4. Зовнішня політика князів Київської Русі.

Підсумовуючи історію Київської Русі і її міжнародну політику, можна поділити єтапи її розвитку на три періоди.

Перший, що займає майже століття з 882 р., за часів зайняття престола Олегом до загибелі Святослава в 972р. називають початковим, або періодом швидкої єкспансії. Олег на чолі великої армії напав на Константинополь та пограбував його. В результаті греки пішли на підписання торгового договору, вельми вигідного для київського князя. Стратегічно вигідне розташування Києва на торговому шляху “з варягів в греки” дало можливість варяжським князям створити в ньму свою головну базу, контролювати дніпровську торгову артерію, підкорити східно-слов’янські племена. Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави, розширення володінь та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. Ольга У міжнародній політиці намагалась забезпечувати інтереси своєї держави дипломатичним шляхом. Щоб домогтися більших поступок з боку Візантії, вона активізувала відносини з західноєвропейськими державами. Святослав за своїм покликанням був більше воїном, ніж політиком і державним діячем. Було створене політико-єкономічне об’єднання, яке змогло кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період за правління Володимира Святого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1036-1054) – період консолідації. Експаніонізм попереднього періоду поступається місцем внутрішній розбудові держави, міжнародна політика характеризується намаганнями одержувати дівіденди за рахунок політичних, торгових угод, підкріплених династичними шлюбами. І головне, з введенням християнства Русь ввійшла до когорти передових європейських країн, що давало їй змогу проводити зовнішню політику спираючись на підтримку патріархів церкви.

Останній період характеризувався руйнівними міжусобицями на фоні зростаючої загрози вторгнень кочових племін та економічна стагнація внаслідок падіння значення “варязького” торгового шляху, пограбування хрестоносцями Константинополя в 1204р. та занепаду Абасидського халіфату – торгових партнерів Києва. В цей період за виключенням часу правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава, зовнішня політика була зведена князями до спроб знаходити собі тимчасових союзників для здобуття трону в Києві. Після зруйнування Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським 1169р. його політико-єкономічне та міжнародне значення було майже нульовим. Все це дало змогу ордам монголів 1240р. остаточно зруйнувати залишки великої Київської Русі.

5. Внутрішня політика київських князів.

Внутрішня політика князів Київської Русі була спрямована на придушення повстань свого народу, який не хотів миритися з великими податками, накладеними на них князями. Княгиня Ольга знайшла новий засіб поповнення державної скарбниці. Вона збирала великі податки з мисливців, бджолярів.

Другим напрямком внутрішньої політики було запровадження християнства. Ольга їздила по країні і , не лише вводила нові податки, а й пропагувала нову віру, встановлюючи символи християнської віри-хрести.

Князь Володимир продовжував політику запровадження християнства на Русі. Церква і монастирі отримали на Русі великі привілеї, отримували частину княжих прибутків.

Запровадження християнства мало позитивне значення:

-тісніше об’єднувалися землі навколо Києва

-спияло створенню могутньої самодержавної країни

-християнство сприяло зміцненню зв’язків Київської Русі з Візантією.

-християнство зміцнювало великокнязівську владу (говорилося, що князі-від Бога)

-християнство мало вплив на розвиток культури, мистецтва, освіти, письменності.

За часів правління Ярослава Мудрого (1034-1054) було побудовано близько 400 церков, а митрополитом був призначений «русин» Іларіон.

Було побудовано Софіївський собор-головний храм давньоруської держави.