13. Виникнення і сутність прагматизму.

Прагматизм — філософське вчення, що розглядає дію, доцільну діяльність як найяскравішу властивість людської сутності. Прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб. Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці Ч. Пірсом, головними представниками були Вільям Джеймс, Ф. Шіллер, та Джон Дьюї.

Прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Цінність мислення обумовлюється його дієвістю, ефективністю як засобу для досягнення успіху, для вирішення життєвих завдань.

Пірс розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Пізнання тлумачить як процес досягнення вірувань, призначення яких – спрямовувати наші дії. Вірування спричиняє звичну поведінку, доки не виникає якесь утруднення; це породжує сумнів, що зумовлює неспокій, який ми всіляко прагнемо усунути. Сумнів вимагає позбавитись утруднення, стимулює дії для його усунення – таку ситуацію Пірс називає дослідженням. Єдиною метою дослідження є встановлення вірування (незалежно від того воно буде істинне чи помилкове). Пізнання – це дослідження. Перехід від сумніву до віри досягається завдяки таким методам: методу сліпої впертості; методу авторитету; апріорному методу; науковому методу. Суть методу сліпої впертості полягає в ігноруванні того, що вірування не спрацьовують, у впертому нав'язуванні їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Метод авторитету, який найбільш притаманний релігійним вченням, не врятував, на думку Пірса, жодну релігію від критики. Апріорний метод, який виходить із засад розуму, також не здатний привести до твердих вірувань у взаєминах із середовищем, та й самі філософи по-різному ставляться до нього. Справжнім методом Пірс вважає лише науковий. Тільки він, на думку Пірса, придатний для формування спільних вірувань. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти. Пірс-суть прагматизму полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками. «Принцип» Пірса стосовно змісту істини: істинною буде та ідея, керуючись якою наша діяльність приводить до наслідків, яких ми сподівалися; істинна та ідея, яка виправдовує наші сподівання, яка «працює», дає корисний результат.

В. Джемс розгортає прагматизм у плані «радикального емпіризму». Джемс говорить про досвід як неперервний потік свідомості, з якого людина виокремлює ті чи інші частини або відрізки, які внаслідок цього набувають статусу окремих речей, процесів, явищ. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Істина створюється в процесі перевірки ідеї; істина є те, що «працює», виправдовує наші сподівання; істина ґрунтується на довірі; істина має узгоджуватись із попередніми і наступними істинами. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. На його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. Якщо ідея має практичне значення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. У такий спосіб випробовуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей. Якщо для Пірса істинність ідеї фактично збігається з її практичністю, то для Джемса істинними є ідеї, що мають очікувані наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині. Джемс посилив аспект корисності істини. У його розумінні істина — синонім доцільності, корисності, успішності.

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.