Література кінця XVIII - початку XX ст.

Карпенко-Карий створив також кіль­ка п'єс на історичні теми. Із них найбільш відомою є трагедія «Сава Чалий» (1899). Усього драматургові належить авторство вісім­на­дцяти п'єс.

Поза сумнівом, на драматургічній прак­тиці Карпенка-Карого відчутно позначався його власний театральний, передусім ак­торський досвід, що диктував пошук таких

сценічних засобів, які б сприяли формуван­ню масового українського глядача.

Навесні 1907 р. стан здоров'я драматур­га значно погіршився. Він був змушений виїхати на лікування за кордон. Помер Карпенко-Карий 2 вересня 1907 р. в Берліні, похований у с. Карлюжино поблизу Єлисаветграда.

«Іван Тобілевич (1845—1907) із своїми драматичними творами виступив власне пізніше, вже на початку 80-х років, але настроєм і світоглядом своїм, як і взагалі характером своєї літературної діяльності, і цей письменник-драматург належить до того початкового періоду українського народництва, коли нові обставини життя після реформ 60-х років та політично-громадська реакція поставили перед громадянством велику силу нових питань. До них підходили й попередники Тобілевича, Старицький та Кропивницький, але найбільш виразну відповідь на них у драматичній формі дав таки Тобілевич. Власна його в історії українського драматичного письменства стежка лежить у тому, що він перший виступив за межі шаблону — отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії, цінної і з громадського, і з художнього погляду, як галерея типів, як образ справжнього, не підсолодженого життя, перетвореного глибоким і дужим талантом».

(Єфремов С О. Історія українського письменства,— К., 1995.— С. 477.)

30

ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII - ПОЧАТКУ XX СТ.

Михайло Старицький (1840-1904)

Михайло Петрович Старицький наро­дився 2 грудня 1840 р. в с Кліщинцях Зо­ло­то­ніського повіту на Полтавщині у дво­рянській сім'ї. Рано осиротів, виховувався в родині дядька — В. Р. Лисенка. Навчався в Полтавській гімназії (1851-1858), Хар­ківському (1858-1860) та Київському (1860-1865) університетах спочатку на фізико-ма-тематичному, а потім на юридичному фа­культеті. Здобувши вищу освіту, певний час працював у Київському історичному архіві. Після кількох років, проведених у власно­му маєтку на Поділлі, у 1871 р. переїхав до Києва. Багато сил віддавав громадській та літературній праці. Брав участь у теат­ральному житті Києва, разом з М. Лисен­ком виступив засновником Товариства ук­раїнських сценічних акторів. Був активним учасником «Старої громади* — української національно-культурної організації.

Літературне становлення Старицького припало на несприятливий для розвитку української культури період. Валуєвський циркуляр (1863) та Емський акт (1876) — ганебні прояви російського колоніалізму — фактично ставили під заборону українське письменство. Бути українським літератором

в той час означало обрати шлях дисидента та опозиціонера. Однак, незважаючи на пе­репони, Старицький багато сил віддає літе­ратурній і театральній діяльності, виступає як перекладач і видавець. У 70-ті роки він віддає перевагу поетичній творчості, але по-справжньому його творче обдарування роз­кривається пізніше. У 80-х — 90-х рр. Ста­рицький заявляє про себе як талановитий драматург, активний учасник українського театрального життя. У 1883 р., продавши власний маєток, він виступає в ролі ант­репренера театральної трупи М. Кропивни-цького. Театральні потреби змушують дра­матурга дбати про розширення репертуару. Більшість його п'єс постала як відповідь на потребу української сцени. Щоб задоволь­нити запити театрального глядача, Стари­цький, окрім власних оригінальних п'єс, створює цілий ряд переробок чужих творів. Так з'явилися оперета «Сорочинський яр­марок» (1883 р., за однойменною повістю М. Гоголя), комедія «Панська губа та зубів нема, або За двома зайцями» (1883 р., пе­реробка п'єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках»), комедія «Крути та не пе­рекручуй» (1886 р., переробка п'єси Пана­са Мирного «Перемудрив»), драма «Тарас Бульба» (1893 р., по мотивах повісті М. Го­голя) та ін. З оригінальних драматичних творів Старицького слід відзначити п'єси «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» («Маруся Чурай», 1885 р.), «По модньому, або Коли б не тюрнюри, не здихались би мацапури» (1887), «Богдан Хмельницький» (1887), «Талан» («Гірка доля», 1893 р.), Ма­руся Богуславка» (1897), «Оборона Буші» (1898), «Остання ніч» (1899).

З початку 90-х рр. Старицький виступає ще й як прозаїк. З'являються його повісті «Осада Буши» (1891), «Заклятая пещера» (1892), трилогія «Богдан Хмельницький» (1895-1897), романи «Молодость Мазепы» (1898), «Руина» (1899), «Последние орлы» (1901) та ін.

Помер М. Старицький 14 квітня 1904 р., похований у Києві.

31

ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII - ПОЧАТКУ XX СТ.