Дмитро Павличко (нар. 1929 р.)

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здо­був у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській деся­тирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолював літе­ратурну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Лю­бов і ненависть». З 1954 р. Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У 1957-1959 рр. завідував відділом поезії журналу

«Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її ти­раж був повністю знищений.

1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 рр. Д. Павличко пра­цював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взає­мин з природою і навколишнім світом, про­блема історичної пам'яті народу тощо. Про­тягом 1971-1978 рр. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970-1980-ті роки, можна виділити збірки «Сонети подільсь­кої осені» (1973) і «Таємниця твого облич­чя» (1979). Поезіям Д. Пав личка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче ви­користання фольклорних образів і мотивів.

Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка 1977 р., автор ба­гатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Де­мократичної партії України, в 1990—1994 рр. — депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй остан­ній збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмір­ковує над історією та майбутнім України.

«Художнє мислення поета — не лише пристрасне і глибоке, а й запліднене попереднім мистецьким досвідом, культурологічно багате... Мовиться про загальну культуру думки, її доцільний рух від знаного до незнаного, її спокревність зі світовим естетичним досвідом. Різночасові духовні світи (Шевченка і Фучіка, Екзюпері й Чурліоніса, Овідія і Франка) не асимілюються у Павличка ліричним «я», а продовжуються його обізнаністю, інтелігентністю, знанням світового художньо-філософського надбання. Це не просто один із найширших проблемно-тематичних напрямів творчості, а специфіка поетики...

Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Павличка, котрий і за часів найсміливіших новацій молоді віддає перевагу класичним формам, насамперед сонету, нормативному віршеві в усіх поетичних жанрах... В цілому ж поетові близькі строгі форми (рубаї, терцини, сонети), що відповідають його чіткому мисленню...»

(Моренець В.Дмитро Павличко// Історія української літератури XX ст.: У 2-х кн. Кн. 2. Ч. 2: 1960- 1990-ті роки: Навч. посібник / За ред. В. Дончика.— К.: Либідь, 1995.— С. 101.)

74

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ