Павло Тичина (1891-1967)

Павло Григорович Тичина народився 27 січ­ня 1891 р. в с Пісках Козелецького пові­ту на Чернігівщині в сім'ї дяка. Навчався в бурсі, згодом·— Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованою людиною, П. Тичина співав спочатку у семінарсько­му, а пізніше — міському хорі. 1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київсько­го комерційного інституту, підробляв у ре­дакціях журналу «Світло» і газети «Рада», а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського. 1918 року П. Тичина став членом редколегії газети «Нова рада». Того ж року в Києві вийшла перша збірка поета «Сонячні кларнети». 1923 року П. Тичина переїхав до Харкова і став членом редко­легії журналу «Червоний шлях». Належав до «Гарту», потім до ВАПЛІТЕ. У цей пе­ріод поет був неодноразово критикований за націоналістичні ухили. Аби уникнути фі­зичного знищення, йому довелося поступо­во пристосовуватись до ідеологічних вимог партії.

З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури, шанований партією та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: 1929 року він став академіком АН УРСР, членом-кореспондентом Білорусь­кої АН, пізніше був лауреатом Сталінської премії (1941) та Державної премії України

ім. Т. Г. Шевченка (1962), міністром осві­ти УРСР, депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР, Головою Президії Верховної Ради УРСР (1953—1959). Остання збірка поета «Осінні зорі» вийшла друком 1964 року. По­мер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.

П. Тичина — один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців XX ст. Перші поезії П. Тичини з'являються у 1906—1907 рр. На зацікавлення юна­ка літературою мав вплив М. Коцюбинсь­кий. Друкуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському журналі «Українська хата». Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Воро­ного, Г. Чупринки та ін., поет швидко ево­люціонував, і вже дебютна збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала подією в українській літературі. П. Тичина зміг синтезувати при­нципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.

«Сонячні кларнети», особливо друга час­тина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними обра­зами, породженими надією на відроджен­ня української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабс­тва. Ставлення поета до національної рево­люції розкривають поема «Золотий гомін» і твори, друковані в періодиці: «Гей, вдарте в струни кобзарі...», «Ой що в Софійському заграли дзвони...»

Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв'язали війну з Центральною Радою. У пам'ять про загиблих під Кругами юнаків П. Тичина написав поезію «Пам'яті трид­цяти». Жорстокість більшовицького терору вжахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудження жорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України, за майбутнє людської душі («Одчиняйте двері...», «Війна», «По блакитному степу...», поема «Скорбна мати» та «Дума про трьох вітрів»).

Розпач і страх назавжди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приво­ду лягли в основу збірки «Замість сонетів і октав» (1920). П. Тичина зрозумів неми­нучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки «Плуг» (1920) та «Вітер

48