56. Культурно-національний рух у першій половині хіх ст. Романтичні течії в літературі і мистецтві.

Розвиток української культури у даний перiод слiд розглядати у тiсному звязку з процесами нацiонального вiдродження i соцiально-полiтичного пробудження українського суспiльства. Тотальний русифiкаторський наступ iмперської бюрократii пiсля лiквiдацii Гетьманщини, Запорозької Сiчi, козацтва як стану поставив пiд знак запитання нацiонально-культурну самобутнiсть України. Проте українське громадянство не примирилося з такою ситуацiєю. Iдеї свободи i прав людини, що приносила молодь з європейських високих шкiл на свою Батькiвщину, потрапляли на сприятливий ґрунт традиційного козацького демократизму, що постійно живив свідомість українського народу. Утвердження в суспільний думці природного права людини i кожного народу на вільний розвиток, усвідомлення пріоритету всієї нації, а не лише її елітарних верств посилили загальний інтерес до народного життя, усієї розмаїтості його виявiв i, насамперед, у духовній сфері. На цьому ґрунті в Україні активізується вивчення народної творчості, що стало важливим чинником національного відродження. Українська народна мова все послідовніше здобувала собі доступ до творів письменства. Нову добу в українському письменстві започаткував I.Котляревський, який своєю Енеїдою утвердив народну мову як літературну. Слідом за ним на цей шлях стала група талановитих письменників — П.Гулак-Артемовський, Є.Гребiнка, Г.Квiтка-Основяненко, А.Метлинський, М.Костомаров та ін. У їх творчості домінуючим художнім напрямком стає романтизм, який спирався на глибоке зацікавлення народним життям, народною мовою, поезією, звичаями тощо. Цей процес в Україні став складовою загального для всієї Європи початку XIX ст. прагнення народів, позбавлених державності, до свого національного відродження.

57. Український культурний процес у другій пол. ХІХ ст., вплив народницької естетики. З кiнця 50-х — початку 60-х рр. в українському культурному життi вiдбуваються суттєвi зрушення, повязанi iз значними соцiально-економiчними i полiтичними змiнами. Пiсля скасування крiпацтва i запровадження реформ вiдбувається бурхливий розвиток науки, освiти, культури. В Українi, незважаючи на штучне гальмування цих процесiв царизмом, зростала кiлькiсть нацiонально-свiдомої iнтелiгенцiї, яка брала активну участь у всiх видах духовної творчостi. Найбільш помітними були досягнення в галузі суспільних наук i, зокрема, історії. Її найвизначнішими представниками у пореформений період були В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Багалiй, Д.Яворницький та ін. Загальноєвропейське визнання здобули праці антрополога Ф.Вовка, економістів М.Зiбера, М.Бунге, М.Туган-Барановського, правознавця О.Кiстякiвського, соціолога та історика М.Драгоманова, мовознавця О.Потебнi та ін. Характерне для iнтелегенцiї 30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування своєрідної ідеології народництва, яка стала визначальною для суспiльно-культурного руху на Українi до кiнця XIX ст. Романтичний перiод у прозi, представлений Кулiшевою iсторичною хронiкою Чорна Рада. Чiльне мiсце в ньому посидає Марко Вовчок, яка в своїх творах протиставляла моральну чистоту i людянiсть простих українських селян, моральнiй деградацiї крiпосникiв. Реалістичний соцiально-побутовий напрямок представлений також прозою А.П.Свидницького, поезією Л.I.Глiбова, Ст.Руданського та iн. У 70-90-тi р. український реалiзм поступово виходить за межi етнографiзму i звертається до соцiальних i психологiчних проблем. Найбiльш яскравими представниками цiєї течiї були I.Нечуй-Левицький та П.Мирний. Особливо інтенсивного розвитку в цей перiод в Українi набуває театральне мистецтво. Iз заснуванням у 1881 р. першого професiйного театру М.Кропивницьким українське сценiчне мистецтво пройшло складний шлях вiд соцiально-побутовоi пєси до модернiстських постановок творiв В.Винниченка, Ол.Олеся, Л.Українки. Сучасники i послiдовники М.Лисенка започаткували новий етап розвитку української музики, який характеризувався яскраво визначеним нацiональним стилем, розмаїттям форм i жанрiв, засобiв вираження.

58. Повалення самодержавства в Росії і встановлення двовладдя. Утворення Центральної Ради. Лютнева революцiя змела з iсторичної арени росiйське самодержавство. В Росiї утворилося переплетiння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з лiберальних депутатiв Державноi Думи. Його полiтичним суперником була Петроградська рада робiтничих i солдатських депутатiв, обрана революцiйними робiтниками i солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборнi комiтети у вiйськових частинах, що стали всевладними у вирiшеннi всiх полiтичних i точних питань в армiї. На мiсцях владу Тимчасового уряду представляли губернськi, повiтовi та мiськi комiсари, а також виборнi комiтети громадських органiзацiй. Поряд з ними повсюдно виникали Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв, в яких були представленi соцiалiстичнi партiї. В Українi після звiстки про повалення самодержавства розпочався могутнiй український нацiональний рух. На початку березня 1917 р. за iнiцiативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-полiтичну органiзацiю — Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських полiтичних партiй, рiзних гурткiв, громад тощо. Головою Центральної Ради був обраний М.Грушевський. Центральна Рада отримала могутню пiдтримку широких верств українського населення i стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого вiдбувалося згуртування всiх українцiв рiзних iдейних переконань. На початку квiтня вiдбувся Український Нацiональний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. На чолi з Грушевським, заступники — С.Єфремов та Винниченко був створений Виконавчий Комiтет Ради, згодом — Мала Рада— який став своєрiдним урядом в Українi. Головною полiтичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономiї України у складi федеративної демократичної Росiї. Питання про самостiйнiсть України i творення незалежної держави висувалися лише окремими дiячами та групами. Бiльшiсть українських полiтичних партiй та полiтичних лiдерiв стояла на позицiях автономiї України. Процес нацiонального вiдродження охопив також армiю. Почалась органiзацiя окремих українських частин, якi заявляли про свою пiдтримку Центральної Ради. Перший український полк iм.Б.Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українiзованних частин, якi обєднували близько 3 млн. солдатiв-українцiв. Iнiцiатором української військового руху був М.Мiхновський, який активно вiдстоював творення української армiї. Студенти мусять знати, що значна частина дiячiв Центральної Ради зокрема — В.Винниченко не розумiла значення власної армiї, за що, зрештою, Україна у майбутньому заплатила втратою своєї державностi. Рiшення 1-го i 2-го українських вiйськових зїздiв посилили процес створення українських вiйськових частин i виявилися могутньою пiдтримкою полiтичнiй дiяльностi Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає вiд Тимчасо-вого уряду негайного запровадження якнайширшої автономiї для України. 59. Діяльність Центральної Ради і розгортання національно-визвольного руху. Універсали Центральної Ради. На початку березня 1917 р. за iнiцiативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-полiтичну органiзацiю — Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських полiтичних партiй, рiзних гурткiв, громад тощо. Головою Центральної Ради був обраний М.Грушевський. Центральна Рада отримала могутню пiдтримку широких верств українського населення i стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого вiдбувалося згуртування всiх українцiв рiзних iдейних переконань. Мета діяльності УЦР:домагання національно-територіальної автономії для України та перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку. Наприкінці травня 1917 р. Центральна Рада направила до Петрограда офіційну делегацію на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим, яка подала Тимчасовому уряду відповідні вимоги. Але він відмовився вирішувати питання про автономію до Всеросійських Установчих Зборів. Цю мотивацію підтримав і Виконком Петроградської Ради, крім фракції більшовиків. Тому 10 червня 1917 р. на засіданні комітету Центральної Ради було ухвалено Перший Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення, того ж дня його оприлюднено на II Всеукраїнському військовому зїзді. У ньому Центральна Рада проголошувала автономію України. Ухвалення І Універсалу, події, що його супроводжували, стали історичною віхою в розвитку Української революції, початком відродження державного життя в Україні. Визначальним кроком до реальної автономії було формування органу виконавчої влади. 15 червня 1917 р. Центральна Рада сформувала Генеральний секретаріат. Тимчасовий уряд категорично відхилив вимогу про автономію України. Негативно відреагували на Універсал ліберальні та соціалістичні російські партії. між представниками Центральної Ради і міністрами Тимчасового уряду відбулися переговори і досягнуто деяких угод. Так, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління в Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладались до скликання Всеросійських Установчих зборів. Досягнуті домовленості на цих переговорах були розкриті у Другому Універсалі Центральної Ради, опублікованому 3 липня 1917 р. 7 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила поіменним голосуванням III Універсал, яким проголошувалось створення Української Народної Республіки УНР. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. . В ходi запеклих боїв за Київ Центральна Рада провела ряд законiв, в т.ч. радикальний закон про лiквiдацiю права власностi на землю, а 22 сiчня проголосила своїм IV Унiверсалом самостiйнiсть i незалежнiсть України. У Берестi українська делегацiя 9 лютого 1918 р. пiдписала мир мiж УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю. Центральнi держави визнали УНР як самостiйну державу, встановили з нею дипломатичнi відносини. 60. Жовтневий переворот в Петрограді і ситуація в Україні. Жовтневий збройний переворот в Петроградi відбувся 25 жовтня 7листопада 1917 р. У цей день бiльшовики, керованi В.Ленiним, повалили владу Тимчасового уряду i проголосили владу по всiй територiї колишньої Росiйської iмперiї. Однак утвердження влади бiльшовикiв в Українi викликало опiр як прихильникiв Тимчасового уряду, так i Центральної Ради. На першому етапi боротьби за владу порiвняно маловпливовi бiльшовицькi органiзацiї в Українi зосередили всi свої зусилля на боротьбi з силами Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймнi нейтральну позицiю Центральноi Ради. В ходi триденних боїв у Києвi 27-29 жовтня 1917 р. урядовi вiйська пiд тиском бiльшовицьких сил i окремих українiзованих частин були змушенi залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук бiльшовикiв i через якийсь час оголосила себе верховною владою в Українi. 61. Українське суспільство на шляху від автономії до незалежної держави. Українська народна Республіка. У III-му Унiверсалi 7 листопад 1917 р. УНР заявила про утворення Українськоi Народної Республiки, скасування приватної власностi на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совiстi, слова, друку, зборiв, профспiлок. Разом з тим лiдери Ради не наважилися на проголошення самостiйностi України. Формально Центральну Раду визнала вищим краєвим органом переважна бiльшiсть неукраїнських полiтичних i громадських органiзацiй, партiй, в тому числi Ради робочих, солдатських i селянських депутатiв. Усi вони сподiвалися, що УНР стане стабiлiзуючим фактором i покладе край анархiї, що дедалi бiльше поширювалася. III-й Унiверсал залишив її федеративний звязок з Росiєю. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. до прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. 62. Перша спроба утвердження більшовизму в Україні. Берестейській мир і вступ австро-німецький військ в Україну. В 1917 р. бiльшовицькi органiзацiї вели iнтенсивну агiтацiю проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робiтникiв i селян звинуваченнями у буржуазностi та зрештою захопити владу в свої руки. Однак бiльшовицькi органiзацiї в Українi все бiльше змiцнювали свої полiтичнi позицiї. Цьому сприяла i нерiшучiсть Центральної Ради у справi аграрної полiтики, проблемі укладення миру i у воєнному питаннi. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не пiдлягати вiдчуженню в ходi соцiалiзацiї землi, викликало незадоволення значної частини селянства України. В той же час бiльшовики в своєму декретi про землю проголошували скасування земельної власностi без усяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селi. Пiд впливом бiльшовицьких агiтаторiв в Українi всупереч закликам Генерального секретерiату берегти нацiональне богатство, почалися масовi погроми помiщицьких господарств, нищення запасiв хлiба, пiдпали лiсiв, садiв тощо. Анархiя стала повсюдною. Вiдсутнiсть надiйних вiйськових частин у розпорядженнi УНР призвела до її воєнної i полiтичної катастрофи. Протягом сiчня 1918 р. бiльшовицькi частини на чолi з В.Антоновим-Овсєєнко зайняли Лiвобережжя. Майже на всій Україні було встановлено радянську владу, а Центральна Рада свій порятунок від остаточного розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного союзу. У Берестi українська делегацiя 9 лютого 1918 р. пiдписала мир мiж УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю. Центральнi держави визнали УНР як самостiйну державу, встановили з нею дипломатичнi відносини. Додатковими умовами Берестейського договору були — органiзацiя збройної допомоги УНР у боротьбi з бiльшовиками. З другої половини лютого 1918 р. австро-нiмецькi вiйська, а також українськi вiддiли розпочали наступ проти бiльшовицьких частин, які на квiтень 1918 р. повнiстю залишили територiю України. Після Берестейського миру територію України було поділено на сфери впливу між Німеччиною та Австро-Угорщиною. До боротьби з австро-німецькими окупантами і Центральною Радою закликав II Всеукраїнський зїзд рад. Зїзд, декларувавши самостійність УНР, орієнтував політику більшовиків на відновлення в найближчому майбутньому федеративних звязків, на обєднання всіх радянських республік в єдину соціалістичну всесвітню федерацію. Неспроможність Центральної Ради вирішити внутрішні питання й повною мірою задовольнити вимоги окупантів щодо постачання продовольства та інших матеріальних цінностей показала німецько-австрійському командуванню безперспективність співробітництва з нею. Воно почало втручатися у внутрішні справи УНР, а 23 квітня уклало з Центральною Радою так звану економічну угоду. Згідно з нею Україна зобовязувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн. штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн. пудів, 3 млн. пудів цукру, залізну і марганцеву руди. Уклавши цей договір, УЦР винесла собі фактично вирок.

63. Гетьманат П.Скоропадського. Спроба реалізації державницької моделі українського консерватизму. 29 квiтня 1918 р. було проголошено гетьманом України П.Скоропадського. Прихильники Гетьмана захопили усiма державними установами, Центральна Рада була розiгнана нiмецьким загоном. Скасовувались усi закони Центральної Ради, замiсть Української Народної Республiки проголошувалась Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрiй України вiддавав всю повноту виконавчої i законодавчої влади Гетьмановi, поновлював право приватної власностi та режим Скоропадського виявився нестабiльним з огляду на цiлу низку внутрiшнiх i зовнiшньополiтичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежнiсть вiд нiмецького командування. Скоропадському ставилися у провину численнi каральнi експедицiї проти селян, якi часто iнiцiювалися мiсцевими помiщиками i нiмецькими частинами без вiдома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безплатної передачi помiщицької землi та лiквiдацiї помiщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзi вся Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами як українського полiтичного спрямування, так i просто анархiстськими або бiльшовизованими. В адмiнiстративному апаратi у звязку з опозицiєю бiльшостi української iнтелiгенцiї чиновницькi посади були зайнятi в основному росiянами з дореволюцiйного чиновництва, якi не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слiд додати активну пiдривну дiяльнiсть бiльшовистських органiзацiй, лiдери яких пiдштовхували соцiалiстичних дiячiв Українського Нацiонального Союзу до органiзацiї загального повстання проти Української Держави. 64. Діяльність Директорії УНР. Політичний портрет С.Петлюри. 13 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання представників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган -Директорію — у складі В. Винниченка голова, С. Петлюри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Директорія 15 листопада поширила звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. Того ж дня головний отаман Українських військ С. Петлюра видав від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму. За короткий час петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії перейшла значна частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому сприяли проголошені Директорією демократичні гасла, які віддзеркалювали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; надання землі селянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти Гетьманщини, за землю, за владу. Внаслідок успішної збройної боротьби військ Директорії гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 p. зрікся влади і виїхав до Німеччини. Петлюра Симон Васильович — державний, політичний, військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві. За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Армію У HP. Після відступу військ У HP з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії . 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом. 65. Білогвардійський і більшовицькі режими в Україні у 1918-1920 рр. Під тиском переважаючих сил більшовиків українські війська, керовані С.Петлюрою, а також уряд УНР були вимушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919 року ІІІ-й Всеукраїнський зїзд Рад прийняв Конституцію УСРР як незалежної і суверенної держави. Однак ця державність була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії в Україні. У травні-червні було проведено реорганізацію в Українській Армії, яка стала регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919 р. почався спільний похід армії УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ і Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські та денікінські частини увійшли в Київ. З 25 вересня українська армія розпочала воєнні дії з Денікіним. На осінь 1919 р. ситуація в українській армії стала катастрофічною. Вояки Армiї УНР були враженi епідемією тифу, що призвело до зменшення чисельностi українських військ. Ситуацiя ускладнювалася також i тим, що Антанта запровадила проти України економiчну блокаду, — не дозволяючи довiз на українськi терени не тiльки зброї, але й лiкiв та медичного обладнання.