Білет 11

1.Романтизм (фр. romantisme) — один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку XIX ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. На межі XVIII—XIX ст. термін "Р." означав новий літературний напрям, протилежний класицизму.

"Принцип індивідуальності" (термін І. Франка) — провідний у художній творчості. Мистецтво підноситься до рівня найвищої цінності і сприймається як вияв глибинної суті і сенсу життєдіяльності. Р. відкидає нормативність, раціоналістичну регламентацію у мистецтві, понад усе цінується творча свобода, фантазія.

У різних країнах Р. виявив специфічні риси, виконував особливі соціально-історичні і культурні функції. Провідними тут були мотиви трагічної долі особистості, "світової туги", "космічного песимізм^.

В Україні Р. відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обґрунтуванні історичної самобутності народу; його "духу", культурних традицій, мови, літератури. Зароджуючись в умовах антисамодержавного руху, український Р. розвивався передусім під впливом поглибленого вивчення історичного минулого та народної творчості.

Створений із настановою протиставлення сучасності, романтичний герой нехтує корисливою, дріб'язковою сучасністю й постає великодушною, масштабною індивідуальністю, перейнятою великим почуттям, що дозволяє їй стати співмірною з історичною величчю; надзвичайні, виняткові якості - ось що характеризує романтичного героя. Саме така, цілковито самобутня індивідуальність, вважають романтики, тільки і є тією, що здатна урізноманітнити розвиток, поступ історії та суспільства. Так романтики єднають дві важливі ланки - самобутність особистості йтамобугність народу. Отже, через виразно індивідуалізовану особистість - до виразно самобутнього народу; тільки це, за романтиками, єдино спроможне збагатити цивілізацію.

Білет 11

2.Головний герой повісті О.М.Сомова Гаркуша, що його пани називають розбійником, постає, проте, ватажком народу, що має симпатію серед нього. Гаркуша насамперед зображений як месник, адже він відбирає у багатих, щоб наділити бідних, встановити суспільну справедливість, проте він карає не просто всіх багатіїв, а лише тих, хто позбувся усякої людяності, став абсолютно жорстоким. До того ж він є непересічною особистістю, адже тільки така людина здатна відмовитися від стереотипу поведінки, навязуваної владою. Для народу Гаркуша постає як носій і утверджував справедливості. Він до того ніколи не виступає один, а завжди у колі своїх однодумців та побратимів, які здатні розуміти його з пів-слова. Автор зображає героя в іпостасях людини, що тонко і глибоко реагує на несправедливість, а також є терплячою і лагідною до людей чесних і, особливо, скривджених. Таким чином, письменник зображує Гаркушу з одного боку,як людину дивовижну, добру і дбайливу, а з іншого- він постає непоборним і неперевершеним.

Білет 11

3. У першій частині дилогії Шельменко відвертотрозгнузданий; хижацтва свого він майже не приховує, оскільки почуває цілковиту безкарність: вся вага відповідальності не на ньому, а на волосному голові Трофимичу - людині цілковито неграмотній: і в плані освіченості, і у правовому. Він передовірив усі справи метикуватому втікачеві з Пирятина, своєму писареві та правій руці Кіндрату Шельменкові. Підстави для цього у Трофимича є: писар уже неодноразово доводив своє уміння завдяки дивовижній винахідливості, енергії та невловимості з допомогою хабарів і могоричів облаштовувати будь-яку справу з ошукуванням людей.

Г. Квітка-Основ'яненко показує нам механізм такого ошукування на прикладі фабрикації справи Микити Михайлова, якого Шельменко, підробивши папери, видає за "МикихвораМиняйлова" і намагається запроторити в солдати. Потворна моральна суть ошуканця, зображена в гіпертрофованій якості, вселяє вже не лише прагнення посміятися з вчинків заповзятливого писаря, а страх за безкарність Шельменка. Так цей персонаж дилогії - як життєвий тип - самозни-шується. Чому це самознищення не тотальне, іншими словами, чому Шельменко "відроджується", виникає знову - уже в новій якості, у другій частині дилогії? Тому, що принцип, на основі якого реалізує себе в житті цей тип, не знищено: не знищено амбіції дурнів (Шпак, Опецьковський) видавати себе за велемудрих, не знищено потяг до оволодіння багатством через майно дружини - Скворцов, Лопуцьков-ський, залишилося, урешті, безнастанне поривання дурненьких панночок, ласих до незабарного заміжжя (Пазінька, Евжені), інакше кажучи, поки буде дурість - у її найрізноманітніших варіаціях, - доти виникатимуть ситуації, у яких можуть нагріти руки Шельменки.

він послідовно ошукує тих, хто причетний або до класу заможних селян (Микита Михайлов), або до стану панів - Шпак, офіцерів (Скворцов), але суть або феномен природи Шельменка - понадкласовий, закорінений у вигоду тактичного або стратегічного плану, що її прагне мати зі свого ошуканства Шельменко, адже він, так само, як і Скворцова та Шпака, ошукує і служницю Мотрю, принале- жну, здавалося б, до одного з ним стану. "Я вас, душко, кріпко, будучи, полюбив", - запевняє Шельменко Мотрю, побачивши її уперше, і, задля своєї вигоди, розвиває попередню тезу до абсурду: "Я вас так кріпко, будучи, полюбив, що удень не сплю, а уночі Hfe їм, так, будучи, на стінку деруся та вас, теє-то, бажаю". Річ, отже, у самій природі Шель-менка - він не може існувати поза ошуканством, що становить природу його буття, без ошуканства Шельменко - неможливий.

Що тут більше важить для Г. Квітки-Основ'яненка - сам тип: є люди, на зразок Шельменка, і нічим, навіть палицями - як от це робить Скворцов - їх не переробиш, і хоч змінюй їм спосіб та обставини життя, вони хоч би там що, залишаються самі собою; чи, можливо, більше важить сам характер життя, що створює можливість для існування Шельменка. Очевидно, і те й інше, оскільки одне неможливе без другого. Однак при цьому письменник не приховує від читача того, що Шельменко є наслідком, а причиною - саме життя, у його комплексі: суспільному, історичному, економічному, культурологічному.

Білет 12

1.Виходячи з єдності макрокосму і мікрокосму (людини), романтизм поставив людину у центр перетину світових сил і законів, у нерозривний зв'язок із природою, всесвітом, суспільством, долею та Богом як вічною животворною силою. Оскільки людина є частиною всеосяжної природи і, таким чином, містить у собі космічні сили, вона постає індивідуально самоцінною та неповторною з автономним душевним світом. Свідомість її не вичерпується сферою розуму, як це твердили просвітителі; внутрішня сутність людини виходить за сферу практичного мислення в царину почуття, інтуїції, уяви, фантазії, за допомогою яких тільки й можна осягнути все багатство буття, його найвищу гармонію. Звідси, на противагу просвітительському реалізму, у романтизмі — підпорядкування виражального начала зображальному, логічної ідеї образові, домінуюча роль художньої фантазії. Звідси й апологія мистецтва (Шеллінг), яке поєднує в собі художнє і філософське пізнання і є суттю та найвищою цінністю світу. Перебуваючи в центрі універсального буття, людина в романтизмі немовби виламується з прози щоденного побуту, меркантильних інтересів суспільства, оскільки емпіричне матеріальне життя не вичерпує безмежних можливостей буття. Справжнє життя, сповнене свободи і краси, — у сфері духу й природи. Тоді як пафосом Відродження і Просвітництва було підпорядкування людини суспільним інтересам, у романтизмі основним є конфлікт між особистістю і суспільством, бунт суспільної людини проти перетворення її на обивателя, протест проти гноблення народу й індивіда. Ця двосвітність, що найяскравіше в особистісному плані проявилася в західноєвропейському романтизмі, поєднувалася із прагненням до гармонії і художнім освоєнням реальної дійсності (на ґрунті якої і виник романтизм) новими естетичними засобами.

Білет 12

2. «Сатира І» В. Капність визначає сету і приналежність сатири «порок изображать» і висловлює свою літературну програму «писати правду.» - в цьому полягає сатиричне спрямування твору.

Порушує проблему першоцінності людського життя, виявляє своє розуміння пражначення і ролі держави у житті громадян.

Висміювання суспільства, характерна особливість якого відсутність свободи, яка могла б зробити людину більш відповідальною за свої вчинки і за те, що вона дозволяє чинити іншим, а також моральний занепад суспільства, де «безчестие в чести», «из моды вышел стыд».

Це моральне падіння суспільства втілюється в певних ситуаціях та персонажах: суддя, Бестолков, злодій, Всеволод, Драч.

Показана піраміда знецінення вартостей, вершина - втрата довіри до слова.

Щоб досягти досконалого життя, треба керуватися лише розумом.

«Ода на рабство» - відповідб на гетьманський універсал 1760 р., який був продовжений указом царя 1763р. і останній завершуючий указ Катерини ІІ 1783р. – закріпачення селянства.

«Перетворили наш ясний день на мрачноюночь»

Автор стоїть на тій позиції, що рабство позбавляє сенсу хід життєвих подій в цілому.

Твір відповідно до наростання обвинувачу вального пафосу можна поділити на 3 частини:

1. Стан України.

2. Обвинувачення царя.

3. Віра у вільне майбутнє України.

Вчинки царів розходяться з волею Божою. Автор співвідносить владу народу і владу Бога.

Білет 12

3.Серед російських творів Григорія Квитки-Основ'яненка особливе місце посідає роман "Пан Халявский". Він став класичним твором української і російської літератур. Роман з'явився тоді, коли в літературі загострилася боротьба за перемогу реалістичних принципів проти ідеалізованого зображення існуючого суспільства консервативними літераторами. Саме в "Пане Халявском" дано знущально-критичний розріз повсякденного побуту принаймні трьох поколінь звичайнісіньких поміщиків. Перебираючи по черзі різні сторони побуту ("и в просвещении, и в обхождении, и вовкусе, и в политике") та примітивно витлумачуючи їх ("просвещение" – кількість свічок чи розмір вікон, щоб було світліше, "образование" – "гдекосы, гдеплетёшки, гдевыстриженный и взъерошенный верет", "вкус" – відсутність колишніх наливок і настойок тощо), Трушко й доходить твердження про те, "каксветизменяется!..". Саме це, мовляв, і підштовхнуло сімдесятирічного Трохима Мироновича Халявського описати істотніші періоди й найцікавіші, з його погляду, пригоди свого життя – "старости в наслаждение, а юности в наставление". Таким чином, герой твору зіставляє поважну старовину з сучасністю, щоб довести перевагу першої, автор же фактично цим зіставленням прагне засвідчити, що сучасність багато в чому походить від старовини й особливою досконалістю теж не відзначається, оскільки характерні й визначальні риси успадковуються і не зазнають якісних змін.

Г. Квітка у романі на прикладі трьох поколінь переконливо виявляє, якими незначними є відміни у психології, поведінці панства та способі його існування. Роль системи виховання й освіти у житті поміщицької родини Г. Квітка репрезентує у романі як проникливий педагог, що дотримується засад народної моралі.

У творі Г. Квітка-Основ'яненко - романтик, що сприймає історію, хоч і крізь призму одного стану, проте трьох поколінь. Роман - це історія виховання трьох поколінь із роду Халявських: у першому освіта не зображена, бо відсутня, у другому освіта спотворена на старосвітський лад, у третьому - так само спотворена, і вже на західноєвропейський лад. Батьки Трушка - Трохима Халявського - представляють козацько-старшинський стан, однак їхні діти, дедалі відходячи від цього стану, щоразу більше деградують за своєю суттю.

Білет 13

1.В українській літературі романтичний герой, як правило, зв'язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність; «світова туга» набуває характеру національної туги за минулою славою і волею України.

Створений із настановою протиставлення сучасності, романтичний герой нехтує корисливою, дріб'язковою сучасністю й постає великодушною, масштабною індивідуальністю, перейнятою великим почуттям, що дозволяє їй стати співмірною з історичною величчю; надзвичайні, виняткові якості - ось що характеризує романтичного героя. Саме така, цілковито самобутня індивідуальність, вважають романтики, тільки і є тією, що здатна урізноманітнити розвиток, поступ історії та суспільства

Білет 13

2. Головна думка комедії «Ябеда» В. Капніста – боротьба між чесністю і правдою та неправдою, уособленням яких є Пряміков і Праволов.

Загалом у творі характеризується становище судочинства, яке проектується на становище тогочасного суспільства . В. Капніст підкреслює, що існував несправедливий суд, засідателі Цивільної палати піклувались тільки про себе, не знали грамоти, не вміли навіть писати, любили картярські ігри, жили заради своєї наживи. Тому Добров запропонував Прямікову діяти по іншим правилам і дати хабара тим, які беруть, але його чесність і правильність переважають і Пряміков відмовляється від такої пропозиції.

Образ Прямікова цілковито побудований за правилами класицистів, тому що він ставить на перше місце моральні принципи, володіє моральною свободою, готовий пожертвувати власними інтересами заради моральних норм. Саме прізвище героя є найкращою його характеристикою. Образ Прямікова є цілісним, внутрішньо збалансованим і гармонійним, у творі він постає як герой, що по-лицарському служить справедливості, істи, честі. Він, навіть, готовий подарувати Праволову помістя,через яке подав на нього до суду, лише заради того, щоб він не посягався на роль чоловіка Софії.

Щодо образу Праволова, то він постає перед читачем зі своєрідним прологом, адже спочатку про нього говорить служниця Софії – Фекла, що її паночку примушують виходити заміж за нелюба, за того, хто зовсім не схожий на Прямікова. Адже

Задля успіху судової справи Праволов йде на ганебні вчинки: сватається до дочки судді Кривосудова, підробляє папери, дає лжесвідчення, вважаючи такий спосіб правильним.

В. Капніст уявляє життя двостороннім: існує зло і поряд з ним добро, яке на думку автора твору сильніше. Людина повинна вірити і творити добро, триматися на правді, тому що так утверджується особистість. Через те й фінал комедії позитивний, коли прав олова запрошують до судової зали для оголошення вердикту на його користь, приносять документи з поштампу, в яких численні скарги за грабіж та душогубство на Праволова. Його забрали під варту, а Пряміков відвоював своє майно і своє кохання. Головною причиною успішного вирішення справи було те, що Пряміков вів чесну боротьбу.

Білет 14

1.В українській літературі вже в середині 18 ст. Склалась нова жанрова система, відкрито зорієнтована на характеристики реалій життя.

В інтермедіях, вертепній драмі, віршах-ораціях, бурлескних і сатиричних віршах ліричній поезії відбиваються побут і звичаї селянства, характерні суспільні взаємини представників різних класів, політичне намагання намагання проникнути у внутрішній світ людини.

Ці нові теми й мотиви дістають нове мовне оформлення. Так на схрещенні усно побутового мовлення і мови усної поезії народу починає формуватись нова українська мова і література.

Художня література рішуче відходить від традиційних релігійних тем, відокремлюється від церкви, звертається до проблем, порушуваних самою діяльністю, реальним життям, надає творам якісно нового звучання, що відровідало новим естетичним запита читачів.

Звертається увага на просту людину, підносяться її моральні якості, що посилює демократичний та гуманістичний пафос нової української літератури.

В літературу ввійшло якісно нове життя народу х його численними проблемами, що у творах всіх родів з»являється конкретна людина з її болями і радощами, мріями і сподіваннями.

Виходячи з макрокосмосу і мікрокосмосу людини, вона ставиться в ценр перетину світових сил та законів, у нерозривний зв'язок із природою, всесвітом, долею. Свідомість її не вичерпується сферою розуму.

Основним є конфлікт між особистістю і суспільством

Головний критерій цінності твору – новизна та оригінальність. Худижник не наслідує природу, а силою своєї фантазії творить художній світ, новий світ.

Білет 14

2.Інок Яків у «Сатиричній колядці» за ніби невимушеною балачкою про горілку та утиски щодо її виготовлення позірно описує соціальні та морально-етичні проблеми: утиски панів у всьому, перешкоджання людям, які прийшли за допомогою до суду.

Пише, що не тих ущемлювати треба, хто п’є горілку, а тих, хто ходить п’яний від крові людської.

В особі пана втілене зло, злий дух, в особі, яка зреклася добра.

Пани в Інока Якова - система, вибудувана на засадах відлучення від істини, від моральної поведінки та відсутності віри в Бога. Панинехтують правовими і моральними законами, коять злочини, вдаються до соціальних доносів та обмежують вільний люд у правах.

Духівництво змовляється з панством, через те, що дбає про матеріальну вигоду, а не про духовні чесноти. Воно втратило духовний зв'язок із Богом, як наслідок – із народом.

« Начто на іностраннихврагов меч острити, Когдвнутреннімврагм попускати жити?» цим питанням Інок Яків акцентує увагу на необхідності морального регламентування суспільного буття згідно з етичними та правовими нормами.

«Плач київських монахів» - обвинувачення чернецтва в нечернечому.

Ченці скаржаться на соє життя, той хоче грошей, той жити в розкоші, а той не погоджується з новими уставами. Це показує, що ченці дбають лише про матеріальне, про ситість власного черева. Своєю поведінкою духовенство підривають повагу і довіру до них.

Ченці забули про своє призначення – боронити віру та очищувати своїм духовним подвижництвом світ, натомість вони займаються марновірством, невіглаством.