Теорія літератури

Т. Шевченка «Гайдамаки» є два прологи: один ліричний, без назви, другий — істо­ричний, під заголовком «Інтродукція» (від лат. introductio — вступ).

В античній драматургії прологом нази­вався початок трагедії до появи хору. У про­лозі автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету. Таку саму функцію виконував. пролог і в серед­ньовічних драмах-містеріях.

ЕПІЛОГ (від гр. epilogos, ері — після, logos — слово) — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події, що відбулися після розв'язки. Як правило, автор подає її під відповідною на­звою.

ФАБУЛА (від лат. fabula — байка, оповідь) — термін, який не має однознач­ного тлумачення і часто вживається як си­нонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх причинно-часовій послі­довності, а сюжетом — виклад цих подій у творі.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП — форма ав­торської мови, позасюжетний елемент ком­позиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, на­строї, пов'язані із зображуваним у творі. Лі­ричні відступи, роблячи оповідь інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо часто зустріча­ються в ліро-епічних творах. У поемі «Гай­дамаки» Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.

Вибачайте, люди добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував —

Нехай здоров буде!

Тропи

ЕПІТЕТ (від гр. epitheton — дода­ток) — художнє означення певних особ­ливостей зображуваного предмета. У ролі епітета виступають прикметники (зелений став), прислівники (сплять щасливо), імен­ники (Україна-мати), дієприслівники (співа­ють ідучи). Розрізняють зорові епітети (си-

зий вечір), слухові (дзвінкий голос), нюхові (духмяна трава), метафоричні (залізний ха­рактер), постійні (в народній поезії: сира земля, темний ліс, сірий вовк тощо).

Епітет як художнє означення слід відріз­няти від логічного означення, котре відби­ває основний, загальнозначущий зміст пред­мета, тоді як художнє означення — лише певну індивідуальну властивість його з по­гляду автора: біла крейда — срібна крейда; цегляна хата — весела хата.

ПОРІВНЯННЯ — вид тропу, уподібнен­ня одного предмета чи явища іншому, у яко­му названо обидва порівнювальні елементи. «Ніч — мов криниця без дна» (М. Рильсь­кий). Відомі різні типи порівнянь.

1) Утворені з допомогою сполучників як, мов, наче, неначе, ніби.

Заспіваю, заридаю, Як мала дитина.

(Т. Шевченко)

2. Безсполучникові.

«Наш народ — океан» (П. Тичина).

2. Утворені за допомогою іменника в оруд­ному відмінку.

Синє море звірюкою То стогне, то виє.

(Т. Шевченко)

4) Заперечні.

Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає.

(Т. Шевченко)

Останні характерні для народної поезії.

По той бік гора, по сей бік гора, Поміж тими крутими горами Сходила зоря.

Ой то ж не зоря — дівчина моя

З новенькими та відерцями По водицю йшла.

МЕТАФОРА (від гр. metaphora — перене­сення) — один з основних тропів, уподібнен­ня одних предметів і явищ іншим за певними схожими ознаками. Наприклад: «За думою дума роєм вилітає» (Т. Шевченко). Тут плин думок уподібнюється летові рою бджіл. Різ­новидами метафори є уособлення і символ.

92