32. Обмеження царизмом української автономії у першій половині хvііі ст. Малоросійські Колегії.

На Лівобережжі у листопаді 1708 р. гетьманом був обраний полковник Іван Скоропадський (1708—1722), який в усьому був

слухняний царському урядові і був позбавлений права вирішувати щось самостійно.

При ньому постійно знаходився представник царського уряду, який контролював усі дії

гетьманської влади. Сам цар Петро І дедалі частіше втручався в українські справи. Всупереч

власним зобов'язанням він самостійно призначав полковників, у тому числі і з росіян, і з іноземців.

1722 р. була створена Малоросійська колегія з шести російських офіцерів. Вона відала збиранням податків з місцевого населення, контролювала діяльність генеральної військової канцелярії, займалась питаннями розміщення в Україні російських військ.

Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі не дозволив обирати нового гетьмана. Претендент на булаву полковник Павло Полуботок, відомий своїми незалежними поглядами, дістав повноваження лише наказного гетьмана, але й вони обмежувалися діями Малоросійської колегії. П. Полуботок намагався дати лад в управлінні, відновити права Гетьманщини, зокрема здійснив судову реформу. За це наказом царя його ув'язнили в Петропавловській фортеці у Петербурзі, де він загинув укінці 1724 р.

Тільки після смерті Петра І і складної придворної боротьби було вирішено відновити гетьманство. 1727 р. в Глухові гетьманом був обраний полковник Данило Апостол (1727—1734), кандидатура якого була заздалегідь узгоджена з царським двором. Ставши гетьманом, Д. Апостол відразу почав зміцнювати адміністративний апарат і економіку України і вимагав відновлення козацьких прав. Відповіддю на це з боку царського уряду стали так звані «Рішительні пункти» (1728), які посилювали вплив російської адміністрації в Україні. Право остаточного вибору генеральної старшини і полковників надавалось цареві. Генеральний суд наполовину був сформований з представників російської адміністрації.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. обирати гетьмана знову не дозволили. Натомість було створене «Правління гетьманського уряду» з трьох генеральних старшин і трьох російських офіцерів. Формально вони мали рівні права, але фактично керував справами російський «правитель» — президент Правління.

На Слобожанщині також упроваджувались заходи щодо обмеження місцевого самоврядування. У 1719 р. всі судові справи були виведені з-під контролю козацьких полковників і передані царським урядовцям. Реорганізовані місцеві полки були перетворені на частини регулярної російської армії.

33. Ліквідація царизмом української автономії у другій половині хvііі ст.: причини, етапи, наслідки.

Причини та наслідки ліквідації автономії

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:

1) 1654-1708 роки - перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708-1727 роки - форсований наступ на українську автономію;

3) 1727-1764 роки - чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України - звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764-1781 роки - остаточна ліквідація української автономії.

Катерина скасувала гетьманство, але їй не вдалося затерти пам`ять про гетьманів. Як привид, виникала ця пам`ять, і час від часу Україна вимагала поновлення гетьманства. Змінялися бажані кандидати, але ідея не вмирала. Деякий час у колах української старшини вважали за кандидата Андрія Гудовича, а потім сина Катерини II, Павла, який увесь час правління матері залишався «не у дел», бувши осередком опозиції проти Катерини. Коли на престол вступив Павло, кандидатом стали вважати другого його сина, Константина, а реґентом при ньому - А. Гудовича. Ще більше показово: 1767 року, коли Катерина II скликала «Комісію для складання нових законів» і дала право всім станам імперії вислати своїх депутатів з наказами для виборців, в Україні пролунав загальний клич: «Гетьмана!»

Було багато причин, які викликали ліквідацію гетьманства. Насамперед - зміни на царському престолі. 1761 року померла цариця Єлисавета. Після її смерти короткий час правив її племінник, син гольштайнського герцоґа, Петро III. Він припинив війну з Прусією, тим врятувавши її від загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини, Гольштайнії, розпочав війну з Данією. В Україні проголошено набір охотників для «гольшайнського корпусу», до якого вступило кілька тисяч українців. Взагалі за правління Єлисавети і ще більше за Петра III Гольштайн став відігравати в Україні помітну роль: чимало старшинської молоді служило при гольштайнському дворі. Петро III виявляв симпатії до України, але в 1762 році його скинуто з престола і вбито. На престіл вступила його жінка, німецька принцеса, під іменем Катерина II. Вона послідовно провадила принцип централізації управління і поспішала скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасовано гетьманство.

Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства, що він і зробив. Року 1764 проголошено маніфест, в якому повідомлялося, що Кирило Розумовський. добровільно зрікся свого посту задля «користи» народу. В Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в характері генерал-губернатора.

Таким чином 1764 року Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію ранґ фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій.

Катерині та її наступникам вдалося в цілому успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії. Не лише інституції Гетьманщини були замінені імперськими, асимільована і зрусифікована була частина українського суспільства, яке різко поляризувалося, місто з його етнічно перемішаним населенням і численними чиновниками стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським. Пізніше навіть провінційна шляхта піддалася русифікації, а козаки перетворилися на селянство. Слово «українець» стало фактичним синонімом слова «селянин».

Крім зведення українців до рівня переважно селянської нації, інтеграція Гетьманщини в імперію означала, що Україна вже вважалася не порубіжною землею, а глибоким тилом Росії. З експансією останньої далі на захід посувалася і боротьба між російським централізмом і регіональною автономією - до Польщі, земель Балтії й Фінляндії. Наступники Катерини вже не мали її цілеспрямованості, а їхня політика щодо автономних земель визначалася новими політичними обставинами, придворними фаворитами і навіть особистими примхами. Павло поновив багато прерогатив балтійських земель і навіть судочинну систему Гетьманщини. Пізніше, однак, інституції Гетьманщини, як ті, що залишилися, так і відновлені, було скасовано не тільки через те, що вони репрезентували останні залишки автономної України, а, скоріше, з метою позбутися відчутних польських впливів. Повне поглинення Гетьманщини в імперію підсилило ту ідею, згідно з якою українці та росіяни були одним народом, розділеним через «підступні» польські інституції та норми. У цьому відношенні концепція Росії як унітарної держави значно зміцнилася, навіть за умови, що їй знову загрожувало існування автономних інституцій на новоздобутих Росією землях. Крім того, погляд, що Україна була інтегральною частиною Російської унітарної держави, зробив будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді.

Розчинення Гетьманщини в імперії мало ще й інші важливі наслідки для дальшого розвитку українців. У традиційному суспільстві, де політичне лідерство було прерогативою тільки вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій культурі означала також втрату національного політичного проводу. В українців процес «національного будівництва» значно відрізнявся від тих націй, що, хоча й не мали державності, змогли зберегти свої традиційні еліти. На відміну від поляків, національний рух яких на початкових стадіях міг опиратися на історичну легітимність шляхти і з часом охопив етнічних поляків різних верств, українці передусім мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар - інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах.

3 ліквідацією Гетьманщини в 1764 році російська влада вживає заходів для цілковитого знищення місцевого військового, адміністративного і судового апарату в Україні. Встановлюються спеціальні обмеження щодо діяльності української церкви, національної освіти, української мови, літератури і мистецтва, культури взагалі. Не залишив без уваги російський уряд і українське книгодрукування, яке ставиться під жорстокий контроль Синоду. В 1775 році Синод наказує київському митрополитові Т. Кременецькому, «щоб невідповідних тим, що виходить із Московської друкарні книгам... випущених не було... і ні в чим ні найменшої різниці не було... Що ж до видаваних нових книг, то їх виправляючи, не друкуючи, спершу присилати до розгляду і апробації в св. Синод неодмінно». В цей час значно підупала українська економіка. Великого удару зазнало українське купецтво, якому уряд заборонив безпосередні торговельні зносини із західноєвропейськими країнами.