Вплив фінансових криз на економічну кон'юнктуру

Валютно-фінансові кризи є відображенням суперечностей розвитку світової економіки. В умовах глобалізації фінансові кризи в одному регіоні (чи в окремій країні, що має розгалужені могутні фінансові потоки у світовій системі) втягують у кризову ситуацію багато інших країн. Тому міжнародні фінансові організації та США, найбагатша країна світу, надають допомогу країнам, що опинились у скрутному фінансовому становищі, рятуючи, насамперед, капітали найбагатших країн світу.

Така ситуація справляє додатковий негативний вплив на економіки країн, які зазнали фінансових криз. Приватний капітал великих розвинутих країн, спрямований у країни третього світу в гонитві за надприбутками, не боїться ризику, оскільки впевнений, що у випадку фінансової кризи отримає допомогу від уряду США та міжнародних фінансових організацій, а руйнівні наслідки криз будуть більшим тягарем для слаборозвинутих країн.

Чинники, що зумовлюють фінансові кризи:

- постійні позики держави для реалізації довгострокових проектів на ринках короткострокових кредитів без належного страхування та хеджування;

- дотримання центральними банками країн-позичальників фіксованого валютного курсу посилює рівень ризиковості;

- отримання допомоги від МВФ зобов'язує дотримуватися вимог і рекомендацій цього Фонду, що посилює залежність від нього та загострення кризової ситуації.

Екологічні кризи

Екологічні кризи є проявом суперечності між економічними потребами суспільства, які невпинно зростають, та обмеженими можливостями довкілля компенсувати завдані економічною діяльністю людини збитки.

За походженням вони бувають двох типів:

- спричинені природними процесами (повені, суховії, землетруси, виверження вулканів, зіткнення Землі з астероїдами, зміна магнітного поля Землі тощо);

-спричинені економічною діяльністю (забруднення атмосфери, водного басейну та ґрунтів відходами виробництва).

Шкода, завдана довкіллю, є настільки небезпечною, що уряди країн та міжнародні організації запроваджують певні обмеження. До таких обмежень належать: граничнодопустимі норми шкідливих викидів в атмосферу; застосування технологій із замкнутим виробничим циклом; впровадження податків за право забруднювати довкілля; заборона здійснювати види діяльності, що завдають шкоди довкіллю.

Антициклічне регулювання економіки являє собою комплекс дій держави, які націлені на зменшення амплітуди циклічних коливань. Воно включає в себе два види економічної політики: 1) політику стримання (її використовують тоді, коли в економіці відбувається підйом і з’являється загроза надвиробництва товарів та послуг, інфляційного зростання цін), основні заходи якої повинні привести до обмеження сукупного попиту, та 2) політику експансії. Останню, навпаки, застосовують тоді, коли в економіці спостерігаються кризові явища і необхідно збільшити сукупний попит. Основними заходами політики експансії є зниження облікової ставки, купівля державних паперів на відкритому ринку, зниження норми обов’язкових банківських резервів, додаткові витрати держбюджету, зменшення податкових ставок, прискорення виконання інвестиційних програм, підвищення заробітної плати тощо.

Що стосується малих та довгих циклів, то їхня сутність також ґрунтовно досліджується вченими і вже досить добре охарактеризована ними. Короткі (малі) коливання тривають 3-4 роки. Їхнє існування пов’язане з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Матеріальною основою цих циклів, як вважають вчені, є процес поновлення споживчих властивостей товару, його “життєвий цикл”. Методами регулювання таких циклів є маркетинг і стратегічне планування, які здійснюються окремими суб’єктами ринкового господарства. Періодичність великих циклів (їх ще називають “довгими хвилями” Н.Кондратьєва) складає 40-60 років. Матеріальною основою такої циклічності вчені вважають зміну базових технологій і поколінь машин, тобто стрибки у галузі технічного прогресу. Ці цикли, на відміну від середніх, існування яких обумовлено строком служби засобів праці, охоплюють вже увесь технологічний спосіб виробництва. Протягом одного технологічного способу може змінитися декілька поколінь техніки. І тільки тоді, коли в межах цього технологічного способу виробництва вичерпаються можливості удосконалення техніки, приходить час нового технологічного способу виробництва, початку нової “довгої хвилі”. Починається вона в найбільш передових у технологічному відношенні країнах, а потім поступово поширюється на інші країни, тобто інтернаціоналізується. Методами регулювання великих хвиль є розвиток міжнародного співробітництва і кооперації праці.

3. В економічній навчальній літературі наводиться детальна характеристика економічних криз, які регулярно, з певною послідовністю відбуваються в ринковій економіці. Криза, яка поразила у 90-ті роки минулого століття українську економіку, має значні особливості. По-перше, за своєю суттю вона не може бути віднесена до циклічних криз, вона є трансформаційною, оскільки пов’язана з протиріччями, які охопили економіку в період трансформації адміністративно-командної системи в ринкову. По-друге, криза, яка охопила економіку України, є кризою недовиробництва, і це відрізняє її від класичних криз надвиробництва. По-третє, економічна криза 90-х років в Україні є вельми тривалою і глибокою. Падіння виробництва почало просліджуватися в 1991 року, а деякі прояви стабілізації відмічені тільки у 1999 році (для порівняння: тривалість фази падіння в ринкових країнах становить від 0,5 до 1,5 року). Що стосується глибини спаду, то, за думкою дослідників, вона не має аналогів у світі, не випадково її називають катастрофічною. За даними вітчизняної статистики спад промислового виробництва за кризовий період склав більше 65%, майже на 50% скоротилося виробництво у сільському господарстві, обсяг капіталовкладень зменшився в 5 разів. По-четверте, спад виробництва супроводжувався не зниженням цін (як це відбувається за умов класичних криз надвиробництва), а їхнім дуже різким підвищенням. Ці два явища (падіння виробництва і зростання цін) породили надто тяжкий для української економіки процес – стагфляцію. По-п’яте, багато негативних явищ, які відбувалися в економіці України в кризовий період, носили “прихований” характер, і це тільки загострювало протиріччя перехідного періоду. Мова йде про приховане безробіття, про відсутність масових банкрутств підприємств, які по суті вже давно стали банкрутами тощо. Все це “згладжувало” картину, не давало можливості правильно оцінити ступінь кризових явищ в економіці України. Не випадково тому, антикризові заходи, які розроблялися і втілювалися в життя, не давали негайного позитивного результату. По-шосте, дуже тяжкі витрати, які зазнали як суспільство в цілому (зниження виробництва національного доходу, промислової продукції, продовольства, руйнування народногосподарських зв’язків, посилення структурних деформацій, різка поляризація суспільства тощо), так і окрема людина зокрема (різке зниження життєвого рівня, зменшення реальних доходів, загроза або втрата робочого місця, невпевненість у майбутньому тощо).