Магістратура

Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. З'явився він не відразу, не водночас, а поступово, "поструктурно". Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені пред­ставляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як засвідчує зміст цього слова (та§із1:ег — начальник), очолює народ, разом з народом є носієм державної "величі". Образа його, зневага прирівнювалися до образи всього римського народу. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усунутий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, а Ьопог — честь, пошана.

Магістратури поділялися неординарні (звичайні) йекстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони.

Інститут магістратури характеризується певними загальними ри­сами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відпові­дальність перед народом; 5) безоплатність.

Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними. Тому не слід називати їх чиновниками, як це іноді трапляється в літературі, бо чи новники призначаються вищестоящими урядовцями. До невиборних, призначуваних магістратів належали диктатор і начальник кінноти.

Спочатку формально будь-який римський громадянин, що мав пра­во участі в Народних зборах, міг виставити свою кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (законом 180 р. до н.е.) були вста­новлені такі обмеження: 1) кандидат у магістрати повинен був упро­довж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на най­вищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на по­садах квестора або курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була дворчіна перерва.

При Суллі у 81 р. до н.е. для посад магістратур був законодавчо вста­новлений віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, кон­сула — 42 роки.

Колегіальність. На кожну посаду (крім диктатора і начальни­ка кінноти) обирали по декілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала у тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, колек­тивно, а працювали окремо, тобто розв'язувати питання одноосібно. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажі­мо, військовий похід). В іншому ж випадку магістрат міг рішення коле­ги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом забороняю — уєїо. Такий протест-заборона називався інтерцесією. Акт інтерцесії за­стосовувався не тільки щодо рішення рівних за посадою урядовців, а й нижчих за рангом магістратів (але не вищих).

Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років). Римські політичні діячі вбачали у цьому джерело свободи громадян (НЬеПатіз огі^іпет).

Відповідальність перед народом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали. Це також є свідченням, що магістратів не можна називати чиновниками. Однак вищих магістратів можна було притягнути до відповідальності перед судом Народних зборів тільки після закінчення строку їх повноважень, а середніх і нижчих — і в процесі їх діяльності. Фактично не несли відпо­відальності цензори і плебейські трибуни. Проти них можна було по­рушити справу лише в приватному порядку. Є, однак, відомості, що і їх іноді притягали до відповідальності перед зборами. Часом, зокрема в період пізньої республіки, траплялося засудження магістрату під тис ком його політичних противників (так, Ціцерон І ст. до н.е. був вигна­ний з Риму за те, що будучи консулом, домігся без суду страти сорат­ників свого противника Катіліни).

Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках самим магістратам доводилось зазнавати чималих витрат, зокрема на виборчу кампанію, офіційні й неофіційні прийоми, оснащення війська тощо. Тому обій­мати ці посади могли переважно тільки люди заможні. Водночас магі­стратура була й джерелом різних прибутків, часом і збагачення (наприк­лад, у випадку успішних походів).

Влада магістратів характеризувалася поняттями роїезіаз та ітре-гішп. Роїезіаз — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі ма­гістрати. Іптрегіит — вища, верховна влада, якою були наділені тільки . вищі магістрати?"

Отже, за обсягом повноважень магістратів можна поділити на дві групи — наділених іптрегіит (та§ізІгаІиз сит ітрегіо) і магістратів, не наділених нею (та^ізігаїиз зіпе ітрегіо).

Поняття іптрегіит охоплювало у Римі такі повноваження:

1) вища військова влада (право командувати військом, право укла­дати перемир'я);

2) право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх за­сіданнях;

3) право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і про­блеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в ок­ремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів);

4) право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними збо­рами;

5) право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені роїезіаз, мали право: а) на­кладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо у межах міста і території не більше милі навколо його стін (ітрегіит сіоті), то влада магістрату була обмежена, і його дії можна було оскар­жити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат діяв за межа­ми міста (у воєнному поході), то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не підлягали.

Магістрати були наділені правом у випадку невиконання їхніх роз­поряджень вдатися до примусу: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати штраф або арешт на їхнє майно. Під тиском плебеїв штрафи обмежили певним розміром.

Кожен з вищих магістратів мав допоміжний апарат урядовців, яких підбирав собі сам і які були на утриманні держави. Це рада при магіст­раті (сопзіїіит), канцелярія, куди входили секретарі, писарі (зсгіЬае), ліктори (воїни-охоронці, котрі носили на плечі пучок пруття з встром­леною в нього секирою — газсез — фаски), глашатаї, посильні тощо.

Кожен, хто бажав висунути свою кандидатуру на посаду того чи іншого магістрата, повинен був заздалегідь повідомити про це діючо­го магістрата, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (сапсИсіаІш — людина, одягнута у білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію — виступати перед на­родом та ін. У ході виборів кандидатів могли підтримувати різні полі­тичні групи, товариства (упродовж тривалого часу — патриції та пле­беї), які вживали всіх дозволених і часто недозволених засобів, щоб обрали саме їхніх кандидатів.