Теорія літератури

розмови. Драматичні твори призначені для сценічного втілення. Основні види — тра­гедія, комедія, драма, інтермедія, водевіль тощо.

2) Драма — жанр драматургії, проміж­ний між трагедією та комедією. Виникла в середині XVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій драматургії, оскільки най­адекватніше відповідала змісту життя, у яко­му завжди співіснують трагічне й комічне. Має чимало різновидів: соціально-побутова, психологічна, історична, героїчна, мелодра­ма та ін. Класичні зразки: «Емілія Галотті» Г. Лессінга, «Гроза» О. Островського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украдене щастя» І. Франка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького та ін.

ТРАГЕДІЯ (від гр. tragos — козел і udě — пісня) — один із видів драми, в основі якого лежить непримиримий конфлікт незвичай­ного героя з нездоланними зовнішніми об­ставинами. Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії припадає на V ст. до н. є. в Греції. Найвідоміші автори античних тра­гедій — Есхіл, Софокл і Еврипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії залишив Арістотель у своїй «Поетиці». Він вважав, що дія трагедії повинна бути важливою і завер­шеною, покликаною очищати людину від лихих пристрастей через страх і співчуття. Нове піднесення жанру припадає на епоху Відродження і пов'язане передусім із твор­чістю В. Шекспіра, який подолав одноліній­ність характерів, розширив «час» і «про­стір» трагедії, поєднав трагічне з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драматургії класицизму, набувши високого громадянсь­кого пафосу, піднесеної патетики. В своєму подальшому розвитку цей жанр наблизив­ся до драми, що повною мірою стосуєть­ся української і російської драматургії (п'єси М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка, «Борис Годунов» О. Пушкіна, п'єси О. Островського, О. К. Толстого). За радянських часів з'явилася так звана «оп­тимістична трагедія» (під такою назвою 1932 р. вийшла п'єса Вс. Вишневського), трагічний конфлікт якої, з погляду теорети­ків соцреалізму, був якісно новий: загибель героя у фіналі не викликає у глядачів сум­ного настрою, оскільки все перекриває «ве­личезна впевненість у перемозі нового».

КОМЕДІЯ (від гр. comoidia, comos — ве­селий натовп і ode — пісня) — один із видів драматичних творів, у яких зображується смішне в суспільному житті, поведінці й ха­рактері людей. Основу комедії складає гу­мор, який може мати різне забарвлення — від розважального до гострої сатири. Одним із перших дав визначення комедії Арістотель: «Комедія... є зображенням порівня­но поганого в людині, але вади відтворю­ються не в усій повноті, а лише в тій мірі, у якій смішне є частиною неподобного». У процесі історичного розвитку змінюва­лось уявлення про смішне, з'являлися нові жанрові модифікації. Розрізняють два ос­новних види комедії: комедія ситуацій (ін­триги) і комедія характерів. Сюжет першої будується на випадкових збігах обставин, заплутаній інтризі, непорозумінні персона­жів тощо («Комедія помилок» В. Шекспіра, «Учитель танців» Лопе де Веги). У комедії характерів комічний ефект досягається зоб­раженням поведінки персонажа з незвичай­ними пристрастями («Приборкання непокір­ної» В. Шекспіра, «Тартюф» Ж. Мольєра). Виділяють ще такі види: побутова комедія, лірична комедія, сатирична комедія, ко­медія настроїв, комедія ідей, трагікомедія та ін. Перший зразок української комедії дав І. Котляревський («Москаль-чарів-ник»). Значний внесок у її розвиток зроби­ли Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.

ДРАМАТИЧНА ПОЕМА — невелика віршована п'єса. Наприклад: «Маленькі тра­гедії» О. Пушкіна, «Вавілонський полон», «У катакомбах» Лесі Українки та ін.

Літературні стилі

БАРОКО (від лат. barocco — вигадливий, примхливий) — напрям у європейському мистецтві й літературі в період між Відрод­женням та класицизмом (XVI—XVIII ст.). Це була складна і суперечлива перехідна доба в соціальному й духовному житті на­родів, яка характеризувалася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства,

104

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

гострою боротьбою ідей Відродження і Се­редньовіччя, становленням нових уявлень про людину і світ. Бароко як естетична сис­тема було дуже складним і багатоликим, проте мало певні загальні риси: тяжіння до різких контрастів, надмірну метафо­ричність, алегоризм та емблематичність, схильність до барвистого риторизму. У різ­них країнах бароко утверджувалося в різні часи. Спершу — в Італії (кінець XVI — по­чаток XVII ст.). В XVII ст. стало панівним у більшості країн Європи. Вершинні здобут­ки літератури бароко пов'язані з творчістю Д. Маріно (Італія), П. Кальдерона (Іспанія), Дж. Мільтона (Англія), А. Грідіуса (Німеч­чина). В українській літературі риси бароко з'явилися на початку XVII ст. у творчості І. Вишенського, М. Смотрицького, К. Саковича. Розвиток його посилився після від­криття Києво-Могилянської академії (1632). Бароковий стиль притаманний плеяді ук­раїнських письменників того часу: Л. Барановичу, І. Максимовичу, І. Величковському, С. Яворському та ін. Філософія й естетика бароко найвиразніше виявились у творчості Г. Сковороди.

КЛАСИЦИЗМ (від лат. classicus — зраз­ковий) — напрям у європейській літературі та мистецтві XVII—XVIII ст. Теоретичні засади класицизму сформулював французь­кий поет, критик і теоретик літератури Н. Буало (1636—1711) в поетичному трак­таті «Мистецтво поезії». Він висунув три ос­новні принципи: наслідування природи, на­слідування античних зразків, відповідність вимогам розуму. Розроблені Буало правила узагальнювали художню практику певної історичної доби, відкривали нові підходи до відтворення дійсності, але водночас гальму­вали розвиток літератури. Орієнтація на ан­тичність, надання переваги розуму над по­чуттям, обмеження творчості зображенням прекрасного — усе це призводило до відри­ву літератури від життя, надавало їй поза-історичного, суто раціоналістичного харак­теру. Основними жанрами класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира, байка, епіч­на поема. У кожній країні класицизм мав свої особливості. Так, російські і українські письменники зверталися переважно не до античності, а до національної історії, нада­вали великої ваги жанру сатири.

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ (від фр. sentiment — почуття, чутливість) — художній метод і на­прям в літературі кінця XVIII ст., що виник як реакція на раціоналізм класицизму. Тер­мін походить від назви роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1786). Сентименталізм назива­ють ще преромантизмом, оскільки він мав деякі характерні риси романтизму — перед­усім культ почуття, прагнення розкрити внутрішній світ людини, подолати раціона­лістичну прямолінійність у зображенні дій­ових осіб. Герої творів письменників-сенти­менталістів — не царі та полководці, а люди нижчих станів, які зображуються у сфері сімейного життя, у звичайних людських стосунках. Акцент робиться на психології героїв, їхніх почуттях і пристрастях, на не­повторному й індивідуальному в кожному з них. Проте чутливість героїв часто має надмірний, слізливий характер.

Популярними жанрами були роман, повість, роман у листах, подорож, сповідь. Найвидатніші представники напряму: в Анг­лії — Л. Стерн, С. Річардсон, у Франції — Ж. Ж. Руссо, в Німеччині — Й. В. Гете, в Росії — М. Карамзін. В Україні, на думку Д. Чижевського, сентименталізм як напрям не набув самостійного значення, хоча певні риси його виявились у творчості Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана» та ін.), І. Котляревсь­кого («Наталка-Полтавка»), Є. Гребінки («Розпо­віді пирятинця», «Записки студен­та») та ін.

РОМАНТИЗМ (від фр. romantisme) — художній метод і напрям, що утвердив­ся в європейській літературі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Естетична те­орія романтизму за всіма основними поло­женнями протистояла естетиці класицизму. Теоретики класицизму розглядали літерату­ру як наслідування природи, а для романти­ків вона була засобом вираження внутріш­нього світу митця; класицизм орієнтувався на античне мистецтво, тоді як романтики вважали, що література повинна відобража­ти життя свого народу; культу розуму ро­мантики протиставили культ почуття. Фі­лософська основа романтизму — сенсуалізм (від лат. sensus — почуття), який прого­лосив головним засобом пізнання світу по-

105