Література XX століття

з України» (1924) мали засвідчити упоко­рення поета перед нелюдською, непобор­ною силою революції. Однак поряд із ві­танням нової влади у збірці багато творів, які відбивають тодішній стан душі пое­та, його розгубленість і страх.: «І Бєлий, і Блок...», «26-П (11-ІП) (на день Шевчен­ка)». Щиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920-х рр. все ж таки пише такі поезії, як «Голод», «За­гупало в двері прикладом», «Хто ж це так із тебе насміятись смів?», уривки з поеми «Чистила мати картоплю...», в яких зма­льовує духовну деградацію та здичавіння людини, за що й був неодноразово крити­кований.

1930 року вийшла друком збірка «Чер­нігів», у якій, з одного боку, було пряме оспі­вування колективізації, Леніна, політичних статей Сталіна тощо. З іншого боку, ця збір­ка була позначена крайньою формальною

ускладненістю, використанням бурлеск­них і простонародних форм, багатством ав­торських поетичних новотворів, грою різни­ми змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії «високої» ідеологічної тематики та «низької» бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення, що, імовір­но, відбивало справжнє ставлення поета до відтворюваних подій. 1934 року П. Тичина видав збірку «Партія веде», яка стала етап­ною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації. З того часу і до 1964 р. П. Тичи­на видав багато книжок — проте митецька вартість переважної більшості з них не є ви­сокою. Виняток становить хіба що написа­на під час Великої Вітчизняної війни поема «Похорон друга» (1942), в який поет зумів щиро й талановито передати почуття, які виникають у людини під час смерті близь­ких людей.

«Віртуозний поліфонізм лірики П. Тичини («Ви знаєте, як липа шелестить», «З кохання плакав я», «Десь на дні мого серця», «Подивилась ясно» та ін.) живився досвідом народного та церковного багатоголосся, взорував на твори Д. Бортнянського та М. Березовського, які вразили поета ще в молоді літа на співанках у Троїцькому хорі. То ж не дивно, що поезії П. Тичини спиралися на принципи музичних п'єс, актуалізували співні (хорові) партії...

Гармонійно цілісна, поліритмічна лірика, спороджена, за спостереженням М. Рильського, «духом музики», свідчила про прихід в українську поезію не просто виняткового таланту, а професійного музики, диригента, який свідомо збагачував її набутками музичної культури, вилучав консонанси, бо й сам не переносив «дефектів музичного слуху», вважаючи їх вадами «мови і стилю», структурував досі нечувані синкретичні форми мистецтва, що про них мріяли романтики та модерністи (Новаліс, А. Рембо, Р. Вагнер, О. Скрябін та ін.). Уже цим він різнився від символістів, хоч вивершував їхні ідейно-естетичні пошуки, справді — там «почався, де Вороний поставив крапку», але в цьому стилі (як і в будь-якому іншому) йому почувалося затісно. Тому вбачати в «Сонячних кларнетах» (1918) «корону» символістського руху — недостатньо, оскільки П. Тичину не влаштовував елегантний «звуковий образ» ні того ж М. Вороного, ні Г. Чупринки, ні О. Олеся, позбавлявся своєї лінійності у потужній течії стереоскопічних світлоритмів, набував у силовому полі синестезії ущільнено предметної, яскраво колористичної панмузичності. Образ концентрувався в метафорі (хоч і не обмежувався нею), а не в символі, що сягав у тичинівському дискурсі особливого семантичного згущення, не витісняючись на другий план, а злютовуючись у неповторний єдино-множинний світообраз («Півні чорний плащ ночі / вогняними нитками сточують» тощо), сприйнятий дослідниками за «гармонію сфер».

Йдеться власне про естетичну концепцію П. Тичини, пойменовану з легкої руки Ю. Лавріненка «кларнетизмом», виповнену філософським змістом, позначену конструктивною перспективою розгортання творчих можливостей. В основу її закладалася ідея всеєдності, зманіфестована поезією «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух», потенціювалися етногенетичні архетипи, енергія духовного та національного відродження, врівноважувалися земна сила та божественний чин.»

(Ковалів Ю. Українська поезія першої половини XX ст.— К., 2000.— С. 15—16.)

49

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ