Література XX століття

Літератури) та почав видавати журнал «ВАПЛІТЕ». ВАПЛІТЕ об'єднала багатьох кращих українських літераторів, які меш­кали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, 0. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Хви­льового цього періоду («Мати», «Арабес­ки», «Повість про санаторійну зону», «Сен­тиментальна історія», «Із Вариної біогра­фії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила, про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя.

У цей же час М. Хвильовий своїми Стат­тями в пресі фактично розпочав Літературну дискусію 1925-1928 років. Упродовж 1925-1926 років з'явився ряд памфлетів, об'єд­наних у цикли: «Камо грядеши?», «Дум­ки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?» (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хви­льовий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закли­кав митців орієнтуватися на найкращі зраз­ки світового та, насамперед, західноєвропей­ського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець росій­ській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив ме­тафорою «Азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, на­писавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засудив позицію М. Хвильово­го. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер журна­лу «ВАПЛІТЕ», з надрукованою там другою частиною роману «Вальдшнепи» (рукопис

М. Хвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама органі­зація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування. М. Хвильовий змуше­ний був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року він написав першого свого пока­янного листа, в якому визнав «помилки» та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супроводжували його до кінця життя.

Взимку 1928 року М. Хвильовий здійс­нив поїздку за кордон. Впродовж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий журнал «Літературний ярма­рок», який згодом також мусив припинити своє існування. Наприкінці 1929 року за ак­тивною участю М. Хвильового створюється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931 року була розпущена. Поста­новою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіцій­ної спілки письменників. Розгром керів­ництва Української комуністичної партії завершився призначенням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він приїхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому партія до­ручила організувати винищення селян. По­чався голодомор 1932—1933 років. У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Пол­тавщині і на власні очі побачив це. Ареш­ти, що раніше знищили стару українську інтелігенцію (сумнозвісний процес «СВУ»), розпочалися й серед комуністів. 12 трав­ня заарештували найближчого приятеля М. Хвильового — Михайла Ялового. Наступ­ним, імовірно, мав бути він.

13 травня 1933 року письменник запро­сив до себе друзів — М. Куліша, О. Досвіт­нього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровсь­кого, І. Сенченка... За якийсь час у робо­чому кабінеті письменника пролунав пост­ріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки...

57

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ