5. Пит .(див. Також Лекцію )

Способи визначення поняття кримінальне правопорушення. Поняття кримінального правопорушення за чинним законодавством. Ознаки кримінального правопорушення. Місце кримінального правопорушення в системі правопорушень. Відмежування кримінального правопорушення від інших правопорушень, від правомірної поведінки та від об’єктивно-протиправної поведінки. Співвідношення понять «кримінальне правопорушення» і «кримінально-протиправне діяння». Малозначне діяння. Прогалини в кримінальному праві і «надлишкова охорона». Криміналізація (пеналізація) та декриміналізація (депеналізація).

Правопорушення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність. Визначення терміну «кримінальне правопорушення» в законодавстві України відсутнє. Кримінальне правопорушення, після вступу в дію нового кримінального процесуального кодексу, крім злочину стало також включати в себе і кримінальний проступок. Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.”

основні ознаки правопорушення :

• суспільне шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;

• протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

• свідомовольова поведінка - визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення с юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

• дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

• винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину.

Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб'єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність

Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на : адміністративніві правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно - правові, дисциплінарні, земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно - сімейні. Можуть бути і інші правопорушення, залежно від галузей права.

Відмежування правопорушення від інших видів порушення прав(?)

Загальний порядок визнання деякого діяння порушенням права - судовий. Таким чином, порушенням права буде дія, визнане протиправним, заподіяла шкоду правам і законним інтересам особи, яка звернулася за захистом. Але не всяке подібне порушення відбувається винне і не всяке тягне юридичну відповідальність, оскільки така може бути не передбачена законодавчо зважаючи неісчерпиваемості похідних від основних прав і свобод. Не буде правопорушенням таке порушення права, за яке не встановлено санкцію, тобто ненаказуєме. Це пов'язано з тим, що правопорушення - є діяння суспільно шкідливий або суспільно небезпечне, тобто таке, яке зачіпає не тільки інтереси окремих осіб, але громадську безпеку і свободу громадських відносин. Караність того чи іншого роду правопорушень - результат державної правоохоронної політики, тоді як охорона, захист і відновлення прав, порушених діями, не визнаними правопорушенням, здійснюються за ініціативою правовласників і відповідно їх уявленням про розумність заходів захисту, ступеня відповідальності порушника та розміру відшкодування. Суспільна небезпека не виділяється в якості загальної ознаки правопорушень, що відрізняють їх від інших порушень прав, оскільки характерна не для всіх з них. Висловлюється думка ^16, що суспільна небезпека - ознака ще більш вузької групи порушення прав - злочинів. Ознака суспільної небезпеки притаманний значній кількості адміністративних правопорушень. Такі правопорушення, пов'язані з порушенням правил дорожнього руху, пожежної безпеки, правил зберігання та використання небезпечних предметів і речовин, забезпечення охорони праці і т.п. Таким чином, не можна говорити, що будь-яке адміністративне правопорушення відрізняється від злочину відсутністю ознаки суспільної небезпеки, а тільки про ступінь такої. Відсутність ознаки суспільної небезпеки при незначності шкоди (якщо склад правопорушення не є формальним), тягне за собою застосування ст. 2.9 КоАП РФ - звільнення від адміністративної відповідальності.Спільними для всіх видів порушення права, включаючи правопорушення, є: факт посягання на право або охоронюваний законом інтересу, його протиправність, шкодочинність, наявність причинно-наслідкового зв'язку. Обов'язковими для правопорушення і факультативними для інших видів порушення прав будуть: вина, юридична відповідальність (караність) протиправного діяння. Шкідливість у вигляді громадської небезпеки також характерна виключно для правопорушень.

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки.

До них необхідно віднести:

• протиправність;

• винність;

• відповідальність (адміністративне стягнення).

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством.

• по-перше, це вольовий акт поведінки певної особи;

• по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію.

Дія – активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання).

Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.

Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки та наслідків.

Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необережної.

Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так само воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо.

Головною ознакою, за якою адміністративні правопорушення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки.

Адміністративне правопорушення переростає у злочин: якщо адміністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.

Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адміністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єкти, саме це складає суспільну небезпеку.

Завдання адміністративного і кримінального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єктів.

Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівників – догана і звільнення.

Робота деяких категорій працівників пов’язана з підвищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дисципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та інш.)

Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права.

На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи (невиконання обов’язків за цивільно-правовим договором). Цивільно-правова відповідальність носить в значній мірі компенсаційний характер.

Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конкретній фізичній чи юридичній особі.

Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності органів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів держави, форма правління та устрій держави, отже, об’єктом такого проступку можуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.

Новим видом правопорушення являються податкові проступки – суспільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів податкових правовідносин. За їх здійснення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки – суспільно небезпечні протиправні вчинки, які складаються в винному нанесенні збитків майну підприємства його робітником. Матеріальну відповідальність покладено за шкоду, заподіяну підприємству чи організації внаслідок порушення трудових обов’язків.

Трудові правопорушення (порушення трудового законодавства) – це винні протиправні діяння суб’єкта трудового права, які складаються з невиконання, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться в нормах законодавства про працю.

Процесуальне правопорушення зв’язані з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуальними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допускаються громадянами.

Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).( заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей.)

Малозначність

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі» (ст. 11 ч. 2 КК).

Ознаки малозначного діяння:

1) воно містить формально усі ознаки складу злочину;

2) таке діяння не повинно спричинити істотної шкоди охоронюваним суспільним відносинам;

3) умисел особи повинен бути спрямований саме на вчинення такого малозначного діяння.

Прогалина у праві - це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних юридичних норм. Прогалини в праві виникають, як правило, там, де є суперечливість норм однакової сили, коли одна з них "знищує" іншу. Аналогія права - це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і змісту законодавства.У Кримінальному праві застосовувати аналогію заборонено.

Аналогія права застосовується тоді, коли:

- немає норми, яка прямо передбачає даний випадок;

-немає норми, яка передбачає подібний випадок.

Проте У Кримінальному праві застосовувати аналогію заборонено.

Криміналізація - це законодавче визнання тих чи інших діянь злочинними, встановлення за них кримінальної відповідальності.ЇЇ підставами є:1) необхідність виконання зобов'язань за міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України.2) необхідність створення правових механізмів утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави (ст. З Конституції України), яка стала приводом до криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 28 Конституції України, ст. 142 КК), примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 44 Конституції України, ст. 174 КК), порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 49 Конституції України, ст. 184 КК) тощо;3) необхідність забезпечення реалізації певних положень Конституції та інших законів України. Так, приводом до криміналізації умисного перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК) стали відповідні положення Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;4) результати кримінологічних досліджень щодо динаміки та поширеності певного діяння, які обґрунтовують необхідність його кримінально-правової заборони.5) громадська думка.

Декриміналізація - це вивід об'єкта з кола прийнятих під кримінально-правову охорону тобто визнання діяння незлочинним. Цей процес тісно пов'язаний з крим.-правовою політикою д-ви, яка має враховувати різноманітні інтереси різних соціальних груп і забезпечувати найважливіші з них. Спрямованість Д. значною мірою залежить від зрілості сусп. відносин, поширеності й репидивонебезпечності злочинних посягань, а також розміру заподіюваної ними шкоди. Потреба в тій чи ін. крим.-правовій нормі випливає насамперед із соціально-екон., політ.-демогр. та ін. об'єктивних умов і тенденцій сусп. життя.

Підставами Д. діянь є певні вимоги (фактори), які враховуються при скасуванні крим.-правової заборони. До них, зокрема, належать: незначна сусп. небезпека діяння; невисокий ступінь його морального осуду населенням; рідкісне застосування певних крим.-правових норм на практиці; наявність ін. законів, за допомогою яких можна успішно боротися з відповідним видом анти-сусп. поведінки.

Д. має на меті: 1) уникнути зайвого застосування найсуворішого виду юрид. відповідальності й заподіяння морально-психол. травм тоді, коли з урахуванням характеру діяння і особи правопорушника потрібні результати можуть бути досягнуті застосуванням менш жорстких санкцій; 2) обійтися без складного і тривалого крим. судочинства, яке забирає багато сил, засобів, часу і віддаляє покарання від діяння, за яке воно призначається; 3) забезпечити невідворотність відповідальності за злочинні посягання, уникнути факт, безкарності, яка сприяє вчиненню нових правопорушень; 4) активніше залучати до боротьби з цими правопорушеннями широку громадськість; 5) чіткіше розмежувати злочинну і незлочинну поведінку.

6.

1. Під класифікацією злочинів розуміється розподіл їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені і незакінчені та ін. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (див., наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини). Проте розвиток кримінального права нині нерозривно пов’язаний із завданням поглиблення індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. КК багатьох держав, прийняті останніми роками, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Російської Федерації, Латвії, Іспанії.

2. Саме така класифікація і міститься у ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок про те, що законодавець в основу такої класифікації кладе матеріальний критерій, який відображає внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх небезпечності для суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом. Характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображають ступінь тяжкості злочину, виражаються в сукупності його об’єктивних і суб’єктивних ознак: важливості об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є істотною, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів кримінального права.

Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає й її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найповніше відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Наявність у законі не тільки матеріального, а й формального критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, яка найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочинів, дає змогу розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дозволяє законодавцю об’єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію — вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, повинні мати санкції, мінімальні і максимальні розміри яких обмежені рамками типової санкції, зазначеної у ст. 12 КК. Так, з огляду на ч. 3 ст. 12 КК типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п’яти років. Це означає, що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п’яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК), і одержання хабара (ч. 1 ст. 368 КК).

3. Встановлена у ст. 12 КК класифікація на чотири категорії злочинів конкретно відображається в інститутах Загальної та Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця на застосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості. Так, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується з учиненням злочинів невеликої або середньої тяжкості (статті 45–48 КК). Звільнення від покарання також можливо тільки при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 КК та ін.). Що стосується тяжких або особливо тяжких злочинів, то з ними закон пов’язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК) чи призначення такого додаткового покарання, як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59 КК). Найбільш тривалі строки давності, погашення судимості встановлюються саме для тяжких та особливо тяжких злочинів (статті 49, 80, 89 КК) тощо. Встановлену в ст. 12 КК класифікацію злочинів відображено й у нормах Особливої частини КК: у багатьох статтях учинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов’язано з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК); створення злочинної організації передбачає таку обов’язкову ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 255 КК). У ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Це питання не тільки теоретичне: той чи інший вид правопорушення тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушення має істотне практичне значення не тільки для охорони суспільних відносин, а й для захисту прав осіб, що вчинили ці правопорушення.

Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який повинен бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності. Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні дослідники, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що тільки злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість тільки злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна відмінність у соціальній природі злочину та інших правопорушень — злочин за своєю природою — це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, — вони є лише суспільно шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам.

Отже, відповідно до цього погляду злочин та інші правопорушення — якісно самостійні види правопорушень не тільки за їх правовою природою — ознакою протиправності, а й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою. Інший погляд виходить із єдності соціальної природи всіх правопорушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначається за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. Тому відмінність злочину від інших правопорушень полягає у кількісній, а не якісній характеристиці. Такий погляд є більш обґрунтованим, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить погрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам. Це й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень є різним, а злочини у системі правопорушень — найбільш небезпечні. Це зумовлено і важливістю об’єкта, посягання на який визнається злочином, і характером та тяжкістю шкоди, способом учинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також усіма його іншими об’єктивними і суб’єктивними ознаками. Цей висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП) адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. У ч. 2 ст. 9 КпАП встановлено, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення: 1) протиправність — воно прямо передбачене в КУпАП; 2) винність — воно повинно бути вчинене умисно або з необережності; 3) воно посягає на охоронювані законом об’єкти; 4) адміністративна караність — адміністративним правопорушенням може бути визнано тільки таке діяння, за яке передбачено заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, що є знаряддям учинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних унаслідок учинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт. Порівняння понять адміністративного правопорушення та злочину дає змогу визначити їх загальні ознаки. Багато спільного й у характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи у ст. 24 КпАП передбачені як заходи адміністративного стягнення, а у ст. 51 КК — як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень та злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно у різному ступені суворості однойменних заходів впливу. Перш за все слід відзначити, що особлива важливість низки об’єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров’я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися тільки злочинами. Посягання ж на інші об’єкти, наприклад власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Наприклад, у ст. 164 КпАП встановлено відповідальність за заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо їх одержання передбачене законом, а у ст. 202 КК ці діяння визнано злочином, якщо це було пов’язано з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

Щодо Реформи системи кримінальних правопорушень:

Завідувач кафедри кримінального права КНУ і. Тараса Шевченка Петро Андрушко переконаний у тому, що потрібно не тільки говорити про те, як з чинною правовою системою узгоджується інститут кримінального проступку, а слід вже діяти. У Київському нацуніверситеті відпускна пора, але кафедра кримінального права прибула на круглий стіл майже у повному складу. Це говорить про те, що тема зустрічі є досить актуальною. Про запровадження інституту кримінального проступку йдеться вже років з десять. У цей період було створені кілька робочих груп, розроблялися проекти нормативних актів, але однозначно питання не було вирішене. На сьогодні вже прийнятий КПК, що набуває чинності 19 листопада цього року і в ньому міститься положення про кримінальний проступок. Йдеться про те, що має бути прийнятий закон про кримінальний проступок. Кілька років тому на науковій конференції, що була проведена в місті Львові, йшлося про неповноту і прогалини в кримінальному законодавстві. Слід зазначити, що неповнота закону не є прогалиною. Прогалиною є те, що потребує негайного регулювання і про що йдеться як в самому кримінальному законі, так і в інших законах, які містять кримінально-правові положення. Прикінцеві положення КПК, на мій погляд, є саме такими положеннями, адже вказують на потребу прийняття відповідного закону. Хочу звернути увагу на те, що у КПК передбачається введення поняття кримінального правопорушення, хоча про таке поняття в чинному КК та Конституції України не згадується. Постає питання: як будуть виписуватися формули обвинувачення і формули кваліфікації, спираючись на КПК після 19 листопада, наприклад, визнати винним особу у вчиненні кримінального правопорушення – злочину, передбаченого статтею такою-то КК або визнати особу винною у вчинення кримінального правопорушення – кримінального проступку, передбаченого … ? А чим саме має бути це передбачено? У КПК термін «злочин» вживається лише один чи два рази, а в основному тут йдеться про кримінальне правопорушення. Існуючі проекти закону про кримінальний поступок, внесені народними депутатами В.Швецом, а також С.Головатим, Д.Притикою, В.Стретовичем та Е.Шишкіною, не відповідають імперативній нормі, викладеній у прийнятому КПК. Виникає питання щодо відповідності інституту кримінального проступку Основному Закону держави.

Конституційність впровадження кримінального проступку

Голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко зазначив про наявне розмежування між науковими та експертними колами серед юристів, що впливає на рівень та оперативність вирішення певних наукових або практичних проблем. Зокрема, йдеться про реформування системи кримінальної юстиції, яке здійснюється за указом попереднього Президента В. Ющенка і, незважаючи на зміну політичного керівництва держави, ця справа рухається, адже раніше розроблена Концепція реформування кримінальної юстиції впроваджується, хоча і потрібно відзначити не зовсім звичний порядок прийняття нового КПК. Хоча в цілому добре, що він прийнятий і «рубікон у цій частині вже перейдений». Такого роду реформи завжди наштовхуються на інертність державного апарату. Слідчі органи, прокуратура відтепер мають навчитися працювати за новим КПК. Сьогодні на порядку денному країни знаходяться питання прийняття змін до КК, незважаючи на те, що в КПК зазначена якась розпливчаста формула закону про кримінальні проступки, що викликає додаткові дискусії. Більшість спеціалістів і науковців під час цих дискусій зійшлися на тому, що в царині кримінального законодавства немає потреби множити джерела цього законодавства. Всім буде набагато зручніше користуватися КК, як що безпосередньо в нього будуть внесені зміни щодо визначення кримінальних проступків. Після внесення змін до КК, потрібно значним чином змінювати і Кодекс України про адміністративні правопорушення, адже частина адмінправопорушень повинні перейти у статус кримінальних проступків. А відтак будуть у цілому внесені зміни і до законодавства про адміністративну відповідальність. Адміністративне право України, за великим рахунком, несе на собі значний відбиток радянського минулого і воно не є сьогодні тієї галуззю права в європейському розумінні адміністративного права. Наступний закон, який потребує змін, але який і викликає, мабуть, найбільше питань, це закон про прокуратуру. У першому читанні пройшов закон про адвокатуру і перспективи його прийняття є набагато реальнішими, хоча він отримав дуже багато критичних зауважень. Після цього, як відомо, планується здійснити комплекс реформувань, пов’язаних з організацією створення Державного бюро розслідувань, назва такого органу закріплена у Перехідних положеннях КПК. Також йдеться про створення фінансової поліції, про реформування тих органів, що мають сьогодні загальну назву міліція, про реформування тих органів, що матимуть компетенцію з провадження слідства. Сьогодні виникло питання про конституційність впровадження кримінального проступку. Скажу дуже коротко. Посилаючись на відповідне положення ст. 92 Конституції, частина науковців говорять, щояк що в ній немає згадки про кримінальний проступок, то він не може існувати у правовій природі. Але після проведення певних консультацій і дискусій зійшлися на тому, що незгадка про цей інститут у Конституції не означає, що його не може існувати в законодавстві. Тобто інститут кримінального законодавства має регулюватися виключно законом, а не актами нижчого рівнi.