Література XX століття

Давидовича, «Вертеп» А. Любченка, «Міс­то» і «Невеличку драму» В. Підмогильного, «Сліпців» і «Розмову сердець» М. Бажана, «Майстра корабля» Ю. Яновського та бага­тьох інших.

Значною подією стала літературна диску­сія 1925—1928 рр., яку розпочав М. Хви­льовий. Упродовж 1925—1926 років з'явив­ся ряд памфлетів, об'єднаних у такі цикли: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Ма­лоросія?» (останній так і не вийшов у друко­ваному вигляді), у яких письменник висту­пив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світово­го та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні кри­тики, включаючи емігрантів. Від обговорен­ня шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою «азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Каганови­чу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26. 04. 1926 р., в якому піддав критиці погля­ди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на яко­му було засуджено позицію М. Хвильового. Під політичним і моральним тиском пись­менник змушений був визнати свої «помил­ки». Невдовзі мусила заявити про самороз­пуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші «попутницькі» угрупування, насампе­ред «неокласики» (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хма-ра, П. Филипович). Літературна дискусія 1925—1928 рр., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей та поглибивши са­моусвідомлення українського письменства, а з іншого — внаслідок втручання Комуніс­тичної партії вона стала певним ідеологіч­ним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.

Отже, літературна ситуація 1920-х рр. свідчила, що стверджувалася активна націо­нальна свідомість молодої нації, яка вийшла на шлях вільного розвитку. Але всі плани та досягнення 20-х років були перекреслені з початком 1930-х рр., коли комуністич­на влада поставила під жорсткий контроль ідеологічну ситуацію в країні. 1933 р., пе­редчуваючи свою майбутню долю, застре­лився М. Хвильовий, було заарештовано Остапа Вишню. Масові арешти серед ук­раїнських письменників відбулися 1934 р. (Г. Косинка, О. Близько, Д. Фальківський, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Вороний та ін.) 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипо­вич, М. Драй-Хмара, Б. Антоненко-Давидович та ін. Винищення української інтеліген­ції збіглося з трагедією українського селян­ства під час штучно організованого голоду 1932—1933 рр. Терор тривав до 1937—1938 рр., коли були знищені вірні провідники більшовицької ідеології в українській літе­ратурі: І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Ку­лик та ін. Тому український літературний процес 1920-х — поч. 1930-х рр. ще ймену-ють періодом «розстріляного відродження». Ті письменники, що залишилися живими, змушені були «перебудуватися» (П. Тичи­на, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довжен­ко, Ю. Яновський): вступити до створеної 1934 р. Спілки радянських письменників й оспівувати соціалістичний лад і Комуніс­тичну партію за жорсткими стандартами штучно вигаданого «творчого методу» «со­ціалістичного реалізму».

47

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ