3. Навчання, виховання і розвиток

Навчання й дозрівання організму. Єдність суспільного й при­родного в онтогенезі людської психіки виявляється у взаємозв'язку дозрівання, навчання й виховання. Як зазначалося вище, дозрі­вання являє собою визначуване генотипом послідовне становлення всіх систем організму. Воно відбувається у ході життєдіяльності дитини, функціонування різних систем, зокрема нервової системи. Функціонування її сприяє визріванню окремих аналізаторів і моз­ку в цілому. Певний рівень його дозрілості потрібний для спроб дитини пересуватися в просторі. Водночас її вправи в пересуванні є фактором розвитку координації локомоторних рухів. Не тільки в ранньому віці, а й на пізніших етапах онтогенезу фізичні вправи є важливою умовою розвитку моторики.

Функціонування нервової системи, яке полягає у регуляції взаємодії дитини із зовнішнім світом, викликає зміну її пове­дінки, виникають умовно-рефлекторні акти. Такі зміни є першими проявами учіння. Експериментально виявлено, па якому стунені дозрілості нервової системи вони стають можливими (М. І. Крас­ноярський, М. І. Касаткін та ін.). Разом з цим учіння сприяє дозріванню нервової системй.

Певний рівень дозрівання нервової системи дитини потрібний для наслідування нею звуків мовлення дорослих. Те саме можпа сказати про роль дозрівання у формуванні практичних дій дитпни.

Воно робить можливим цей процес, який полягає в оволодінні дитиною суспільно виробленими способами дій з предметами, що є важливим для розвитку ^;її практичного мислення. Загалом можна сказати, що чим складнішою є форма психіки, тим менш специ­фічно впливає дозрівання на її виникнення. Воно забезпечує не­обхідні для нього функціональні властивості нервової системи, але не визначав змісту і складу психічного новоутворення. Вирішальну роль у його генезисі й розвитку відіграє засвоєння людського до­свіду, яке відбувається через учіння.

Процес учіння розпочинається у грудному віці. Дитина учить­ся, вступаючи в контакти з дорослими, які доглядають за нею, за­довольняють її потреби. Вона учиться, наслідуючи їх дії, маніпу­люючи предметами, граючись, виконуючи доручення дорослих тощо. Вже й на цьому етапі дитина не тільки набуває власного до­свіду, а й 8асвоює досвід інших людей. Спочатку її учіння є скла­довим моментом щоденного спілкування з дорослими, гри та інших видів діяльності, а потім воно виділяється в особливу діяльність, спрямовану на оволодіння людськими знаннями, вміннями і на­вичками.

Зароджуючись у дошкільників, учбова діяльність стає про­відною в шкільному віці. їй підпорядковуються інші види діяль­ності (гра, праця). Учіння виступає в житті дитини як форма про­яву її розвитку і як основний його фактор. Поза учінням немає психічного розвитку. В ході учіння утворюються тимчасові нервові зв'язки, що є фізіологічною основою набування індивідуального досвіду і засвоєння досвіду інших людей. Нервова система роз­вивається як система, що «сама учиться», виробляє нові способи регуляції взаємовідносин організму із середовищем.

Провідна роль навчання в психічному розвитку дитини. Учін­ня скеровується навчанням, яке являє собою складну систему спо­собів здійснюваного в сім'ї, дитячих садках, школах та інших за­кладах керування учбовою діяльністю молодого покоління. На­вчання відіграє провідну роль у психічному розвитку дітей і молоді. Як зазначалось уже, добре організоване навчання веде за собою їх розвиток (Л. С. Виготський та ін)..

Радянська психологія здобула багаті дані, які доводять необ­хідність і провідну роль навчання у розвитку чуттєвого пізнання дітьми світу, зокрема сприймання ними форм, величин та інших властивостей предметів, в удосконаленні зорової, слухової, доти­кової чутливості і сприйнятливості (О. В. Запорожець та ін.). Особ­ливо переконливим у цьому відношенні є забезпечувані спеціаль­ним навчанням досягнення у розвитку зорової чутливості у глухих учнів, слухової і дотикової — у сліпих, дотикової і нюхової — у сліпо-глухих дітей. Вони значною мірою компенсують нестачу сен­сорних функцій, що відсутні у цих дітей у зв'язку з дефектами від­повідних аналізаторів.

Навчання сприяє розвитку пам'яті учнів, переходам від мимо­вільних до довільних способів запам'ятовування й відтворення, виробленню раціональних прийомів заучування. Воно є вирішаль­ним фактором розвитку мислення й мовлення, формування мисли- тельних і мовних дій та операцій, переходів від нижчих до вищих ступенів мислительної і моваої діяльності. Навчання потрібне й для розвитку здатності індивіда перетворювати наявні у нього образи, створювати уявлення про нові, бажані для нього си­туації.

Керована навчанням діяльність має складну психологічну струк­туру. Вона включає такі компоненти, як мету (завдання), об'єкти (дані практичнр, наочно або вербально), мотиви, способи дій, за допомогою яких перетворюються об'єкти, та їх результати (такими € прогресивні психічні зміни в учнів як суб'єктів цієї діяльності). Вона також являє собою спілкування учнів з учителем і між собою, ставить-свої вимоги до їх уважності, свідомої вольової регуляції дій, наполегливості у переборенні труднощів. Учіння здійсню­ється і в трудовій діяльності, спрямованій на досягнення не тільки пізнавальних, а й виробничих цілей. У радянській системі освіти учіння поєднується з продуктивною працею.

Згадані компоненти учбової діяльності не тільки виявляються у ній і регулюють її, а й формуються в ній. Навчання як керу­вання цією діяльністю зумовлює виникнення її цілей і мотивів, способів її здійснення, пізнавальних запитів, потреб та інтере­сів, прагнень набувати знання, досліджувати явища навколишньої дійсності. Воно робить важливий внесок у формування наукового світогляду учнів, їх свідомості і самосвідомості* . ідейних переко­нань, моральних якостей, зокрема працьовитості, дисципліновано­сті, відповідальності за виконання суспільно важливих завдань.

'Навчання спричиняється до розвитку основних компонентів загальних і спеціальних здібностей учнів (сенсорних, перцептив- них, мнемічних, мислительних, вербальних, практичних і ін.), до певної реалізації їх задатків. Щоб виявити і розвинути свої задат­ки, кожному індивіду треба передусім учитися. Це стосується всіх індивідів незалежно від їх природних обдарувань. Різниця .між ними виявляється у тому, як швидко і з якими успіхами вони .вчаться, оволодівають створеними людьми цінностями і як вклю­чаються в їх творення.

Від навчання, його змісту, форм і методів залежать темпи пе­реходу індивіда від нижчих до вищих ступенів розум0вого⁴розвит- ку. В суспільстві, що "не забезпечує молодому поколінню середньої освіти, вищі його стадії і фази, які характеризуються системою абстрактних, узагальнених і зворотних мислительних операцій, взагалі не виникають (Ж. Піаже). Наше суспільство забезпечує можливості здобути середню освіту всім молодим людям. В_нашому суспільстві переходи від нижчих до вищих ступенів онтогенезу прискорюються у зв'язку з тим, що на кожному його ступені діти засвоюють значно більший, ніж колись, обсяг складнішої за своїм науковим змістом інформації. Спеціальними дослідженнями і прак­тикою шкільного навчання доведено, що добре організоване (за своїм змістом ї методами) шкільне навчання значно прискорює переходи дітей від нижчих до вищих етапів їх розумового розвитку (В. В. Давидов, Д. Г. Елькопіп, П. Я. Гальперін, Л. В. Занков, Н. О. Менчинська, О. В. Скрипченко та ін.).

Усе це свідчить про хибність зарубіжних концепцій, в яких роз­виток і навчання розглядаються як роздільні процеси. Автори їх вважають, що розвиток проходить свої ступені незалежно від на­вчання, а останнє тільки пристосовується до його досягнень, вико­ристовуючи їх для своїх цілей. Основним фактором розвитку висту­пає у цих концепціях дозрівання організму, яке приводить до вияв­лення закладених у ньому форм психічної діяльності. Таке розумін­ня обумовленості розвитку є повторенням нативістичних (від лат. па- Муцв — вроджений) концепцій, які не витримують сучасної науко­вої критики. За цими концепціями навчання нібито йде за розвит­ком, орієнтується па пройдені його етапи, на вчорашній, а не па завтрашній його день, так би мовити «плентається у його хвості» (Л. С. Виготський). У суті своїй вони ведуть до заперечення можливості керувати розвитком особистості через її навчальну діяльність.

Взаємозв'язок навчання й розвитку. Сказане пе означає, що розвиток зводиться до нагромадження індивідом його учбових на­дбань, павичок реагувати па впливи навколишнього, передусім су­спільного середовища, як то твердять американські біохевіористи. Розвиток не вичерпується тими змінами індивіда, які є прямими результатами його учіння. Він включає переробку, систематизацію, узагальнення того, що ним засвоюється в ході різних видів діяль­ності, і являв собою цілісні якісні зміни особистості, які знамену­ють виникнення її можливостей засвоювати складніші знання і вміння, включатися у самостійне здобування знань. Навчання не тільки використовує наявні в учнів можливості, а й розвиває їх. Однак провідна роль навчання залежить від того, що і як учні за­своюють. Звідси випливає важливість завдання посилювати вклад навчання у розвиток психіки учнів на всіх його етапах, удоскона­лювати для цього зміст їх навчальної діяльності і методи керуван­ня нею. Згадані вище досліди радянських психологів і педагогів говорять про здійсненність цього завдання.

Учні успішніше засвоюють те, до чого у них є готовність, що в виявом їх загального розвитку. Вона (готовність) залежить не тільки від попереднього навчання, а й від дозрівання організму. Ефективність навчальної діяльності зумовлюється й індивідуаль­ними відмінностями учнів у готовності учитися. Врахування цих відмінпостей Ьотрібне для індивідуалізації й диференціації навчан­ня, для'підвищення його ефективності, його ролі у психічному роз­витку учнів.

Виховання й розвиток особистості. Навчання здійснює й вихов­ні функції у формуванні підростаючої особистості. Воно виховує її, озброюючи науковими знаннями про природу й суспільство, пра­вильним світорозумінням, знайомлячи її з минулим нашого суспіль­ства, сучасними його творчими досягненнями і перспективами. На­вчальна діяльність школярів Є важливим фактором збагачення їх емоційного життя, формування в них стійких- інтелектуальних, моральних, естетичних і практичних почуттів, зокрема любові до знань, бажання вчитися, а також читацьких інтересів, працелюб­ності, творчого ставлення до праці. Керування розвитком підроста­ючої особистості здійснюється не тільки через навчання, а й інши­ми шляхами, і має на меті охопити впливом всю систему Ті дійових взаємовідносин із середовищем, передусім суспільним.

У цій системі важливу роль відіграє життя підростаючої осо­бистості в колективі. Необхідна роль колективу в її формуванні ви­знана радянськими педагогами і психологами. У колективі, об'єд­наному цілеспрямованою, перспективною діяльністю, створюються важливі для розвитку кожного його члена життєві взаємовідносини (співробітництво,-взаємодопомога, керування, підлеглість тощо), виділяються певні функції і ролі, які виконуються поперемінно, визначаються певні вимога до поведінки, складається певна сис­тема оцінок поведінки. У колективі індивід реалізує свої прагнен­ня до співробітництва з іншими індивідами, до самоствердження. Колективне життя стає джерелом позитивних і негативних пере­живань його членів і має важливе значення у формуванні мораль­ного досвіду, самосвідомості, у засвоєнні підростаючою особистістю суспільних моральних норм і перетворенні їх у внутрішні регуля­тори поведінки, що стають звичними і здійснюються без зайвих вольових зусиль.

Перетворення зовнішніх вимог, що йдуть від сім'ї, школи й ін­ших суспільних організацій, у внутрішні вимоги особистості до себе, ситуаційних спонукань у стійкі мотиви її поведінки не завжди проходить гладко, безконфліктно. Особистість формується, не тіль­ки піддаючись впливам середовища, а й чинячи їм опір. Виховання, яке вміло здійснюється, допомагає їй знаходити правильну лінію у переборенні зовнішніх і внутрішніх конфліктів, гартувати себе у боротьбі з усякими спокусами, виробляти силу моральної волі. Воно забезпечує співробітництво в цій справі сім'ї, школи і гро­мадськості.

Виховання успішно досягає своєї мети, якщо воно пробуджує у вихованців прагнення до самовиховання і керує його реалізацією. Це прагнення зумовлюється суспільними обставинами і є похідним від виховання, але воно стає важливим фактором його ефектив­ності. Прагнення до самовиховання породжується ідеалами і жит­тєвими цілими, що виникають у підростаючої особистості, її само­оцінкою своїх якостей, досягнень і недоліків і виявляється в діях, спрямованих на самовдосконалення учінням, працею, спортив­ними вправами та іншими видами діяльності. Тут вихованець ви­ступає не тільки як об'єкт, а й як суб'єкт виховного процесу, ак­тивно змінюючи умови свого розвитку, цілеспрямовано формуючи себе власною діяльністю. Виховання досягає надійних успіхів у формуванні моральних та інших якостей особистості, якщо воно сприяв розгортанню самовиховання (особливо в підлітковому І. юнацькому віці), керує цим процесом, забезпечує тактовну допо­могу вихованцям у формуванні ідеалів, відповідних ідеалам на­шого суспільства, у виборі шляхів і засобів ефективної роботи над собою. '

Виховання по-різному керує розвитком особистості залежно від того, як вихователі охоплюють своїм контролем усю систему різно­манітних факторів, що включаються в цей процес, навчають вихо­ванців і організують їхнє життя, поєднують зростаючі вимоги з по­вагою до них (А. С. Макаренко). Важливим є і те, як вони стежать за результатами виховного процесу, тобто тими психічними зміна­ми, що виникають у вихованців внаслідок виховних впливів, і від­повідно вдосконалюють способи їх здійснення.

Виховання, що зводиться до зовнішніх впливів (наказів, забо­рон тощо) і ігнорує внутрішні зміни у думках, почуттях, потре­бах і прагненнях вихованців, зазнає невдач. Воно породжує нега­тивні риси підростаючої особистості, які виникають як ситуаційні явища, що виражають її протидію грубим вимогам дорослих, а далі закріплюються й перетворюються на стійкі характерологічні рши. їх нерідко тлумачать як природні властивості, хоч насправді вони породжуються життям і вихованням їх носіїв. П. Ф. Лесгафт дав яскраві психологічні характеристики різних негативних типів школярів свого часу, які підтверджують сказане.

Можливості виховання дуже великі, але не безмежні. По-перше, виховання залежить від рівня розвитку суспільства, наявних у ньому суспільних відносин, від його матеріальних і духовних ба­гатств. По-друге, воно залежить від вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Виховання бере участь у вікових перехо­дах вихованців від нижчих до вищих рівнів їх розвитку, який за­лежить і від дозрівання організму, його мозкових структур. Вплив виховання на психічний розвиток дітей і молоді опосередковується індивідуально-типологічними особливостями їх нервової системи. Якщо ці особливості враховуються у вихованні з метою його інди­відуалізації й диференціації, ефективність його значно підвищу­ється.

Отже, між вихованням і розвитком особистості також є взаєм­ний зв'язок. Завдяки суспільному вихованню індивід стає особис­тістю. Водночас саме виховання збагачується своїм змістом і фор­мами в міру того, як відбувається перехід вихованців від нижчих до вищих ступенів їх розвитку.