20. Баденська школа неокантіанства. 21. Методологія філософських досліджень Баденської школи.

Якщо марбурзька школа в основному орієнтувалася на математичне природознавство, то для фрейбурзької (баденської) школи характерна орієнтація на соціальні науки. Виділяються два головних представника Баденської школи неокантіанства: Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт. Віндельбанд запропонував покласти в основу класифікації наук відмінність між науками не за предметом, а за методом. Питання полягає, не стільки в осягненні предмета історичного пізнання і в відмежуванні його від предмета природничих наук, скільки у встановленні логічних і формально-методологічних особливостей історичного пізнання. Віндельбанд відмовляється від поділу знання на науки про природу і науки про дух. Принципом поділу повинен стати "формальний характер пізнавальних цілей наук ". Одні науки відшукують загальні закони, інші - окремі факти, одні з них - науки про закони, інші - науки про події. Перші вчать тому, що завжди має місце, останні - тому, що одного разу було. Перший метод Віндельбанд називає «номотетичним» , другий – «ідіографічним».

Один і той же предмет може служити об'єктом одночасно як номотетичного, так і ідіографічного дослідження, так як протилежність між загальним і одиничним відносна. Це розрізнення між номотетичним та ідіографічним методами і визначає різницю між природознавством та історією. У природознавстві мислення прагне перейти від індивідуального до розуміння загального зв'язку, у разі історії воно зупиняється на з'ясуванні індивідуального. Віндельбанд підкреслює, що все, що має значення для людини, відноситься до одиничного, якщо це справедливо у відношенні до індивідуального людського життя, то це важливо і для всього історичного процесу. У цілісне пізнання повинні однаковою мірою увійти обидва методи: і номотетичний, і ідіографічний. Вони не можуть бути зведеними до одного загального джерела. Ніяке підведення під загальні закони не може розкрити підстави одиничного, даного в часі явища. Тому в усьому історичному та індивідуальному, для нас залишається частка нез'ясованого - щось невимовне, невизначне.

Як і Віндельбанд, Ріккерт зводить відмінність між науками до відмінності їхніх методів і вважає, що основних методів існує два. Будь-яке наукове поняття може мати своїм завданням або пізнання загальних, тотожних, повторюваних рис досліджуваного явища, або, навпаки, пізнання індивідуальних, одноразових та неповторних його особливостей. Природниче поняття спрямоване на загальне, історичне - на індивідуальне. Метод природознавства Ріккерт називає «генералізуючим» (узагальнюючий), метод історії – «індивідуалізуючим». Логічно ці два методи діаметрально протилежні і виключають одне одного. Наукове поняття, як стверджує Ріккерт, ніколи не може бути копією або відображенням предмета. У будь-якому понятті будь-якої науки відтворюються лише деякі сторони або властивості предмета, абстраговані або відібрані, почерпнуті з його дійсного змісту відповідно до того, чим керується ця наука, і в якій позначається характерний для неї пізнавальний інтерес. Дійсність предмета не може бути відтворена в понятті, оскільки вона невичерпна. Наука долає "екстенсивне" та "інтенсивне" різноманіття пізнаваної нею емпіричної дійсності тим, що вона "спрощує" це різноманіття. З багатоманіття змістів предметного світу наука виводить в свої поняття не всі його елементи, а лише сутнісні. Основна протилежність між природознавством та історією полягає у протилежності двох завдань і двох принципів відбору, відділенні суттєвого від несуттєвого. Для історії характерне зображення неповторних подій, а для природознавства - встановлення загальних принципів завжди сущого. Мова йде про розрізнення наук, що мають справу з поняттями, та наук, що мають справу з дійсністю.     Дійсність стосується індивідуального, і її не можна побудувати із загальних елементів. Хоча Ріккерт і визнає рівноправність природознавства та історії, одна онтологічно явно віддає перевагу історії. Одним із істотних завдань ріккертівськой методології є доведення того, що природознавство не є пізнанням дійсності. Шукаючи тільки загального, воно не може в силу своєї природи вийти з кола абстракцій, а предмет його дослідження - загальне - не має дійсного буття, оскільки виникає лише в результаті логічного абстрагування. У своїй критиці природознавства Ріккерт перегукується з ірраціоналізмом. Його особливість в антираціоналістичній критиці пізнання щодо природничих наук. Ріккерт підкреслює гносеологічні межі природознавства, його нібито неадекватність, віддаленість від справжньої дійсності. На противагу цьому роду пізнання Ріккерт висуває історію як таку науку, в якій предмет пізнання і метод пізнання найбільш відповідають один одному.