17. Виникнення і сутність неокантіанства.

Традиційно неокантіанство розуміється як ряд течій, що об’єднані прагненням до теоретичного обґрунтування методології наукового пізнання, що здійснюється через звернення до Канта та переосмислення його поглядів. Коло проблем неокантіанства: від філософського переосмислення сучасної фізіології до етичного соціалізму. Головним вектором розвитку неокантіанства стали пошуки, спрямовані на трансцендентальне обґрунтування філософії як логіки чистого пізнання. Виділяють такі напрями: "фізіологічний" (Ф. Л. Ланге, Г Гельмгольц), марбурзька школи (Г. Коген , П Наторп, Е. Кассірер), баденська школи (В. Віндельбанд, Е. Ласк, Г. Ріккерт). Новітні дослідження в області психології і фізіології людини, що говорять про успіхи природознавства в середині XX століття, дозволили представникам даного напрямку знову поставити питання про природу і суть чуттєвого і раціонального пізнання, про можливість або неможливість створення цілісної картини світу. Це спричинило за собою перегляд методологічних основ природознавства і послідовну критику матеріалізму, що поставило на перше місце розгляду неокантіанством проблеми переоцінки сутності метафізики і розробку методології пізнання "наук про дух".

Головним об'єктом критики неокантіанства стало вчення І. Канта про об'єктивно існуючу, але непізнавану "річ в собі". Неокантіанство трактувало "річ в собі" як "граничне поняття досвіду", що, на думку представників цього напряму, мало усунути антиномічність кантівської філософії. Першопочатковою установкою неокантіанства стає положення про те, що предмет пізнання конституюється нашими уявленнями, а не навпаки. Представники даного напрямку обґрунтовували розуміння діяльності мислення, що визначає саме буття і культуру, тобто з позицій трансценденталізму.

Раннє неокантіанство відстоювало думку, згідно з якою вчення І. Канта про апріорні форми пізнання підтверджується психофізіологічними дослідженнями людини, і світ не є таким, яким сприймається. Пізніше установка неокантіанства на критичну рефлексію метафізики привела до зміщення акцентів від дослідження психофізіологічних передумов пізнавального процесу до його трактування, як логіко-понятійного конструювання предмета.

Марбурзька школа особливу увагу звертала на вивчення логічних підстав філософії І. Канта, відстоюючи першість "теоретичного" розуму над розумом "практичним", ставлячи в центр своїх інтересів метод інтерпретацій явищ культури, конституюваних у сферах моралі, мистецтва, права, релігії, науки.

Неокантіанство традиційно виявляло великий інтерес до культури, що розуміється як сукупність духовних здібностей людини, які дають їй можливість сприймати світ, що володіє смислом. У кантіанстві культура ставала предметом "наук про дух", що вимагають для свого дослідження спеціальних пізнавальних методів. Марбурзька школа розглядала математику як зразок для соціогуманітарного знання, способи утворення понять в математиці зразком для утворення понять взагалі.

Неокантіанство вважало, що "науки про дух" повинні, використовуючи спеціальні методи: по-перше, вивчати символічні форми, які безпосередньо створюють людську культуру, а, по-друге, дослідити ті інструменти, механізми, способи символізації, які визначають людське бачення світу. Вони виступають апріорними умовами взаємодії людини з дійсністю, а сама дійсність - це результат культурної символізації.