71. Кьеркегор «Страх і трепет»

«Страх і трепет» зовсім не чисто теологічний твір, в ньому докладно дискутуються багато суто філософські проблеми і категорії, розгорнута полеміка з Декартом, Лейбніцем, Кантом і Гегелем. Часто автор звертається до античних філософів, перш за все до Сократа, Платона і Аристотеля. Але головним джерелом залишається Слово Боже і протестантська догматика. Основою його антігегелевской спрямованості стало неприйняття уявлення про «іманентності Бога», тобто його зближення з «абсолютною ідеєю», що було у Гегеля природним наслідком принципу тотожності буття і мислення. Захищаючи принцип трансцендентності й незбагненності божественного начала, К'єркегор приходить до думки про необхідність повернутися до первинних істин християнства і християнського віровчення. Це повернення повинно враховувати як лютеранську традицію, так і накопичений на той час не тільки суто релігійний, а й філософський досвід її осмислення.

У своєму творі «Страх і трепет» він аналізує негативні стани духовного життя: страх, тривога, досада, занепокоєння. К'єркегор розглядає їх як вирішальної сили у зверненні людини до християнства. Ці екстремальні стани оцінюються ним як винятково важливі в житті людини лише в тій мірі, у якій у них здатна морально проявитися його свобода. Проявитися ж морально, тобто у відповідності з божественною волею і словом, вона може лише негативно по відношенню до психічного. Адже будь-яке, навіть саме самобутнє явище людської психіки належить сущому, а не божественному. Бог вимагає від віруючого максимуму його «людяності», а це означає, за К'єркегором, свободи від причинної, природної та соціальної залежності. К'єркегор вбачає в особистості істинно людський зміст лише остільки, оскільки їй вдається подолати стан, коли вільний моральний вибір жорстко обмежений, нехай навіть і власної психікою людини.

З цього можна зробити висновок, що етиці К'єркегора не властиво нагнітання і культивування страху, тривоги і занепокоєння, навпаки вимога ясного усвідомлення особистої відповідальності за вибір та готовності протиставити їм «всю тотальність» свого Я. Тому і всілякі, часто помилкові вчинки людини є в кінцевому рахунку продуктивними, так як дозволяють йому випробувати реальність власної свободи і повною мірою відчути свої внутрішні кордони. Людині дійсно дано багато що і їй є чим розпорядитися, але вихідна аксіома християнства, що джерелом усього істинно доброго в людині може бути тільки Бог, а все інше людське спочатку гріховно, приймається без будь-яких розмов. Людина – не машина, а духовний індивід, особистісно-духовне існування - екзистенція.

У «Страху і трепет» це докладно розглянуто на конкретному прикладі, взятому зі Старого завіту - на прикладі історії Авраама. К'єркегору було важливо показати відмінності християнського героя, яким є Авраам, від всіх інших форм героїзму : романтичного, демонічного і трагічного. «Лицар віри» - як він його називає - перш за все зразок нескінченного самозречення, що означає в даному випадку необхідну передумову і істинно релігійної віри і справжнього героїзму. Але головна відмінність його в тому, що він якраз не герой: героїчному просто немає місця у відносинах людини з Богом. Авраам відрікається від Ісака не перед людьми або перед самим собою, але перед Богом. «Рух віри» є не що інше, як підпорядкування вимоги божественної любові. Нічого людського при цьому не залишається, так як Богу потрібна його любов повністю, цілком і без залишку. Однак релігійна ідея тут в тому, що боязнь втратити сина повинна бути врівноважена з вірою у всемогутнього Бога, за допомогою якого тільки й можна знову знайти своє дитя.

Вся складність ситуації саме в тому, що для Авраама етичне і є випробуванням («спокусою»). Тому ніхто не буває такий самотній як лицар віри. Але тут велику роль грає одна обставина, на яку звертає увагу К'єркегор: духовність взагалі починається тільки тоді, коли не шукають «закон своїх дій в іншій людині, передумови своїх дій - поза самих себе». Не загальне головує над особистістю, а особистість головує над загальним. Тоді ретельність у земних справах аніскільки не суперечить Кьеркегоровой концепції релігійної духовності. Навпаки, він відстоює традиційні постулати пуританської етики. Проте для нього важливо, щоб все це не заважало, не зачіпало постійної внутрішньої роботи особистості, стан її духу, так як, все-таки, визначальним початком особистості він вважає саме рух духу.