28.Виникнення і сутність неогегельянства

Неогегельянство – течія західної філософії кін. 19 – 1-ї третини 20 ст., характерною особливістю якої було прагнення створити цілісний світогляд на основі оновленої інтерпретації філософії Гегеля. Неогегельянство було поширене майже у всіх країнах Європи та в США.

Зародився рух в Англії у 60х роках 19 ст., коли була опублікована книга Дж.Х.Стірлінга «Секрет Гегеля», який першим ознайомив англійців із гегелівською філософією. Засновником цієї школи вважається Т.Х.Грін (1836-1882). Його роботу продовжили Джон і Едвард Керди. Дійсним же засновником, главою англійського неогегельянства став Френсіс Бредлі (1846-1924). Основні моменти цього руху: 1)прагнення трактувати діалектику в дусі примирення протиріч, а гегелівського світогляду в цілому – як релігійного, як «теоретичного» християнства (Е.Керд); 2)звернення до гегельянства з метою подолання англ. позитивізму (Дж.Керд); діалектичний метод тут виступав як засіб заперечення чуттєвості, уречевленості для досягнення істинної, тобто позаемпіричної реальності (Бредлі); 3)тенденція подолання крайнощів «абсолютного ідеалізму Бредлі», прагнення відстояти права індивідуальності, її свободи; ця тенденція проявилася в поміркованому персоналізмі Бозанкета та «раціональному персоналізмі» Мак-Таггарта, які прагнули поєднати гегелівське вчення про абсолют з обґрунтуванням метафізичних цінностей особистості (дух складається з окремих кінцевих духів або індивідуальних Я); 4)спроба інтерпретації Гегеля в дусі релятивізму («абсолютного історизму»), намічена вже в Холдейна, який прагнув трактувати діалектичний метод Гегеля як «феноменологічний» спосіб визначення в поняттях ступенів людського досвіду, і послідовно здійснена Коллінгвудом.

У Нідерландах неогегельянство пов’язане з іменем Г.Болланда, який одним з перших в Європі проголосив кінець неокантіанського періоду розвитку філософії та відмовився від протиставлення Гегеля Канту, розглядаючи їх як початок та завершення класичного періоду мислення, зокрема гегелівську логіку – як завершення кантівської критики розуму.

В Італії неогегельянство виникло на межі 19-10 ст., представники – Бенедето Кроче, Джовані Джентіле. Перший етап характеризувався спільними виступами Кроче і Джентіле проти марксистського матеріалізму, позитивізму, під гаслом «оновлення ідеалізму» і реставрації гегелівської концепції держави. Другий етап відзначився політичним розколом італ. неогегельянства (Кроче – проти фашизму, Джентіле – один з ідеологів фашизму).

У Німеччинні неогегельянство формується як окрема течія нім. філософії.Представники: Р.Кронер, Йонас Кон, А.Ліберт, Г.Глокнер. Характерним для німецького неогегельянства є поступова втрата логічності та раціональності, ірраціоналізація діалектики.

Початком неогегельянства у Франції вважають появу твору Ж.Валя «Нещастя свідомості у філософії Гегеля» у 1929р. Представники: Ж.Валь, О.Кожев, Ж.Іпполіт. Продовжується ірраціоналізація Гегеля; домінувало бажання повязати Гегеля з екзистенціалізмом.

У США неогегельянство представлене сентлуїстською школою на чолі з У.Т.Харрісом. Російський неогегельянець – І.О.Ільїн, який намагався поєднати релігійно-філософську традицію (Соловйов) та феноменологічну (Гуссерль) традиції.