Теорія літератури

та стильові відмінності кожної з цих течій, усім їм властива певна світоглядна і соціо-культурна спільність: відчуття дисгармонії світу, протест проти антигуманних суспіль­них відносин і несвободи митця, неприйнят­тя існуючого мистецтва. Характерним для них є звернення до філософських концепцій, у центрі яких були проблеми індивідуаль­ної свідомості,— до раціонального волюнта­ризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії Юнга та ін. В художніх творах письменників-модерністів світ постає переважно жорстоким і абсурдним, а людина — одино­кою і приреченою (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф та ін.). У пошуках шляхів осмислення дійсності вони намага­ються відродити міф як першооснову люд­ського мислення.

Модерністські течії були досить широко представлені в російській і українській літе­ратурах. Прихильники їх виступали проти «натуралізму» реалістичної літератури, об­стоювали гасло «чистого мистецтва». В Ук­раїні на початку XX ст. сформувалися дві модерністські групи — у Львові і Києві. Осе­редком львівської групи було видавництво «Молода муза». До неї входили П. Кармансь­кий, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публікували в журналі «Світ» (1906—1907). У Києві письменники-модерністи А. Товкачевський, М. Сріб­лян­ський, М. Євшан та інші групу­валися навколо журналу «Українська хата» (1910—1914). Деякі модерністські новації використовували в своїй творчості письмен­ники-реалісти (М. Коцюбинський, О. Коби­лян­­ська, В. Стефаник та ін.). Модернізм вза­галі й український зокрема — явище склад­не, суперечливе і ще недостатньо вивчене. Хронологічні межі модернізму чітко не ви­значені. Одні пов'язують його з літературою всього XX ст., інші — відносять лише до першої половини цього століття, називаючи пізніші модифікації постмодернізмом.

НЕОРОМАНТИЗМ (від гр. neos — новий і романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кін­ця XIX — початку XX ст. їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики роман­тизму, що знайшло втілення в культі герої­ки, уславленні мужності, утвердженні но-

вого героя — мужньої людини, життя якої пов'язане з ризиком і незвичайними приго­дами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Ε. Войнич. У Росії впливом неоромантизму позначена творчість Л. Андреева, Д. Мережковського, М. Горького та ін. В українсь­кій літературі прихильником неоромантиз­му була Леся Українка, яка вважала, що реалістичне «фотографування» дійсності не відповідає завданням літератури, поклика­ної боротися за оновлення життя. Ліричний герой її поезії — безкомпромісний борець за світле майбутнє, готовий долати будь-які перешкоди на шляху до обраної мети.

НЕОКЛАСИЦИЗМ (від гр. neos — новий і класицизм) — назва порівняно вузької течії в європейській літературі XIX—XX ст., яка орієнтувалася на естетику класицизму. У різних країнах неокласицизм мав свої національні особливості. Найвідомішою у Франції була група поетів «Парнас», що утворилася після виходу в світ збірки «Су­часний Парнас» (1866). До групи входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес, П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмо­вими для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Леконта де Ліля. В Росії прихильника­ми неокласицизму в середині XIX ст. ста­ли представники так званої «легкої поезії» А. Майков, Η. Щербина, пізніше — символіс­ти І. Анненський, В. Брюсов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму вони сприйня­ли захоплення античністю, використання міфологічних тем і образів, а також відсто­ронення від сучасності, яке знайшло вияв у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії неокласицизму властивий культ ху­дожньої форми — пластичність образів, ви­шуканість мови, відточеність ритмів.

СИМВОЛІЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon — знак, символ) — напрям у єв­ропейській літературі кінця XIX — початку XX ст. Основи естетики символізму закла­дені в 70-х роках XIX ст. французькими поетами П. Верленом, А. Рембо, С. Мал­ларме та ін. Теоретичним підґрунтям були філософські концепції А. Шопенгауера, Є. Гартмана, Ф. Ніцше та інших філосо­фів. Символісти намагалися проникнути за допомогою символів у світ «речей у собі»,

107