г. Квітка-Основ'яненко розуміє особистість як найбільш досконалий характер, риси якого "зумовлюють поведінку і, аналізуючи поведінку людини, можна судити про риси його характеру, бо риси характеру є джерелом сил, про яких особистість, незважаючи на їх потенціальну могутність, може навіть і не запідозрювати а, отже, не усвідомлювати своїх можливостей".

Білет 18

1.Класицизм в Україні, на відміну від інших національ­них літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Акаде­мію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, зна­менує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживан­ня народної мови вимагали існуючі в літературі українсь­кого класицизму жанри — травестія, байка, комедія, на­родне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й народна мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда»Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

У творах українських письменників класицизм як стильовий чинник проявляє себе в орієнтації на античну літературу, а для героїв творів - у визнанні пріоритетів держави понад інтересами індивідуальності.

Прагнення героя до особистого щастя підпорядковане його громадянській свідомості, тому на перший план виходить суспільне подвижництво героя; герой є героєм, насамперед, тому, що він - ідеальний громадянин; особистість, що керується ідеальними громадянськими вимогами. Герой творів цього стильового напряму немовби перебуває у постійному, замкненому колі: з одного боку - він керується громадянською свідомістю, а з другого - саме йому, а не кому іншому це і належить здійснювати, адже він посідає найвищі, а то і верховні станові позиції у суспільстві, належить до найвищих суспільних верхів.

Білет 18

2.Роман В. Наріжного " Бу р с а к, малороссийскаяпов єсть", _1824 p., твір, тематика якого давала підстави, попри уваїувтворідо побутової, етологічної грані життя народу, кваліфікувати його як ОДИН із перших зразків історичної романістики.

Бурса - типовий для реалій України цієї доби навчальний заклад^ що забезпечував не лише "иметь случай набратьсявсякоймудрости", а і надавав професію: "бытьсовременем в какомнибудьселе дияконом". Бурса, отже, гарантувала певний життєвий статусна, з ним - і відповідний матеріальний ценз особистості.

Чому саме про бурсу і бурсака, а не, властиво, про саму семінарію веде мову письменник? Тому, що устрій у бурсі є цілковито відповідним певному суспільному устроєві: "Послушай же: почтенноесословиебурсаковобразует в маломвидевеликолепный Рим, и консул управляетонымвместе с сенатом. В КОНСУЛЫ избирается старший избогословов, а прочиебогословы и философысразуютсенаторов; риторысоставляютликторов, илиисполнителейприговоровсенатских; поэтыназываютсяцелерами, илибегунами, которыеупотребляются на рассылки; прочеесоставляютплебеянт, или чернь, простой народ. Видишь, как все это прекрасно устроено!".

Перед нами - своєрідна модель держави, суспільства, таке собі от суспільство в мініатюрі, що дає змогу героєві твору досить швидко, навіть іще в підлітковому віці, осягнути всі вади такого мікросуспільства.

Найбільшою із таких вад є, на думку письменника, сама вищестороненість верховної влади - ректора - від керівництва такою суспільною моделлю і передоручення цього керівництва консулові, своєрідному старійшині в бурсі, від волевиявлення (а, точніше, свавілля) якого залежало, як вестиметься в матеріальному і моральному планах усім причетним до цього мікросуспільства.

Безконтрольність і повновладність консула, який перебирає, по суті на. себе всі владні повноваження, породжує, з одного боку, його надуживання: привласнення загального - "консул сей час вскочил и, овладев баклагою, отведал; и, похваля напиток, пошел с нею на берег Десны", повну безправність бурсака і цілковиту правову його залежність від волі консула: "Понимаю, - вскричал он, - сей бунтовщик, никому не сказавшись, ходил на рынок. Ликторы! сейчаснарежьте два пука крапив и накажитевиновного!", а також неодмінно супутню таким принципам управління злочинність.

Білет 18

3. У творі «Ревізор»перед нами абсурдна та смішна ситуація,яка не оминає жодного героя твору.А ВСЕ ВИНИКАЄ ЧЕРЕЗ НАЛЯКАНІСТЬ ГОРОДНИЧОГО ТА ІНШИХ ЧИНОВНИКІВ МІСТА ПЕРЕД ПЕРЕВІркою згори,і вони всіляко у розмові з незнаймою людиною,не розібравшись,хто вона насправді переконують його у власній відповідальності та сумлінному виконанні своїх обов*зків, і хоча Хлестаков не чув і не слухав городничого,він все одно продовжував свій словесний натиск на Хлестакова,але усвідомивши»глухоту» співрозмовника, він дещо осаджує себе.

Діалог будується за певною ієрархією,Хлестаков може допустити собі не дослухатися до слів городничого,а тоді як інші не можуть пропустити жодного слова свого начальника.а свою справжню реакцію від нього вони приховують і показують затаєно.З появою жінок-дружини та доньки городничого Хлестаков вже бере першість і перевагу у діалозі,хоче морально перед ними винищитися, похвалитися тим, чого насправді немає,він імпровізує,у нестямі вигадує найабсурдніші вигадки про себе,він опинився в ситуації і не володіє нею і собою також взагалі.Саме в діалозі з дружиною це виявляється найповніше,але і сама дружина вірить його словам,бо сама прагне бути обманутою. Людські помилки можливі через те,що люди не вміють слухати і прислухатися до інших,вони до них підходять уже з підготовленою міркою до цих людей і обманюють самих себе та інших. Ситуація Ревізора –це гра,фальш у людській поведінці,що здатні перероджувати саму людину на деякий час

Білет 19

1. Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого. Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами, пізнанням невідомого.

Виник новий жанр літератури — історичний роман (Вальтер Скотт), з´явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому грунті виникло тяжіння до вивчення фольклору — «архіву народів», як називав його німецький поет-романтик Гердер. З поетизацією національного минулого пов´язані численні видання народних пісень, легенд, казок, епічних поем, словників національної мови.

Минуле українські письменники-романтики підносять на більшу, аніж митці в інших літературах, висоту. В українських романтиків минуле осяяне самобутнім світлом: світлом козацької доби - тим більш манливої, що народ позбувся її насильно, тим більш омріяної, що втраченої безповоротно; звідси мотив "національної скорботи". Отже, не просто минуле, а козацьке минуле стає об'єктом пильної уваги українських романтиків, а в зображенні особистості - це не просто індивідуальність, несуголосна із безликим загалом, а - так само неспі-вмірна і неспіввідносна - особистість як етнотип: тобто представник саме українського народу, а не особа як мешканець всесвіту.

Білет 19