Запитання для самоперевірки

Назвіть загальні особливості української філософії.

Охарактеризуйте вихідні ідеї та джерела філософської думки Київської Русі.

Розкрийте вплив зв'язків Західної Європи ХY- ХYІст. на розвиток української філософії.

З'ясуйте суть вчення про світобудову та пізнання у філософських трактатах І.Вишенського, Б.Хмельницького.

Поясніть, чим філософські курси Києво-Могилянської академії відрізнялись від типових схоластичних курсів європейських університетів?

Розкрийте зміст філософського вчення професорів Києво-Могилянської академії про матерію і пізнання.

Оцініть оригінальність філософсько-світоглядних ідей П.Могили.

Аргументуйте, в чому полягає сучасне значення ідей представників Києво-Могилянської академії?

9. Визначіть основні філософські ідеї Г.С.Сковороди.

10.. З'ясуйте суть філософії щастя.

11. В чому суть вчення Сковороди про людину?

12 .Який вплив на розвиток української духовної культури має філософія Сковороди?

Семінарське заняття №2 Типологія філософських систем План

1. Філософські проблеми у творах мислителів Кирило-Мефодіївського товариства.

2. Філософські ідеї Т. Шевченка.

3. Ідея суспільного прогресу у творчості І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова, М.Грушевського.

Методичні рекомендації: Охарактеризувати фактори, які сприяли виникненню і поширенню української національної самосвідомості, розкрити суть світоглядних ідей представників Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема, В.Білозерського, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, М.Гулака та ін. Довести, що головним питанням у філософії кирило-мефодіївців було національне питання: бажаний суспільний лад уявлявся у вигляді правової, демократичної федерації слов'янських народів, в якій мають реально гарантуватись права націй; історичне призначення України полягало в справі об'єднання слов'янського етносу. Дати сучасну оцінку філософських ідей мислителів Кирило-Мефодіївського товариства.

Довести, що творчість Т.Г.Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української філософії, започаткувала її революційно-демократичний напрям. Показати, що в основі філософії Т.Шевченка лежить любов до України, гнів, спрямований проти поневолювачів українського народу, надія на свободу і незалежність України, віра в те, що рабство ніколи не буде нормою існування українців.

Розкрити основні філософські ідеї Т.Шевченка, зокрема, ідею соборності, народної революції, віри у справедливого Бога, ідею народу як єдиного суверенна своєї історії та життєвої долі, жінки-матері як уособлення сили життя і його краси, спорідненості людини з природою. Зробити висновок, що філософія Т.Шевченка невичерпна, в ній прийдешні покоління знаходитимуть синтез народного і вселюдського досвіду. Розкрити суспільно-політичні погляди і позиції І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова, М.Грушевського, визначити їх своєрідні особливості. Наприклад, довести, що Іван Франко був прихильником філософського матеріалізму. За ним, матеріальний світ речей, в якому живуть люди, є єдино реальний, дійсний світ, поза яким ніякий інший світ не існує і існувати не може. Цей світ існує незалежно від волі і свідомості людей як закономірний розвиток матерії. Франко відстоює думку про безконечність процесу людського пізнання. Рушієм розвитку пізнання він вважав не практику, а природжену цікавість. Пізнання - це процес активної психічної діяльності. На відміну від І. Франка, М. Драгоманов був противником матеріалістичного монізму. Він проголошував ідею людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб. По-різному розкривається і ідея суспільного прогресу. Наприклад, І.Франко суспільний розвиток розглядав як закономірний процес поступального руху, в основі якого лежить суспільна праця. До розвитку суспільства Франко підходив історично і його поступ пов’язував з розвитком засобів виробництва. У поділі праці він вбачав основний важіль суспільного прогресу.

М.Драгоманов відстоював пріоритет у суспільстві громадянських прав над соціально-класовими інтересами. Зробити висновок про те, що філософія І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова, М.Грушевського - це яскраве втілення філософії українського духу, витоки якої йдуть від Г.Сковороди та Т.Шевченка

Проблема звільнення людини та нації у творах мислителів Кирило-Мефодіївського братства.

Соціально-гуманістичне звучання матеріалістичні тенденції отримали в ідеях, розроблених і запропонованих Кирило-Мефодіївським товариством. Основою програми товариства була ідея федеративного об’єднання всіх слов’янських народів на принципах рівноправності та державного суверенітету. Кирило-Мефодіївське товариство об’єднало близько ста представників різночинної інтелігенції і проіснувало з грудня 1845 р. до березня 1847 р. Найвідомішими членами товариства були Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Куліш (1819 – 1897), М.Гулак та інші. Основні ідеї, які об’єднували всіх членів цього товариства, полягали у створенні вільної федерації слов’янських народів, ліквідації самодержавства, кріпосництва, релігійної дискримінації, національного гноблення, формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови.

У програмі кирило-мефодіївців було записано: «І встане Україна з своєї могили, і знову отзоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане слов’янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні хлопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорватів, ні у сербів ні в болгар. І Україна буде незалежною Державою Народною у спілці слов’ян».

Така, хоч і утопічна, але сповнена справді загальнолюдським змістом програма, цілком закономірно викликала найжорстокішу реакцію з боку російського самодержавства. Однак саме з формулюванням цієї програми у свідомості народу України проникає ідея власної самоцінності. М.Костомаров намагався вперше дати «модель» українського народного характеру в статті «Дві руські народності (росіяни та українці)». Модель він виводить з глибин духу, з його минувшини.

Різницю між росіянами та українцями Костомаров вважає старою (десь з ХІІ в.). Основною рисою росіян є практицизм, який лише ззовні іноді перекидається на містицизм. Основні риси розбіжностей такі: 1) у росіян панує загальність (Бог та цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, аніж загал; 2) росіяни «нетерпимі» до чужих вір, до чужих народів, до яких вони ставляться з презирством, до чужих звичаїв, до чужих мов тощо. На Україні люди «звикли з незапам’ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями», ворожнеча до чужих народів вибухала лише, якщо чужинці «ображали власні святощі» українського народу; 3) росіяни народ матеріальний, українці прагнуть «одухотворити весь світ»; 4) росіянин мало любить природу, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин», українець любить природу, тому-то й «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її, робить учасницею радості і горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг – усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду; 5) так саме і любов до жінки – матеріальна в росіян, духовна – в українців; 6) в релігії – увага росіян спрямована на зовнішність, на форму, на літературу, в українців «неможливо», щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви, їх релігійність є внутрішня; 7) в суспільному житті у росіян панує ціле над одиницею, загальне над окремою людиною, що є цілком придавлена, пригнічена, для українців такий порядок цілком неможливий, вони цінять «особисту свободу», у росіян панує насильство (монархія), в українців – добровільна спілка (федерація)».

Потужний вплив на сучасників справив соратник М.Костомарова та Т.Шевченка П.Куліш. Особливе місце у його творчості посідає нарис «Зазивний лист до української інтелігенції (1883), у якому у полум’яній, закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов’язаних виконати функцію національної еліти. Твір П.Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму. П.Куліш проголошує специфічно українською так звану «хуторянську філософію», яка спирається на «серце», відкидаючи міську культуру, як чужу українському народу. Всі ці концепції були близькі до ідей романтизму західноєвропейських філософів, у першу чергу німецьких.

За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був: 1) людиною глибоко релігійною; 2) дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності; 3) у поглядах на Україну він романтизував її минуле; 4) звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу.

Т.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

• Ідея глибинної спорідненості людини з природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

• Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

• Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиняться насильства, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

• Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у ХІХ ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

• У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

• Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали сурові вироки. Найважче покарання припало на долю Т.Шевченка – заслання в солдати на двадцять років у казахські степи із суворою забороною писати вірші і малювати картини.

Розробка антропологічного принципу та ідея суспільного прогресу у творчості І.Франка, М.Драгоманова, Л.Українки, М.Грушевського.

І.Я.Франко. І.Я.Франко (1856 – 1916) – унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, доктор філософії. Ще на зорі комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, «програма державного соціалізму», при всіх можливих її варіантах, «аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій».

І.Франко – людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

І.Я.Франко перший в європейській літературі розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. В таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна відривати душу від земного, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних філософських ідей – думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий живий чоловік, бо така людина – носій духу є «вічний революціонер». Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність – це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з філософських віршів «Веснянки», звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння – людську душу – кидає «свиням під ноги». Франко говорить, що людина цілком природно підламує собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму.

Отже, всі думки І.Я.Франка можна узагальнити в наступних суспільно-політичних поглядах і позиціях:

• був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;

• критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;

• народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;

• вважав розвиток особистості умовою буття народу;

• ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;

• в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т.ч. виробничих та соціальних;

• в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу;

• творчий процес може і повинен бути предметом наукового дослідження;

• «державний соціалізм» вважав великим гальмом історичного прогресу.

Філософія Франка – це яскраве втілення філософії українського духу початку ХХ ст., витоки якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

М.Драгоманов (1841 – 1895). Найсуттєвішою рисою філософії М.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з’ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

При розгляді соціальних питань М.Драгоманов користувався не суб’єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв’язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того чи іншого явища. М.Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що ґрунтувався на філософському плюралізмі, а також суперечності між ідеєю самоуправління, автономії, федерації та ідеєю антидержавності, антицентризму. Драгоманов вважав, що втілення в життя першої ідеї сприятиме вирішенню багатьох суспільних проблем, зокрема проблеми національних та міжнаціональних відносин у майбутньому суспільстві.

М.Драгоманов мав такі світоглядні позитивістські орієнтації:

• проголошував ідею безупинного людського поступу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

• ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;

• відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей осіб;

• національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії і свободи;

• шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості;

• вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму; всяка істина повинна визначатись в межах логічного Закону тотожності;

• був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.

Л.Українка (1871 – 1913). Вона належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М.Драгоманова, донька письменниці О.Пчілки, товаришувала з І.Франком, М.Павликом, М.Лисенком. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд. Під впливом позитивізму вона зміцнілась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні дійсності: перш за все – соціальної. В творах Л.Українки національна проблематика органічно пов’язана із загальнолюдською.

Оригінальність філософії Л.Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Л.Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

Світогляд Л.Українки можна узагальнити в наступних позиціях:

• закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу;

• проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;

• засуджувала песимістично-безнадійні настрої;

• вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;

• вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов’язані «просвічувати шляхи в прийдешнє».

М.С.Грушевський (1866 – 1934). Наприкінці ХІХ ст. – першої пол. ХХ ст. в розробці проблем державності і демократії чільне місце займає М.Грушевський – видатний учений, політичний діяч, історик. Концепція Грушевського висловлюється в трьох поняттях: народ, держава, герой в історії. Висунув ідею «національної самооборони», «національної смерті». Історія українського народу – розсудлива енергія національного самозбереження. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу – свобода, рівність і народний ідеал справедливості чи автономії. Грушевському належить ідея національного почуття. Україна вийшла з Київської русі, а Київська Русь стала першою і древньою формою українського життя. В історії відзначились дві народності – великоросійська і українська, дві найбільш крупні різновидності серед слов’янських племен. Історія не раз зводила їх разом. Дві народності – дві історії. Межею історичних часів для українського народу є четверте століття, коли з’явилися перші відомості про українців. Розселення українських племен на теперішній їх території співпадає з початком їх історичного життя. Однак самостійним державним життям український народ жив недовго. Починаючи з шістнадцятого століття, він входить в склад інших чужих держав (Австрія, Польща…). Український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності. Він піднімав питання автономії України, яка буде основуватись на чесній, справедливій федерації з Росією. Дещо пізніше Грушевський стоїть за проголошення суверенітету України.

Найпослідовніше він поглибив свої історичні досліди своїми студіями. Грушевський вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на межі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості. Вчений обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватись з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Соціальний процес у цілому характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання науки саме в тому полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений обґрунтував думку про те, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація та інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінування факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні фактори та ін. Отже, М.Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці «Початки громадянства» (1921р.) він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння й українські матеріали.