Клубні заклади та бібліотеки в Україні. Музейна справа.

За європейським зразком в Україні окремі громадські об’єднання дістали назву клубів. Перші з них були становими — дворянські, купецькі, офіцерські, ділових людей. Вступ був обмежений, а утримання здійснювалося на внески.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. поряд із становими створювалися народні клуби у Києві, Харкові, Одесі. При них діяли читальні, бібліотеки, лекційні та концертні зали, гуртки та курси. У 1893— 1896 рр. у Києві працював соціал-демократичний “Лук’янівський клуб” , а упродовж революції 1905—1907 рр. у багатьох містах України з’явилися легальні робітничі клуби, які були центрами політичного об’єднання та самоосвіти пролетаріату (зокрема, клуб трудящих осіб у Києві). З наступом реакції їх було закрито. Легально продовжували існувати тільки народні доми та “Просвіта”.

Починаючи з 1908 р. з ініціативи М. Лисенка у Києві засновано “Український клуб”, що став культурно-просвітницьким центром демократичного спрямування.

При клубі діяли літературно-драматична, музично-хорова, лекційна та бібліотечна секції, а також — читальня, більярдна, буфет.

Активну участь у діяльності клубу брали: громадсько-політичний діяч і видатний мислитель Іван Огієнко, історик мистецтва Дмитро Антонович, археолог, мистецтвознавець Микола Біляшівський, літературознавець Сергій Єфремов, письменники Олександр Олесь, Олена Пчілка, Леся Українка, Любов Яновська, актори Марія Заньковецька, Микола Садовський, театрознавець і драматург Людмила Старицька-Черняхівська, режисер Марія Старицька, педагог Софія Русова, видавець В. Бублик, хірург Мартирій Галин, нейрогістолог, перекладач Олександр Черняхівський, просвітянин, мовознавець, лексикограф Михайло Кривинюк, публіцист, літературознавець, критик Федір Матушевський та ін. У квітні 1909 р. зібрання відвідав Іван Франко, неодноразово бували тут письменники Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний.

У клубі влаштовувалися свята пам'яті Т. Шевченка, читання лекцій і рефератів. На його сцені виступали Микола Садовський і артисти його театру, артисти театру Соловцова, студенти старших курсів Музично-драматичної школи М. Лисенка, музиканти київських симфонічного та оперного оркестрів. Щоп'ятниці тут відбувалися літературні, по суботах і неділях — музично-хорові вечори. Організовувалися концерти й літературні ранки для дітей, діяв молодіжний спортивний гурток. Статистика клубних відвідин свідчить про те, що популярність цих зібрань серед киян постійно зростала: 1909 р. — 2,5 тис. відвідувачів, 1911 р. — 13,5 тис.

1911 Р. Було утворено художньо-етнографічну комісію, яка ухвалила оформити одну з кімнат будинку в українському національному стилі, щоб використати її як приклад побутової етнографії.

Діяльність національного клубу викликала невдоволення з боку влади. У жовтні 1912 р. його діячів було звинувачено у пропаганді заборонених видань, клуб закрито. Українська громадськість зуміла продовжити його діяльність під іншою назвою — клуб «Родина».

Але і його в 1912 р. було закрито. Усього в Україні в 1913 р. налічувалося 48 клубних закладів.

Важливу роль у збереженні та поширенні знань відігравали бібліотеки. З допомогою прогресивної інтелігенції у XIX ст. було відкрито перші публічні бібліотеки в Одесі, Києві, Xаркові, Миколаєві, Чернігові. У 60—70-х роках виникли народні бібліотеки на Xерсонщині, Xарківщині, а в Західній Україні — у Львові, Станіславі, Тернополі та ін.

У другій половині XIX — на початку XX ст. створюються бібліотеки при просвітницьких товариствах, народних домах, марксистських гуртках (у Катеринославі, Луганську, Юзівці). Бібліотеки й читальні створювалися “Просвітами”.

На Центр. і Сх. Україні мали свої бібліотеки архівні комісії, різні держ. установи в кожному губерніяльному місті та різні наук. т-ва — церковно-археологічні, історичні, іст.-археол., краєзнавчі, природознавчі, математичні, лікарські та ін., напр., Одеське Т-во Історії й Старовинностей, Т-во Нестора Літописця в Києві, Т-во Вивчення Волині в Житомирі тощо, та наук. об’єднання при університетах у Харкові й Одесі — головне іст.-філол. Велике значення мали бібліотеки й збірки рукописів Духовної Академії в Києві і бібліотеки духовних семінарій, бібліотеки при музеях, як от Іст.-Археологічному в Полтаві, Археологічному в Києві тощо. На особливу згадку заслуговують міські публічні бібліотеки. Вони призначені були для обслуговування широких кіл громадянства, але деякі з них мали незвичайно цінні збірки наук. ваги, напр., Київська Міська Публічна Бібліотека з дуже цінним відділом М. Юзефовича, де було багато рідких книжок укр. та українознавчих. Одеська (заснована 1829 p.), громадські бібліотеки в Харкові (заснована 1886 p.), Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Кам’янці Подільському, Херсоні (1877 р.) тощо. Деякі з них після /1009/ революції 1905 р. позаводили окремі укр. відділи з книжок, друкованих укр. мовою. Особливо цінний був укр. відділ Харківської Громадської Бібліотеки, що мав свій окремий друкований каталог. Постали пінні бібліотеки також при т. зв. громадських зібраннях, себто клюбах, навіть по повітових містах.

На початку ХХ ст. в Україні налічувалося 3153 бібліотеки з фондом близько 2 млн. книг.

З 1867 р. у Києві діяло "Товариство любителів старожитностей і мистецтв", яке доклало чимало зусиль для створення міського музею старожитностей і мистецтв. У кінці XIX ст. аналогічне товариство існувало в Харкові під безпосереднім керівництвом С. Васильківського, академіка архітектури О. Бекетова та інших діячів. Аналогічні громадські організації діяли в ряді інших наукових і культурних центрів України.

Характеризуючи українське краєзнавство дореволюційного періоду, не можна залишити поза увагою подвижницьку діяльність родин Гансенів, Терещенків, Ханенків та багатьох інших, які врятували від неминучої втрати чимало унікальних пам'яток історії та культури, поклали початок деяким музейним колекціям. Подібні приклади непоодинокі.

Формування збірок, колекцій музеїв України відбувалося неоднаково, що було обумовлено історично. Кожен музей мав свою специфіку, що вплинуло на створення музейної мережі та їх класифікацію за профілями, відомчою приналежністю. Цей факт слід враховувати, включаючи ті чи інші музеї до туристичних маршрутів. Більш глибоке знайомство з класифікацією музеїв та їх зібраннями дасть можливість ефективніше використовувати музейні цінності, що, в свою чергу, сприятиме широкій популяризації культурного надбання країни серед різних соціальних, професійних і вікових груп туристів.

З часу виникнення музеїв в Україні впродовж XIX ст. їх класифікація вважалась умовною через профільну невизначеність, пов'язану з безсистемним комплектуванням зібрань. Це призводило до паралелізму, ускладнювало розвиток музейної справи. Тому проблема класифікації музеїв уже на початку XX ст. потрапила до поля зору музеєзнавців.

У 1912 р. на Попередньому музейному з'їзді в Москві з конструктивними пропозиціями виступив видатний музеєзнавець М. Біляшівський. У виступі він торкнувся проблем місцевих музеїв, їх структури, наукових і виховних функцій, класифікації тощо. Відомий фахівець музейної справи М. Могилянський у 1917 р., поділяючи музеї на центральні та місцеві, підкреслював, що в них багато спільного, але помітні нові тенденції у розвитку центральних; зокрема, спеціалізація експозицій, відмова від універсального характеру збірок у багатьох галузях науки одночасно.

На початку XX ст. музейна справа в Україні зробила великий крок вперед, спостерігалося швидке зростання музейної мережі. Музеї створювалися на основі приватних колекцій, в яких знаходилась значна кількість цінних і рідкісних речей, художньо-історичних цінностей. Це були, здебільшого, дрібні місцеві музеї. Поряд з музеями старовини та мистецтва поширювались осередки краєзнавчого профілю, де також зосереджувалась певна кількість збірок матеріальних пам'яток, колекцій, структура яких мала розпливчастий характер, зумовлений різноплановим складом збірок. Для більшості місцевих музеїв характерним було формування етнографічних збірок, що пояснювалось розвитком українського краєзнавства, прагненням народу пізнати свою історію та культуру.

У 1910 р. в Україні нараховувалось 146 музеїв. У цей час розпочали роботу Краснодарський, Старобільський музеї, Вовчанський культурно-історичний музей старовини, музеї у Валках, Богодухові, с. Наталіївці на Харківщині тощо.

Музеї поступово перетворювались на багатофункціональні заклади, ставали центрами культурно-просвітницького, політичного виховання широкого загалу, сприяли поширенню масових туристичних подорожей, залученню громадськості до екскурсійного знайомства з пам'ятками історії та культури. Багато цікавого і досі відкривають для себе туристи в Житомирському краєзнавчому музеї, заснованому в 1901 році. У 1919 р. президент Всеукраїнської Академії наук академік В. І. Вернадський, назвав його найкращим в Україні. Тут і досі зберігаються багаті колекції з історії, геології, географії, біології, зоології, археології тощо.

У 1893 р. відкрився Херсонський краєзнавчий музей. Зараз тут зберігаються унікальні знахідки скіфських пам'яток з античних поселень о. Березань, етнографічна колекція включає в себе понад 50 різноманітних рушників, близько 80 одиниць народного одягу та ін. Нумізматичну колекцію складають монети - античні, середньовічні, ХVІІ-ХІХ ст. і сучасні.