26. Фікціоналізм г.Файхінгера

Фікціоналізм – суб’єктивно-ідеалістична філософська концепція, яка вважає людське пізнання системою фікцій, практично виправданих, але не маючих теоретичного значення. Закінчене вираження отримало у Г.Файхінгера. Файхінгеру близькі погляди Ніцше на істину як корисну хибу (брехню) і теорія пізнання прагматизму. Файхінгер абсолютизую поняття, які використовуються в пізнанні, та прийоми мислення, що не мають безпосередніх аналогів в дійсності (побудова ідеальних об’єктів, робочі гіпотези, деякі форми моделювання тощо), і на цьому ґрунті заперечує теорію відбивання (отражения). Файхінгер – логічне завершення позитивізму 19 ст.; він мав деякий вплив на сучасні позитивістські форми.

Німецький філософ-позитивіст Ганс Файхінгер (1852-1933) в своїй праці «Філософія» як якби» висунув положення про те, що поведінка великої кількості людей визначається соціальними фікціями, такими, як, наприклад, «всі люди рівні в своїх можливостях», або «всі люди - брати» тощо. Причому найголовніше заклечається в тому, що люди, які знаходяться під психічним впливом цих фікцій, більшу частину своєї життєвої енергії витрачають на те, щоб уречевити ілюзію. Тому керована фікція є могутнім інструментом влади. Дана теорія отримала назву фікціоналізму.

Однак в світлі даної теорії стає повністю очевидним, що якщо представники однієї раси почнуть експортувати фікції у вигляді культурних норм або навіть цілих політичних доктрин в життєвий простір іншої раси, то цим вони «извратят» ціннісні орієнтири її представників і таким чином підірвуть біоресурс цієї раси. Однією з найцікавіших думок Файхінгера є та, що обов’язковою буде самоліквідація філософії як однієї з фікцій.

27.Вчення про розвиток в західній філософії.

Цілісну наукову концепцію Розвитку побудував марксизм: Розвиток розуміється тут як універсальна властивість матерії, як загальний принцип, що є також основою пояснення історії суспільства й пізнання. Головні особливості процесів Розвиток виражає зміст основних законів матеріалістичної діалектики - єдності й боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення закону. Діалектико-матеріалістичне вчення про Розвиток склало філолофсько-методологічний фундамент теорії революційного перетворення суспільства на комуністичних початках. Переробляючи й поглиблюючи гегелівську діалектику, марксизм показав принципову відмінність і разом з тим органічну єдність двох основних типів Розвитку - еволюції й революції. При цьому особливо докладно був проаналізований соціально-практичний аспект цієї проблеми, що знайшло безпосереднє вираження в теорії соціалістичної революції й переростання соціалізму в комунізм. Завдяки діалектичному вченню про Розвиток суттєво розширився арсенал засобів наукового пізнання, у якому найважливіше місце зайняв історичний метод у його різних конкретних модифікаціях. На цій основі виникає ряд наукових дисциплін, предмет яких становлять конкретні процеси Розвитку у природі й суспільстві.

В 2-й половині 19 в. ідея Розвитку одержує широке поширення. При цьому буржуазна свідомість ухвалює її у формі плоского еволюціонізму. Із усього багатства уявлень про Розвиток тут береться лише теза про монотонний еволюційний процес, що має лінійну спрямованість. Подібне ж розуміння Розвитку лежить в основі ідеології реформізму.

Практика соціальних рухів 20 ст. переконливо показала, що історичний прогрес досягається аж ніяк не автоматично, що загальна висхідна лінія Розвитку суспільства є результатом складної діалектичної взаємодії безлічі процесів, що серед цих процесів є й такі, які або ведуть убік від прогресу, або навіть регресивні. Усе це виявило безпосередній зв'язок соціального Розвитку з ідеологічною боротьбою, що стало особливо очевидно в умовах протиборства двох світових соціальних систем - соціалізму й капіталізму. У такій ситуації справді прогресивний Розвиток суспільства виступає як результат цілеспрямованої діяльності народних мас, що опирається на об'єктивні закони історії.

Розширилися уявлення про Розвиток як у природніх, так і в суспільних науках. Якщо 19 ст. було переважно століттям освоєння самої ідеї Розвитку і твердження еволюційних схем мислення, то в 20 ст. предметом вивчення стають насамперед внутрішні механізми Розвитку. Наприклад, Дарвіну для формулювання теорії органічної еволюції було достатньо вказати на природний добір як на основний фактор еволюції, що діє через спадковість і мінливість; це успішно пояснювало схему еволюційного процесу в цілому. Біологія ж 20 ст. вивчає конкретні механізми спадковості й мінливості. Від аналізу загальної схеми процесу Розвитку вона переходить до аналізу його внутрішньої структури й умов його протікання. На цій основі виникає т. зв. синтетична теорія еволюції в біології.

Така переорієнтація суттєво збагатила загальні уявлення про Розвиток. По-перше, біологія, а також історія культури показали, що процес Розвитку не універсальний і не однорідний. Якщо розглядати великі лінії Розвитку (наприклад, як органічна еволюція), то усередині них досить очевидна діалектична взаємодія різноспрямованих процесів: загальна лінія прогресивного Розвитку переплітається зі змінами, які утворюють т. зв. тупикові ходи еволюції або навіть спрямовані убік регресу.

По-друге, аналіз механізмів Розвитку зажадав більш глибокого вивчення внутрішньої будови об'єктів, що розвиваються, зокрема їх організації й функціонування. Такий аналіз виявився необхідним і для вироблення об'єктивних критеріїв, що дозволяють реалізувати кількісний підхід до вивчення процесів Розвитку: подібним критерієм звичайно служить підвищення або зниження рівня організації в процесі Розвитку. Але проблематика організації й функціонування виявилася настільки великою й різноманітною, що зажадала виділення особливих предметів вивчення. На цій основі в середині 20 ст. намітилося відоме відокремлення тих областей знання, які зайняті вивченням організації й функціонування об'єктів, що розвиваються. При оцінці перспектив побудови синтетичних теорій об’єктів, що розвиваються, слід ураховувати, що техніка аналізу процесів функціонування більш розвинена, аніж техніка дослідження процесів Розвитку. Тому одна з важливих методологічних завдань - удосконалювання вистав про структуру й механізми процесів Розвитку, про їхній взаємозв'язок із процесами функціонування.