Сучасний літературний процес

(Загальна характеристика)

Період 1956—1964 рр. дістав у СРСР на­зву «хрущовської відлиги». Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на XX з'їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністич­ну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та пос­лаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зі сталінських таборів Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, 3. Тулуб. В УРСР у цей час з'явилися нові журнали «Березіль» (з 1956 р. до 1991 р. «Прапор»), «Всесвіт» (1958), «Слово і час» (з 1957 р. до 1990 р. «Радянське літературознавство»). Було ви­дано твори деяких знищених у добу терору письменників (І. Микитенко, Г. Косинка, М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Свідзинський, Б.-І. Антонич та ін.) і вилучених на довгі роки українських класиків (М. Драгома­нов, Μ. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький). Але залишилися нереабіліто­ваними М. Хвильовий, К. Буревій, М. Івченко, Г. Михайличенко, Г. Чупринка, не дру­кува­лися твори В. Під могильного, не всіх класиків було повернуто до літератури (П. Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), під суворою забороною залишалися науковці та письменники еміграції. Однак і такі захо­ди стали поштовхом до творчого оживлення і розвитку української літератури.

Послаблення ідеологічного тиску сприяло певному творчому піднесенню митців стар­шого покоління: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого «Третього цвітіння»), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малиш­ка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман «Третя рота» та поему «Розстріляне безсмер­тя» (які були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.)· Тема сталінських репресій ста­ла однією з провідних у романах О. Гонча­ра «Людина і зброя» (1960), М. Стельмаха «Правда і кривда» (1961), Л. Первомайсь­кого «Дикий мед» (1963), поеми М. Бажана «Політ крізь бурю» (1964).

На початку 1960-х рр. постало нове по­коління молодих поетів та письменників, які дістали загальну назву «шістдесятни­ки». Це були поети: Д. Павличко, Л. Кос­тенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Му шкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щер­бак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шістдесят­ники зробили спробу звільнитися з лабетів тоталітарної ідеології та ствердити в ук­раїнській літературі гуманістичні цінності, відродити національну культуру. На думку сучасної дослідниці Н. Зборовської, шістде­сятництво постало в історії української лі­тератури як «дволике, перехідне явище». Оскільки більшість митців значною мірою залишалося в полоні радянських ілюзій, то зруйнувати старий «соцреалістичний» міф та створити модерний національний їм так і не вдалося. Світоглядна роздвоєність між радянським та українським призвела до по­дальшого конформізму та відсутності при­нципово нових художніх ідей. Як зазначає Н. Зборовська, «характерною ознакою про­валу в прозі була відсутність повноцінного реалістичного роману» в українській літера­турі другої половини XX ст.

Поети-шістдесятники прагнули оновити поезію, пов'язавши українські національні традиції із модерністськими художніми до­сягненнями вітчизняної та світової літера­тур. Поезія 1960-х рр. прагнула до синте­зу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада — улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з'явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.

Усе це мало на меті створити інтелек­туальний дискурс на національному ґрун­ті, вийти за межі утилітарно-провінційної

84