54. Вчення Бергсона про інтуїцію.

Філософію Бергсона часто іменують інтуїтивізмом. І дійсно, проблемі і поняттю інтуїції філософ відводить помітну роль. Щоправда, визначення інстинкту і інтуїції не відрізняються ясністю і залишаються швидше метафоричними. Так, в "Творчій еволюції" інтуїцією Бергсон називає "такий інстинкт, який не мав би практичного інтересу, був би свідомим по відношенню до себе, здатним міркувати про свій об'єкт і розширювати його". Інтуіція переважає інстинкт і інтелект, оскільки їй властива здатність безпосереднього проникнення у життя. Інтуїція - у вигляді незацікавленого інстинкту - вела б нас "в самі надра життя". У "Запровадження в метафізику" Бергсон характеризує інтуїцію як "рід інтелектуальної симпатії, шляхом якої переносяться всередину предмета, щоб злитися з тим, що є в ньому єдиного і, отже, невимовного". Тому можна погодитися з тими авторами, які констатують: "Поняття інтуїції у Бергсона позбавлене позитивного змісту.

Інтуіція не інтелектуальна, а супраінтелектуальна, яка виходить за межі інтелекту. Інтуіція пізнає реальність безпосередньо, без допомоги аналізу, символів. Інтуіцією називається рід інтелектуальної симпатії, через посередництво якої переносяться всередину предмету, щоб злитися з тим, що є в ньому єдиного і, отже, невиразимого. Реальність, що охоплюється зсередини, шляхом інтуїції, є наша власна особа у її плинності у часі; ця реальність – наше я, що триває.

Бергсон, правда, запропонував і пояснення того, чому про інстинкт та інтуїції вдається сказати так мало позитивного. «У людстві, частина якого ми складаємо, інтуїція була майже цілком пожертвувана на користь інтелекту ... Збереглася, правда, і інтуїція, але неясна і уривчаста. Вона походить на майже згаслу лампу, яка спалахує час від часу, всього на кілька миттєвостей. Але, загалом, вона спалахує саме тоді, коли справа йде про наших життєвих інтересах. Її світло висвітлює наше Я, нашу свободу, то місце, яке ми займаємо в цілому всесвіті, наше походження, а також, може бути, і нашу долю, справедливість, це світло коливається і слабке, але воно все ж прояснює ту нічну темряву, в якої залишає нас інтелект ». Філософія повинна оволодіти цими "швидкоплинними інтуїціями", бо «інтуїція» представляє саму сутність нашого духу і, у відомому сенсі, саме життя".

Специфічна особливість концепції Бергсона в тому, що в ній "людина постає в єдності з природою, з усім Всесвітом, долю якої він не тільки розділяє, але в даному разі і направляє своїми свідомими зусиллями, а значить, і несе за неї відповідальність".

55. Вчення Бергсона про час і тривалість.

Відчуття, взяте саме по собі є чиста якість, вважає Бергсон, але, що розглядається крізь призму простору, відчуття стає кількістю, або інтенсивністю. Отже, утворення "фактів свідомості" на основі "фактів реальності" свідчить про зміну форм реальності: реальності надається форма сприйняття.

Хибне уявлення на природу свідомості Бергсон пов'язує з виключенням з науки реального часу. Наука в цілому, і психологічна наука, зокрема, оперує тільки абстракцією часу. Бергсон пояснює абстракцію часу на наступному прикладі: "якщо б всі рухи у всесвіті стали б відбуватися в два або в три рази швидше, наші формули і елементи, що входять до них, не змінилися б, бо число одночасностей в просторі залишалося б колишнім". Тому, вважає Бергсон, в часі наука, перш за все механіка, осягає лише одночасність, а в русі - тільки нерухомість.

На противагу просторовому (не-тимчасовому, не-власному) розуміння часу Бергсон пропонує визначати час як "тривалість", як процес "безперервного становлення", а не як "доконаний факт", не як результат, виражений алгебраїчним рівнянням. Алгебра може висловлювати в своїх формулах "момент тривалості", "положення в просторі, займане рухомим тілом", але не в змозі виразити саму тривалість і сам рух. Це пояснюється тим, що "тривалість і рух суть мислимі синтези, а не речі". Хоча рух тіло проходить послідовно всі точки прямої (кривої) лінії, але рух не має нічого спільного з самої цією лінією.

У зв'язку з викладеним Бергсон проголошує два аспекти існування "я", в залежності від того, сприймаємо ми тривалість безпосередньо або заломленою в просторі. Глибинні стани свідомості є чистою якістю. "Тривалість, породжувана ними, тобто тривалість, моменти якої не утворюють числової множинності; охарактеризувати ці моменти, сказавши, що вони охоплюють один одного, - значить вже їх розрізнити ... Тварина, ймовірно, не уявляє собі, що крім її відчуттів існує ще і відмінний від неї зовнішній світ ... ".

Потік свідомості виносить наші відчуття і переживання назовні, - так відбувається становлення світу речей. Ми відокремлюємо речі одне від одного, з одного боку, аналогічно тварині, з іншого, відокремлюємо речі від нас самих, що не властиво тварині. Іншими словами, ми сприймаємо речі зовнішнього світу як речі однорідного середовища, "відливаємо їх в застиглі образи" і надаємо їм форму слова, протиставляючи нашому "я". Так, в протиставленні вихідного відношення "я" - тривалість (потоку свідомості і переживання) утворюється похідне відношення (речове, тимчасове), "я"-час. Одне і те ж "я", помічає роздільні стани, і бачить, як ці різні стани зливаються між собою, "подібно сніжинкам, з яких ми ліпимо сніжок".

Можна пояснити й розвинути думку Бергсона: перше "я" початково тому, що воно буттєве, друге похідне, тому що функціонально, - хоча така категоричність сумнівна. Коли ж перше "я" здійснює вираз самого себе в словах, коли перше "я" розрізняє в самому собі різні відчуття і образи "себе", різні уявлення "про себе" і виражає ці уявлення в поняттях, тоді з'являється третє "я" - рефлексія, - але про це сам Бергсон ще нічого не говорить.

Здійснення розподілу неподільного є саме те, вважає Бергсон, що ми називаємо об'єктивністю. І ця об'єктивність можлива завдяки розуму людини, який вносить просторову впорядкованість у світ почуттів. Свідомість, "одержима ненаситним бажанням розрізняти", замінює реальність образами, уявленнями, словами, поняттями, тобто символами, бачачи реальність лише крізь призму символів. Символічна, тобто переломлена, отвердевшая і застигла у слові, свідомість набагато ефективніша задовольняє вимоги соціального життя. Але така свідомість поступово втрачає з уваги наше основне "я".

Щоб виявити основне "я", необхідна розумова рефлективна робота з розмежування живих психічних станів, тобто роботи самої свідомості, і їх образів, тобто змісту свідомості. Тим самим необхідно відокремити час-якість, власне тривалість, від часу-кількості. Будь-яке нове враження, з одного боку, буде тривати, з іншого, - буде змінюватися, - розрізнити змістовно в структурі природної мови ці два аспекти було головним завданням Бергсона.

Ми, "намагаючись повернутися до самих себе після екскурсії по зовнішньому світу, відчуваємо себе зв'язаними по руках і ногах", а тому постає питання: при сприйнятті "я" чи не запозичуємо ми у зовнішнього світу певні форми, в результаті чого "я" стає схожим на зовнішній світ і несхожим на самого себе? Або навпаки, надаємо зовнішнього світу "власне забарвлення", запозиченого у "я"? Що являє собою тривалість поза і всередині нас? Бергсон застерігає, що тривалість не повинна бути розтягнута в просторі: "розташувати тривалість в просторі - значить самим суперечливим чином помістити послідовність всередину одночасності". З іншого боку, змусити речі тривати, як триваємо ми самі, значить "повідомити простору властивості часу". Тому "поза нами існує взаємна внеположенность без послідовності; а всередині нас - послідовність без взаємної внеположності". Наука, аналізуючи зовнішній світ, вловлює в тривалості тільки одночасність, а в самому русі - тільки положення рухомого тіла, тобто нерухомість. Це обумовлено тим, вважає Бергсон, що наука має на меті передбачити й виміряти навколишній світ, а й передбачення, і вимірювання можливе лише щодо простору, тобто речей, але не процесу, тобто триваючого часу. Наука, по Бергсона, підміняє тривалість протяжністю. Жити за наукою, значить жити для зовнішнього світу, а не для себе, але це "для себе" - в бергсонівській інтерпретації.

"Діяти вільно - значить знову опановувати самим собою, знову поміщати себе в чисту тривалість", не плутаючи "я" і символ "я". Неясні і одночасно мінливі стани нашого живого "я" неможливо ні розділити, ні зафіксувати і виразити у слові, не спотворивши природи життя, не омертвивши живої тривалості свідомості. Тому Бергсон однозначно за типом суворої диз'юнкції вирішує для себе питання (це, до речі, є найслабшою ланкою в концептуальному осмисленні свідомості):

- Або "внутрішнє життя", послідовні фази якого несумірні з мовою, або "штучно складене" я "і прості психічні стани, здатні з'єднуватися і розчленовуватися;

- Або різнорідна тривалість, моменти якої взаємопроникають, або однорідний час, моменти якого рядоположені в просторі;

- Або інтуїція як єдиний спосіб осягнення вільного "я", або дискурсивне мислення, що символічно представляє "я" для самого себе і що приховує свободу від себе самого.

Проблема свободи, - намагається обгрунтувати Бергсон, - породжена непорозумінням: тривалість вільна і ні від кого не залежить; справа людини розібратися і переконатися в цьому і утвердитися у власній волі.