1.Криза класичного раціоналізму в кінці 19-початку 20 століття.

2. Гегельянство: праве і ліве

3. Науковчення Больцано

4. Позитивізм і його основні філософські принципи.

5.Позитивізм О.Конта.

6.Позитивізм Г.Спенсера.

7. Класифікація наук в позитивізмі.

8.Принцип економії мислення. Місце і функції науки в світлі цього принципу.

9. Життєвий ряд і теорія пізнання

10.Інтроекція і теорія принципової координації.

11. Вченя Е.Маха про «нейтральність досвіду» (елементи, комплекси елементів).

12. Діалектика в «Капіталі» Маркса

13. Виникнення і сутність прагматизму.

14. Теорія сумніву-віри Ч. Пірса. Біологічна інтерпретація пізнання в прагматизмі. Метод науки.

15. Теорія значення. Принцип Пірса.

16. Вчення про істину в прагматизмі.

17. Виникнення і сутність неокантіанства.

18. Марбургська школа неокантіанства.

19.Вчення про «річ у собі» Марбургської школи.

20. Баденська школа неокантіанства.

21. Методологія філософських досліджень Баденської школи.

22.Етичний соціалізм.

23. Вчення про цінності Ріккерта.

24. Історико-філософська концепція Віндельбанда. 65. Віндельбанд «История философии»

25. Віндельбанд про предмет філософії. 63. Віндельбанд «О предмете философии»

26. Фікціоналізм Г.Файхінгера

27.Вчення про розвиток в західній філософії.

28.Виникнення і сутність неогегельянства

29. Система «філософії духу» Б.Кроче.

30. «Актуалізм» Д.Джентіле

31. Тлумачення вчення Гегеля А.Кожевим

32. Філософія Франца Брентано

33. Раціоналізм і ірраціоналізм. Раціональне і ірраціональне.

34. Три стадії одиничного (С. Кіркегор)

35. Вчення А.Шопенгауера про Волю.

36.Вчення А.Шопенгауера про Волю в природі.

37. А.Шопенгауер про світ як уявлення

38.Етичне вчення А.Шопенгауера.

39. Вчення Шопенгауэра і Ніцше про волю.

40. Філософія несвідомого Е. фон Гартмана.

41.Філософська еволюція Ф.Ніцше.

42.Нігілізм (Ніцше)

43.Вчення А.Шопенгауера і Ф.Ніцше про людину.

44.Ідея «надлюдини» Ф.Ніцше.

45. Місце і значення вчень А.Шопенгауера і Ф.Ніцше в історії філософії

46. Вчення Ф.Ніцше в тлумаченні К.Ясперса.

47.Вчення Ф.Ніцше в тлумаченні М.Гайдеггера.

48.Філософія і світогляд.

49. Методологія досліджень (В.Дільтей).

50.Історико-філософська концепція В.Дільтея.

50.Історико-філософська концепція В.Дільтея

51. Філософія життя Г.Зіммеля.

52.Поняття «життя» у вченнях В.Дільтея і Г.Зіммеля

53.Філософія культури О.Шпенглера. Тлумачення К.Ясперсом циклічності культур

54. Вчення Бергсона про інтуїцію.

55. Вчення Бергсона про час і тривалість

56. Концепція еволюції Бергсона

57. Сучасна філософська антропологія

58. Предмет і завдання філософської антропології.

59. Вчення Шелера про людину

60.Філософія людини Е.Кассірера

61.Г.Спенсер: «Основные начала».

61(1) Сучасна філософська культурантропологія

62. Філософсько-антропологічне вчення М.Шелера і феноменологія.

62(1). Джеймс «Прагматизм».

63. Віндельбанд «О предмете философии»

64. Віндельбанд: «Философия в немецкой духовной жизни XIX столетия»

65. Віндельбанд «История философии»

66. Г. Ріккерт «О понятии философии».

67.Г.Ріккерт: «Науки о природе й науки о культуре».

68 Риккерт «О системе ценностей»

69.Г.Ріккерт: «Философия жизни» (1920).

70.Е.Кассірер: «Опыт о человеке».

71. Кьеркегор «Страх і трепет»

72. А.Шопенгауер: «Світ як воля і уявлення». Кн.І.IІІ.

73. А.Шопенгауер: «Світ як воля і уявлення». Кн.ІІ.IV

74.А.Шопенгауер: «О воле в природе».

75. А.Шопенгауер: «Две основні проблеми етики».

76.Ф.Ніцше: «Воля к власти». Нігілізм.

77.Ф.Ніцше: «Генеалогия морали».

78.Ф.Ніцше: «По ту сторону добра й зла».

79.Ф.Ніцше: «Так говорил Заратустра». Основні ідеї.

80.К.Ясперс: «Ніцше й християнство».

81.М.Гайдеггер: «Европейский нигилизм».

82. В.Дільтей: «Типи мировоззрения й обнаружения их в метафизических системах».

83.В.Дільтей: «Описова психологія».

84. Зиммель «Созерцание жизни»

85. Шпенглер. «Занепад Європи»

86. Шпенглер «Людина і техніка».

87. А.Бергсон: «Творча еволюція».

88. А.Бергсон: «Два джерела моралі та релігії».

89. М.Бубер «Проблема людини»

90. М.Шелер: «Положення людини у космосі». Поривання, дух, феноменологічний аспект.

1.Криза класичного раціоналізму в кінці 19-початку 20 століття. Сер ХІХ ст. настає криза всієї новочасної моністичної філософської парадигми в цілому. К. Маркс одним з перших змалював суть кризи і, на відміну від новочасної філософії, поєднує на рівних обидві «реальності» (духовну і природну), зберігаючи водночас їх автономію на основі принципу «доповнюваності». Саме на перехресті ідеалістичної та реалістичної спадщини Нового часу, через нетрадиційне прочитання новочасної спадщини і постає марксизм з його далеко не класичного типу матеріалізмом і діалектикою. Новітня наукова революція порушила "класичну" ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві XX ст. підірвали віру в історичний розум і прогресс.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект дійсності. Вже А.Шопенгауер сутність світу вбачав не в розумному началі, а у "світовій волі", первинній по відношенню до уявлення й розуму.

Ф.Ніцше витлумачував"світову волю" як "волю до влади" і став творцем "надлюдини", що втілює в собі цю волю, життєву силу і перебуває "по той бік добра і зла". Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви "філософії життя" і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Бергсон та інші. В ньому реальність визначається як "життя", яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість. У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через "відчуття".

Якщо "класична" філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. 3.Фрейд розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.

Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман створює свою "філософію несвідомого". Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму — приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей.

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, виникло протистояння сцієнтизму — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає сумніви в таких можливостях.

Можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії: витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'яз ку з цим — теретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови; людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів. У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" вигляді.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії — неотомізмом та неоавгустинізмом.

2.Гегельянство : праве та ліве.

Історія гегелівської школи в Німеччині зайняла небагато часу - 30-40-ті роки XIX ст. До кінця 30-х років намітилося розділення на старших гегельянців ("старогегельянці"), що починали ще за Гегеля, і молодше покоління - молодогегельянці, чиє філософське становлення відбувалося здебільшого після смерті Гегеля і багато в чому полягало у перегляді гегелівських положень, в полеміці з "старогегельянцями ". Філософські позиції основних діячів гегелівської школи визначилися до початку 40-х років. До старогегельянців або правих гегельянців належали: (Г.А. Габлер, К.Ф. Гешель, Г.Ф.В. Гинрихс)і до молодогегельянців або лівих гегельянців належали:( Бруно Бауэр, Давід Фрідріх Штраус, Макс Штирнер,Лоренс фон Штейн,Л.Фейербах). Розподілення на праве і ліве гегельянство(цю термінологію вжив вперше Штраус і вона була взята з французької парламентської термінології). Старогегельянці розглядали філософську систему як раціональну систему богослов΄я. Старогегельянці ототожнювали Абсолютний Дух з християнським Богом, його саморозвиток - створення Богом світу, «тріаду» - з Божественною триєдністю, досягнення Абсолютної Істини - з Одкровенням надприродного джерела. Не випадково державну владу вони називали владою християнською, а реалізацію принципу свободи совісті в суспільстві жорстоко засуджували. У їхньому уявленні гегелівська філософія виглядала як теоретичне християнське богослов'я Молодогегельянці релігію трактували як вияв несвідомої діяльності людей, в якій реалізується Абсолютний дух на певному щаблі свого розвитку. Важливу роль у становленні цього напряму гегелівської школи зіграла робота Давида Фрідріха Штрауса (1808 - 1874) «Життя Ісуса». В якості вихідного пункту аналізу він взяв ідею Гегеля про первинність, субстанціальность народного духу. Штраус аналізує євангельські історії з наукових позицій дослідження біографії окремої особистості. Його висновок - недостовірність відомостей про Христа і Його життя, про неможливість надприродної появи біблійний оповідань. Життя Христа, розповіді,що супроводжували Його чудеса є християнським міфотворчістю, причому не окремих людей з багатим міркуванням, а колективної думкою цілих націй, що зазнають релігійні потреби. Ці несвідомі вигадки історично достовірних відомостей не містять, але дають документальну картину соціально-психологічної атмосфери епохи. Ісус у нього-великий мораліст, хоча Його моральні повчання можуть бути надалі розвинені і доповнені. Але Штраус не розвиває атеїстичних ідей, будучи прихильником пантеїстичного характеру світу, що рухається вперед завдяки зусиллям космічного духу - джерела «всього розумного і доброго».

Робота Штрауса викликала жорстокі суперечки і породила велику критичну літературу. Перш за все треба виділити братів Бауерів, що починали як старогегельянци, але змінили позицію. Бруно Бауер (1809 - 1882) в якості основної взяв ідею Гегеля про самопізнання. Саме воно всесильне і зовнішній світ є прояв його мощі. Недосконалості самосвідомості є причиною всіляких конфліктів і драм дійсності. У своїх роботах він погоджується зі Штраусом в тому, що релігія є результат духовної творчості людей, але християнські положення вважає не несвідомими міфами, а навмисними вигадками. Історія визначає діяльність великих людей, «критично мислячих особистостей», які вказують дорогу всім іншим. Створене ними свого часу християнство в даний час вже застаріло і не відповідає рівню самосвідомості епохи. Молодогегельянці заперечували плідність прийняття чого-небудь на віру і тому були прихильниками наукового пізнання, яке, з одного боку, вимагає критичного розгляду будь-якого факту, а з іншого боку - надає реальну свободу особистості. Свобода в їх розумінні є незалежність духу і творчості самосвідомості.Першим, хто серйозно виступав проти ідеалістичних основ німецької філософії в її класичний період, був Людвіг Фейєрбах. Починає Фейєрбах традиційно для свого часу - з критичного аналізу релігії. Це питання він розробляє все своє життя. Ще будучи гегельянцем, він вже не приймає гегелівське трактування релігії. Вона у Фейєрбаха - не об'єктивно передує філософії а є ворожа їй сила, несумісна з розумом і чужа теоретичному мисленню.

Сутність релігійних уявлень лежить, на думку Фейєрбаха, в почутті залежності людей від навколишнього світу. Якщо ця залежність украй висока, то вона породжує відчуття безсилля, і воно-то провокує створення фантазій і вигадок. Підпорядковуючи їм своє життя, людина усвідомлено чи несвідомо відмовляється від прагнення до кращого в реальності. Потреба у змінах замінюється покорою і очікуванням надприродної відплати. Людина - істота багатовимірна Вона не тільки носій холодного розуму, але і володар фізичного тіла, їй властиві емоції і почуття, вольові дії і потреби. І вся ця цілісність перекручено відображається в релігії. Страх за себе творить абсолютних богів, які як би служать нашому егоїзму, задовольняючи людські бажання.

Людина сама створила Бога, подібного собі, і всі свої властивості в крайньому ступені їх розвитку перенесла на нього. Таким чином, основою всього є людина, пізнаючи яку,можна осягнути все, в тому числі і таємниці релігійної віри. Антропологія надасть можливість виділити критерій живого. Людина - істота природна. Відчуваючи свою залежність від середовища, вона її обожнює, точніше олюднює. Поступово від природних видів релігії відбувається перехід до духовних її формам, з яких християнство - найбільш закінчена, бо включає в себе необмежені бажання і потреби особистості. Так як Бог нескінченно вище світу, то богослов'я важливіше пізнання. Таким чином, релігія може привести тільки до розумового застою, вона суперечить культурі.

Саме людина виводить з чуттєвого світу абстрактні поняття, а не навпаки. І не випадково, що релігія захищає всі види ідеалізму, так як вони союзники і відчувають один одного, трактуючи природу у відповідності зі своїми потребами. Ідеалісти відривають одиничне від загального і зводять абстракцію на п'єдестал справжнього існування.

Фейєрбах вважав систему Гегеля кульмінацією розвитку ідеалістичної філософії. Адже у нього Бог, показуючи Свою силу і міць, звільняється від матерії, струшує з себе цей несуттєвий прояв духу. Вчення Гегеля, на думку Фейєрбаха, було історією теології, перетвореної на логічний процес. Його Абсолютний Дух давав життя ізжівшему себе християнству. Релігія тільки обіцяє, а дати пораду, визначити шлях у сучасному світі може одна філософія.Але філософія нова.Она «превращает человека, включая и природу как базис человека, в единственный, универсальный и высший предмет философии, превращая, следовательно, антропологию, в том числе и физиологию, в универсальную науку»