8.4. Формула кваліфікації.

Формула кваліфікації - це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках - і Загальної частини кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують па статті (а також їх частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння. Формула кваліфікації залежно від обставин справи може мати, наприклад, такий вигляд: ч.3 ст.185 КК України - за умови вчинення однією особою крадіжки, що поєднана з проникненням у житло. Значення формули кваліфікації полягає в тому, що з її допомо­гою можна здійснити стисле й точне посилання на закон про кри­мінальну відповідальність, скоротити обсяг процесуальних доку­ментів. Загальні вимоги до формули кваліфікації такі:

1) в ній має бути названа стаття (і) закону про кримінальну відповідальність (КК), за якою (йми) кваліфікується діяння;

2) якщо стаття поділена законодавцем на кілька частин або пунктів, слід вказати відповідну структурну частину цієї статті;

3) за необхідності потрібно зробити посилання на статті За­гальної частини КК:

- якщо має місце готування до злочину, то при кваліфікації по­трібно послатися на ч. 1 ст. 14 та на статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідний закінчений злочин (наприклад, ч. 1 ст. 14, ч. З ст. 185 КК України - готування до крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище);

- якщо має місце замах на злочин, то залежно від його виду (закінчений чи незакінчений) потрібно послатися на ч. 2 або ч. З ст. 15 КК України та на відповідну статтю Особливої частини КК (наприклад, ч. 2 ст. 15, ч. З ст. 185 КК України - замах на вчинення крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище);

- якщо злочин вчинений у співучасті (і це не «співучасть особли­вого роду», яка прямо передбачена статтею Особливої частини КК), то при кваліфікації слід вказати частину ст. 27 КК, яка передбачає діяльність співучасника того виду, діяння якого кваліфікуються (на­приклад, ч. 5 ст. 27, ч. З ст.185 КК України - пособництво у вчиненні крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, або крадіжки, що завдала значної шкоди потерпілому);

4) у формулі кваліфікації належить правильно розставити розділові знаки, записати її так, щоб уникнути неясності чи дво­значності.

8.5. Правила кримінально-правової кваліфікації при конкуренції кримінально-правових норм: загальної і спеціальної норм; цілого і частин; конкуренції двох спеціальних норм.

Правила кваліфікації при конкуренції загальної та спеціальної норм

В основі кваліфікації при конкуренції загальної та спеціальної норм лежать правила, вироблені ще давньоримськими юристами. Одне із них звучить: lex speciale derogat generale - спеціальний закон виключає [у даній справі] дію загального. Інше ж виглядає так - judicis est pronuntiando sequi regulam, exceptione non probata - якщо підстави для винятку не доведені, то суддя зобов’язаний слідувати правилу

Тому в кримінально-правовій літературі одностайно пропонується правило правозастосування при конкуренції загальної та спеціальної норм: в цих випадках повинна застосовуватись лише спеціальна норма.

Правильність цього положення не викликає сумнівів. Логічні підстави такого вирішення конкуренції загальної та спеціальної норм, зводяться до того, що, оскільки, законодавець спеціально виділив спеціальну норму, застосовувати необхідно саме її. Крім того, це правило останнім часом знайшло закріплення у кримінальному законодавстві деяких держав, що також свідчить про його без спірність.

З іншої сторони, важливими видаються такі висловлені в літературі положення:

- якщо у вчиненому відсутня яка-небудь ознака спеціальної норми, то замість неї застосовується загальна;

- одночасна кваліфікація за загальною та спеціальною нормами можлива лише у випадках реальної сукупності злочинів;

-співвідношення санкцій загальної та спеціальної норм для кваліфікації значення не має.

Важливим питанням вирішення конкуренції загальної та спеціальної норм є питання про можливість кваліфікації посягання, яке підпадає під ознаки норм, які можна визначити як загальна та спеціальна, за сукупністю. Вказана проблема повинна вирішуватись з використанням вироблених наукою правил про множинність (повторність, сукупність, рецидив) злочинів. Тобто, якщо вчинено декілька злочинів, то всі вони повинні бути кваліфіковані самостійно, кожен акт злочинної поведінки повинен бути так чи інакше врахований при кримінально-правовій оцінці вчинених посягань. Застосування ж правил про конкуренцію кримінально-правових норм для вирішення питань реальної сукупності злочинів не дозволяє врахувати ці моменти і буде суперечити принципу повноти кримінально-правової кваліфікації. Так, прикладом кваліфікації за сукупністю норм, які в іншій ситуації можуть виступати як загальна та спеціальна, може бути такий випадок. М., П. та С. органами попереднього слідства обвинувачуються в тому, що вони ввечері 18.12.1991 року біля ресторану “Галич” в м.Львові вчинили розбійний напад на працівників міліції Б. і П.М., а також їх знайомого Г. з метою заволодіння закріпленою за Б. табельною зброєю і в результаті чого заволоділи пістолетом системи Макарова, посвідченням працівника міліції, а також рядом особистих речей потерпілих. Дії цих осіб правильно кваліфіковані за ч.2 ст.142 та ч.2 ст. 223 КК України 1960р., оскільки в такій ситуації наявна реальна сукупність злочинів.

Отже, при кваліфікації злочинів при конкуренції загальної та спеціальної кримінально-правових норм слід користуватися тільки й виключно сутнісним критерієм - подоланням цього виду конкуренції із використанням розробленого правовою наукою правила незалежно від розмірів санкцій, наявної практики правозастосування, якщо вона суперечить теоретично обгрунтованим положенням. Використосувати при цьому можна такий алгоритм:

По-перше, визначити, чи у даній ситуації є конкуренція загальної та спеціальної норми. Для цього необхідно:

1. встановити, що за наявне суспільно небезпечне посягання кримінальна відповідальність передбачена ще принаймні однією кримінально-правовою нормою;

2. встановити характер співвідношення таких наявних двох кримінально-правових норм, визначити яка з них є загальною, а яка - спеціальною (для цього необхідно використовувати загальні правила визначення співвідношення загального та особливого);

3. перевірити, чи відповідають ознаки вчиненого діяння ознакам складу злочину, передбаченого у спеціальній нормі.

По-друге,

1. встановивши, що правозастососування відбувається при конкуренції загальної та спеціальної норм, використавши відповідне правило подолання конкуренції цього виду, кваліфікувати вчинене за спеціальною нормою;

2. у випадках встановлення відсутності такої конкуренції, це може полягати у невиявленні в ознаках діяння ознак спеціальної норми, - провести кваліфікацію за загальною нормою;

3. при встановленні реальної сукупності злочинів, передбачених потенційно конкуруючими нормами, встановити відсутність конкуренції та кваліфікувати діяння за сукупністю кримінально-правових норм

9.

Субєктом кримінального правопорушення є фізична або юридична деліктоздатна особа.

Фізична особа як суб’єкт кримінального правопорушення має бути осудна та вчинити правопорушення у віці, з якого відповідно до ККУ може наставати кримінальна відповідальність.

Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. 

У кримінальному праві України існує велика кількість положень, які створюють чимало дискусійних питань. Одним із таких є визнання юридичної особи суб’єктом кримінального правопорушення та відповідальності. В юридичній літературі вона розглядається з декількох позицій. Одна з них, яку обстоюють такі дослідники, як І. Даньшин, С. Келіна, О. Михайлов, Л. Шеховцова, Д. Каменський, полягає в тому, що запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб є актуальним рішенням. Протилежна позиція, на якій наполягають, зокрема, Є. Демський, Н. Шиманська, Є. Старчук, полягає в тому, що притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності ні з політичної, ні з соціальної, ні тим більше з юридичної точок зору не можна вважати виправданим.

Існує думка, що юридична особа не може визнаватися суб’єктом злочину, адже це не відповідає основним засадам кримінального права України, зокрема положенню ч. 1 ст. 18 КК України «Суб’єкт злочину», де зазначено, що суб’єктом злочину є фізична особа. Але у той же час слід розрізняти поняття «суб’єкт злочину» та «суб’єкт кримінальної відповідальності». Традиційно вважається, що юридичні особи не можуть підлягати кримінальній відповідальності через складність або навіть неможливість визначення вини такої особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Також поширеною є думка, що кримінальна відповідальність юридичних осіб не відповідає принципу особистої винної відповідальності і принципу індивідуалізації юридичної відповідальності і покарання. Також безпосередньо визнання юридичної особи суб’єктом злочину може призвести до подвійної відповідальності, що прямо порушує один із найважливіших принципів кримінального права, встановлений ст. 61 Конституції України, а саме: «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер».

Так, аналізуючи чинне кримінальне законодавство, можна побачити, що існує певна кількість злочинів, щодо яких можна закріпити відповідальність юридичних осіб. До цього переліку можна віднести, зокрема, діяння, що передбачені ст.209 («Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом»); ч.ч.1, 2 ст. 235-4 («Комерційний підкуп»); ч.ч. 1, 2 ст. 235-5 («Підкуп особи, яка надає публічні послуги»); ст. 364 («Зловживання владою або службовим становищем»); ст. 365 («Перевищення влади або службових повноважень»); ст.368 («Одержання хабара»); ст. 369 («Пропозиція або давання хабара»); ст.376 («Втручання в діяльність судових органів») Кримінального кодексу. Проаналізувавши ці статті, можна побачити, що усі вони стосуються відповідальності осіб, до яких можна віднести й осіб юридичних, за вчинення корупційних правопорушень. Так, ст. 18 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» передбачено, що за вчинення корупційних правопорушень юридичні особи притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової або дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. Також ст. 212 КК України «Ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)», так як за цією статтею можна притягнути особу до кримінальної відповідальності за умови, якщо така особа є суб’єктом сплати податків, зборів та обов’язкових платежів, факти ухилення від сплати яких виявлені податковою службою.

Проте, у книзі першій Цивільного кодексу України у розділі 2 «Особи», підрозділі 2 «Юридична особа» встановлені загальні положення про юридичні особи, відповідно до яких кожна юридична особа має свій власний статутний капітал та майно, яке належить юридичній особі. Виходячи з цього, постає питання про недоцільність притягнення до відповідальності окремих фізичних осіб, які є членами юридичної особи, за злочини, зазначені у вказаних статтях та вчинені власне юридичною особою. Ознакою визнання особи суб’єктом злочину можна назвати здатність застосування до неї кримінальних покарань. Доречним є доповнення ст. 18 КК України положенням про можливість визнання юридичної особи суб’єктом кримінальної відповідальності за певні злочини, вказані вище, та встановлення у законі вичерпного переліку покарань, які можуть бути застосовані до юридичної особи за вчинення нею відповідних злочинів, а саме штраф, конфіскація майна, заборона займатися певним видом діяльності та ліквідація юридичної особи.

Що стосується стягнень, які застосовуються до юридичних осіб в Україні, то механізм їхнього застосування детально було регламентовано у законі України «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень». Але особливістю даного питання є те, що обов’язковою підставою притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності слід визнати діяння, якщо воно вчиняється суб’єктом, уповноваженим юридичною особою діяти від її імені, в інтересах та/або на користь юридичної особа, з відома або за наявності відповідної санкції органу управління чи власника юридичної особи. При цьому вина юридичної особи опосередковується через винну поведінку суб’єкта, уповноваженого юридичною особою діяти в її інтересах.

Таким чином, інститут визнання юридичної особи суб’єктом кримінальної відповідальності є досить складним та викликає чимало протиріч зі сторони науковців. Впровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб є доцільним, адже це сприятиме подоланню тих прогалин, які існують у чинному кримінальному законодавстві, що можливо здійснити шляхом внесення змін до статті 18 КК України, а також до статей КК України.

На МОЮ думку, потрібно ввести кримінальну або квазікримінальну відповідальність юридичних осіб, як це зробила значна частина європейських держав. Першим кроком у цьому напрямі був Закон України «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення»

Суб'єктом може бути тільки осудна особа. Ст. 19 КК визначає , що осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого Кодексом, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто перебувала у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

У ККУ встановлено поняття обмеженої осудності (ст. 20). Це коли особа під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Важливою і невід'ємною ознакою суб'єкта злочину є вік осудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Приміром, згідно ст. 18 КК, кримінальній відповідальності підлягає особа, що вчинила злочин після досягнення встановленого законом віку (14 чи 16 років).

Кримінальний закон не містить спеціальної норми, що визначає поняття віку, він тільки вказує на вікові межі настання кримінальної відповідальності.

Отже, виходячи з вимоги кримінального закону, випливає положення про те, що особа, яка не досягла встановленого законом віку, та вчинила злочинне діяння, не може бути притягнута до кримінальної відповідальності і, таким чином, не є суб'єктом злочину.

За загальним правилом досягнення віку настає з 00 годин наступного дня після дня народження особи. Якщо ж день народження особи невідомий, то за наслідками судово-медичної експертизи визначається рік її народження, а днем народження вважається 31 грудня визначеного експертами року народження. Таким чином у такої людини вік настає з 00 годин 1 січня наступного року.

СТ. 22 ККУ - Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289),хуліганство (стаття 296).

Протягом тривалого часу законодавець надає вагомого кримінально-правового значення емоційним станам, в яких перебуває особа, яка вчиняє злочин, що впливають на її здатність усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Зниження здатності особи усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними враховуються як на рівні диференціації кримінальної відповідальності, так і на рівні її індивідуалізації.У кримінальному законодавстві закріплений лише один з психічних станів особи, який можна віднести до обмеженої осудності. Це — фізіологічний афект. Він розглядається в рамках поняття «сильне душевне хвилювання», яке належить до обставин, що пом´якшують відповідальність (п. 4 ст. 40 та статті 95 і 103 КК України)

Прикладом слугує Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого.

Відповідальність за ст. 116 настає також у випадках, якщо протизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа, що спричинили сильне душевне хвилювання особи, яка вчинила вбивство, були спрямовані не на неї особисто, а щодо третіх осіб — близьких або навіть сторонніх.

Стаття 21. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин

Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності.

1. Питання про відповідальність осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння у стані сп'яніння, кримінальним правом традиційно розглядається у контексті проблеми осудності - неосудності. Відомо, що алкоголь (інші одурманюючі речовини) впливає на центральну нервову систему людини, вражає її свідомість і волю. Але у таких осіб, як правило, зберігається контакт з оточуючим середовищем, вони не втрачають можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Стан сп'яніння не може слугувати підставою для звільнення від кримінальної відповідальності чи бути обставиною, що пом'якшує покарання. При обґрунтуванні кримінальної відповідальності за дії, вчинені у стані сп'яніння, враховується насамперед відсутність медичного критерію неосудності.

Розрізняють просте (фізіологічне) і патологічне сп'яніння. У ст. 21 йдеться саме про фізіологічне сп'яніння. Патологічне сп'яніння є формою тимчасового розладу психічної діяльності. Патологічне сп'яніння - це якісно відмінний від простого сп'яніння психічний стан людини. Воно зустрічається після вживання, як правило, невеликої кількості алкогольних напоїв, триває незначний час (хвилини, інколи години) і характеризується відсутністю об'єктивних ознак сп'яніння (хода і мова не змінені) і водночас глибоким порушенням свідомості, що настає миттєво і завершується раптово. Такому сп'янінню передує дія факторів, що ослаблюють організм:

напружена робота, перенесені в минулому інфекції, інтоксикації, черепно-мозкові травми, інші ураження центральної нервової системи. У подібних випадках констатується поєднання медичного та юридичного критеріїв неосудності, такі особи не підлягають кримінальній відповідальності.

За вчинення суспільне небезпечного діяння у стані фізіологічного сп'яніння, на відміну від патологічного сп'яніння, особа підлягає кримінальній відповідальності, оскільки вона зберігає можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Наркотичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням наркотичних засобів. Постійне вживання цих засобів розвиває фізичну залежність людського організму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром - комплекс розладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто е внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насамперед насильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по-різному, але завжди пов'язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді вона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь.

Токсичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням психотропних та інших одурманюючих речовин (окрім алкогольних напоїв і наркотичних засобів).

Якщо виникають обґрунтовані сумніви щодо осудності особи, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, призначається судово-психіатрична експертиза. В обов'язковому порядку це стосується осіб, які страждають наркологічним захворюванням (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів).

3. Таким чином, під сп'янінням, про яке йдеться у ст. 21, слід розуміти просте (фізіологічне) алкогольне та наркотичне і токсичне сп'яніння. Як узагальнене правове поняття стан сп'яніння - це психічний стан особи в момент вчинення злочину, викликаний вживанням алкогольних напоїв, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, який за загальним правилом не виключає осудності, але характеризується послабленням інтелектуальної і вольової сфери психічної діяльності людини і тому може бути такою ознакою діяння та особи винного, яка значно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого і посилює відповідальність цієї особи.

4. Сп'яніння є умовою вчинення багатьох злочинів. Тому КК визнає стан сп'яніння обставиною, що обтяжує покарання (п. 13 ч. 1 ст. 67).

5. У разі вчинення злочину особою, хворою на алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, до неї може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, примусове лікування (ст. 96),

Спеціальний суб`єкт злочину

Стаття 18 ч. 1 КК України, визначаючи поняття суб'єкта злочину у кримінальному праві, вказує на його ознаки, які притаманні суб'єкту злочину в будь-якому випадку.

Разом із цим при конструюванні значної кількості складів злочинів законодавець, поруч із загальними ознаками суб'єкта, вказує на інші ознаки, які визначають умови відповідальності при вчиненні конкретних злочинів і по суті є додатковими ознаками суб'єкта злочину.

У кримінальному праві суб'єкт злочину, якому поруч із загальними притаманні спеціальні ознаки, називається спеціальним суб'єктом злочину. Відповідно склади таких злочинів носять назву склади злочинів із спеціальним суб'єктом.

Визначення спеціальних ознак суб'єкта злочину обумовлюється специфікою окремих складів злочинів, вчинення яких є можливим виключно у зв'язку із відповідним видом людської діяльності, яку можуть здійснювати не всі, а обмежене коло суб'єктів.

Коло видів такої діяльності досить широке. Воно може визначатись приналежністю до громадянства України, наявністю родинних зв'язків, видом професійної діяльності, посадовим становищем, яке посідає особа та ін.

Чинне кримінальне законодавство України вперше дало нормативне визначення спеціального суб'єкта злочину (ст. 18 ч. 2 КК), вказавши, що «Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа».

Залежно від змісту ознаки спеціального суб'єкта поділяються на групи:

Соціально-демографічні ознаки - стать, вік винного, наявність військового обов'язку (напр., ухилення від призову на строкову військову службу, ст. 335 КК, може бути вчинено лише особою, яка досягла встановленого законом віку і визнана такою, що несе військовий обов'язок).

Службове становище особи — заняття винним відповідної посади чи виконання ним відповідних функцій у державній, громадській чи комерційній організації (шахрайство з фінансовими ресурсами - ст. 222 КК; одержання хабара - ст. 368 КК і т. п.).

Професія винного - наявність у нього відповідної освіти чи професійних навиків у трудовій або виробничій сфері (напр., ненадання допомоги хворому медичним працівником - ст. 139 КК та ін.).

Цивільно-правовий статус - наявність в особи громадянства України чи іноземної держави (напр., державна зрада, ст. 111 КК; шпигунство - ст. 114 КК та ін.).

Взаємовідносини з потерпілим - наявність у винного родинних чи інших зв'язків, що обумовлюють у них визначені обов'язки чи права (напр., ухилення від сплати аліментів на утримання дітей -ст. 164ККтаін.),

Характеристика особи в контексті її попередньої діяльності (напр., раніше суджений за умисне вбивство - ст. 115 ч. 2 п. ІЗКК та ін.).

У тих складах, де ознаки спеціального суб'єкта злочину передбачені законом, тобто є конструктивним елементом складу конкретного злочину, вони є обов'язковими І визначають наявність чи відсутність складу злочину.

Тоді, коли вони визначені в диспозиції конкретної кримінально-правової норми як факультативні ознаки, їх вплив на кваліфікацію здійснюється опосередковано як характеристики особи злочинця і можуть розглядатись в контексті обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність.

10. Заходи кримінально-правового впливу як правові наслідки кримінального правопорушення, іншого кримінально-протиправного діяння. Під кримінально-правовими заходами розуміються передбачені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, як з метою реалізації як цілей кримінальної відповідальності і покарання, так і з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, виправлення тощо.

Кримінальна відповідальність - це різновид юридичної відповідальності. Встановлюючи юридичну відповідальність, законодавець виданням правової норми забороняє скоєння відповідних діянь або, навпаки, зобов'язує виконання необхідних для суспільства дій під загрозою застосування тих чи інших санкцій.

Юридична відповідальність, або відповідальність за законом, - це процес застосування, або реалізації, правової норми, в якій виконується воля законодавця, яка виражена в нормі права.

Реалізація правової норми виникає в формі здійснення правовідносин, відповідних конкретній нормі які виникають на її основі.

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, а останню можна визначити як вид і міру примусового перетерпіння особою, що вчинила правопорушення, певних позбавлень державно-правового характеру, які передбачені законом.

Видові (специфічні) ознаки кримінальної відповідальності характеризуються так:

1.Кримінальна відповідальність - це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин.

2.Офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця, згідно ст. 62. ч. 1 Конституції та ч. 2 ст. 3 КК, може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку.

3.Кримінальна відповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця; іноді вони зводяться лише до визнання судом особи винною у вчиненні злочину і тим самим її осуду з боку держави, але в більшості випадків такий осуд поєднується із застосуванням конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченого кримінальним законом.

Основний зміст кримінальної відповідальності

Визначення кримінальної відповідальності як обов'язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і стерти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкції.

Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Враховуючи викладене, кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин, пов'язаних із вчиненням злочину, яка завжди полягає в держаному осуду злочинця, що здійснюється судом у обвинувальному вироку, і, як правило, втілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу.

Кримінальна відповідальність - це вимушене перетерпін-ня особою, що вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого, майнового або іншого характеру, які передбачені кримінальним законом і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Отже кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком чинності, а припиняється з моменту припинення кримінально-правових відносин.

Кримінальна відповідальність може бути реалізована в трьох формах:

1) першою є вимушене перетерпіння винним державного засудження, що виражено в обвинувальному вироку суду, який не пов'язаний з призначенням йому кримінального покарання. Ст. 50 ч. 2 КПК зазначається, що «суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання, якщо на час розгляду справи в суді діяння втратило характер суспільно небезпечного, або особа, що його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною».

2)другою формою реалізації кримінальної відповідальності є перетерпіння винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому конкретної міри покарання, від реального відбування якого, засуджений звільняється (коментар ч. 1 ст. 45. КК ).

3)третьою найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є вимушене перетерпіння винним державного засудження і позбавлень або обмежень особистого, майнового чи іншого характеру, що складають зміст покарання, призначеного йому судом.

Підстава виділення форм кримінальної відповідальності

Можна виділити такі її форми: а) покарання; б) звільнення від покарання; в) умовне незастосування покарання («особлива» форма кримінальної відповідальності).

Покарання є основною формою кримінальної відповідальності. Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі включає: 1) державний осуд особи, що вчинила злочин, - визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; 2) призначення їй судом конкретної міри покарання; 3) рішення суду про реальне відбування особою призначеної судом міри покарання; 4) перебування особи в особливому правовому становищі - стані судимості.

Звільнення від покарання є винятковою формою кримінальної відповідальності. Конкретний зміст у цій формі втілюється в двох варіантах:

1.Передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, - визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) непризнання їй судом конкретної міри покарання взагалі. Цей варіан звільнення від покарання передбачений ч. 2 ст. 50 КК.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину.

Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільне небезпечне діяння визнається злочином.

Поняття заходів кримінально-правового впливу.Заходи кримінально-правового впливу поділяються на заохочувальні, примусові, та квазі заходи.

Заохочувальні заходи – це заходи,що спонукають особу до поведінки,яка допомагає вирішити кримінальний конфлікт без державного примусу.

Ознаки: застосовується за ухвалою суду,постановою слідчого або прокурора; відсутність негативної реакції на правопорушення і його суб’єкт; відсутні додаткові обов’язки і обмеження прав,стимулюють правопорушника до суспільно корисної поведінки.

Види: звільнення від кримінальної відповідальності,закриття кримінального провадження через відсутність вимоги потерпілого…

Примусові заходи - це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які ведуть кримінальний процес, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів для успішного виконання завдань кримінального судочинства.

Ознаки: застосовуються лише судом від імені держави, обов’язок правопорушника терпіти обов’язок своїх прав та ін..

Квазі-заходи – це уявні заходи,ознаками,яких є :застосування за ухвалою суду;негативна реакція присутня,але лише у вигляді осуду; примусове обмеження прав і обов’язків відсутнє; правопорушник не мусить нічого терпіти. Застосування квазі-заходів не спонукає правопорушника на виправлення. Держава лише фіксує і звільняє від кримінальної відповідальності.

Звільнення від покарання за тяжкою хворобою

Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання. .(ст..84 ККУ)

У разі одужання осіб, зазначених вище, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 ККУ, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Звільнення від покарання за хворобою застосовується у випадках, коли досягнення мети покарання стає нереальним через хворобу особи, яка вчинила злочин.

Звільнення від покарання за закінченням строку давності

Досягнення мети кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає взагалі неможливим (наприклад, внаслідок закінчення тривалого строку після вчинення злочину), або просто зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки відпадає або істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Внаслідок цього ст. 49 КК встановлює строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути піддана кримінальній відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов'язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

1) два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менше суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п'ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

5)п'ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Зі спливом вказаних строків виконання обвинувального вироку не здійснюється, а засуджений підлягає звільненню від відбування покарання