4. Позитивізм і його основні філософські принципи.

Позитиві́зм— парадигмальна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Це філософський напрям, що базується на принципі: будь-яке справжнє, позитивне знання можна отримати лише як результат окремих спец наук та їх синтетичного поєднання, і що філософія як особлива наука, яка претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Позитивізм пройшов кілька етапів. Був представлений в Польщі, Англії, Росії, Італії, Франції. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт, який і запровадив термін "позитивізм", а також Г.Спенсер , Дж.Ст.Мілль. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів.

Згідно з позитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. Справа науки - констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — ненаукові. Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, - це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Друга історична форма позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е.Мах та швейцарський філософ Р.Авенаріус. Вони звернули увагу на факт відносності наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Одне з центральних понять махізму — "досвід", який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, елементів. Махістська "критика досвіду" - це по суті "очищення" його від відношення до об'єктивної реальності, його суб'єктивізація. Завдання науки вбачається в тому, щоб групувати, пов'язувати, впорядковувати ці "елементи досвіду". Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів. Складовою частиною цієї концепції є теорія "принципової координації" Р.Авенаріуса, яка стверджує нерозривний зв'язок суб'єкта з об'єктом ("без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта") і "реальним" визнає лише те, що ким-небудь спостерігається або принаймні може спостерігатися.

Неопозитивізм має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Неопозитивізм відходить від вирішення корінних філософських проблем і зосереджується на спеціальних логіко-методологічних дослідженнях, на аналізі мови науки. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Лукасевич, Дж. Остин, Бертран Рассел, Альфред Тарський,Людвіг Вітгенштейн .) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Курт Гедель та ін.).