Література XX століття

«Поезії». Того ж року з'явилася його по­ема «Червона зима», яка мала певний успіх й одразу ввела В. Сосюру до рангу провід­них радянських поетів. У збірках «Червона зима» (1922), «Осінні зорі» (1924), «Сьогод­ні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацвітуть акації» (1928) та ін. яскраво ви­явився ліричний талант митця. У мелодій­ності вірша В. Сосюри, глибині та щирості сердечного переживання відчуваються впли­ви імпресіонізму та імажинізму, російської та української романсової традиції (О. Апухтін, І. Сєвєрянін, О. Олесь, Олена Журлива, С. Черкасенко). Стверджуючи через почуття кохання неповторність особистості, В. Со­сюра тим самим протиставляв його колек­тивізмові радянської ідеології. Поряд із лі­ричними творами у цей час були написані й такі «ідеологічно витримані» поеми, як «Відповідь», «ДПУ» тощо. Психічний роз­лад поета, розчарування радянською дійс­ністю яскраво відбилися у збірках «Місто» (1924) та «Серце» (1931), де в поезії «Два Володьки» автор відверто говорить про свою внутрішню боротьбу між комуністичним та національним.

Після прийняття поета до Спілки пись­менників з'явилися збірки «Нові поезії» (1937), «Осінь» (1938), «Люблю» (1939) та великий роман у віршах «Червоногвардієць» (1940). У період війни В. Сосюра на­писав перейняті патріотичними мотивами і закликами до боротьби з поневолювачами

України збірки «В годину гніву (1942), «Під гул кривавий» (1942) та поему «Мій син» (1942—1944). Після смерті Й. Ста­ліна 1953 р. вийшли поетичні збірки «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957), «Близька далина» (1960), «Осінні мелодії» (1964) та ін. За­кінчив він також розпочату ще в 1926— 1929 рр. поему «Мазепа» (1959—1960) і на­писав поему «Розстріляне безсмертя» (1960), присвячену українським митцям 1920-х рр. Загалом В. Сосюра залишив близько 60 по­етичних збірок, десятки поем, а також ав­тобіографічний прозовий твір «Третя рота». Творчість поета була відзначена Сталінсь­кою премією 1948 р. та Державною премією України ім. Т. Шевченка 1963 р.

Популярність серед масового українського читача В. Сосюра здобув переважно своєю талановитою інтимною лірикою. Набагато слабшими були його епічні твори, в яких він намагався поєднати щирість національного почуття⁴ та догмати комуністичної ідеології. Так, історичний роман у віршах «Тарас Тря­сило» (1926), у якому автор намагався до­тримуватися соціологічної моделі українсь­кої історії, швидше нагадує погано зробле­ну пародію. Таку само соціологічну модель В. Сосюра поклав в основу поеми «Мазепа», поєднавши її з поширеним в європейській ро­мантичній традиції XIX ст. міфом про І. Ма­зепу як «українського Дон-Жуана» (Байрон, В. Ґюґо, Ю. Словацький та ін.).

«Після самогубства Миколи Хвильового в українській підсовєцькій літературі найцікавішою людською постаттю лишився, безперечно, Володимир Сосюра. Підкреслюємо — «людською постаттю», бо як поет-майстер Сосюра, звичайно, не належить до особливо цікавих серед українських підсовєцьких поетів, багато в чому уступаючи таким майстрам, як Бажан, Рильський і, навіть, розтичинений Тичина...

Два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям... Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час, коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити — «сердечного» сприйняття всього... Хоч у той же самий час обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно що совєцька влада не має жадних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя, як поета з покликання».

(Гришко В. Серце «другого Володьки» і заборонена любов // Сосюра В.

Засуджене й заборонене (Вибране з творів).— Нью-Йорк, 1952.— С 7—10.)

53

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ