Георгій КАСЬЯНОВ

ТЕОРІЇ НАЦІЇ ТА НАЦІОНАЛІЗМУ ЗМІСТ

Василь Лісовий. Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму

Від автора

Вступ

Частина 1. ТЕОРІЇ НАЦІЇ

Нарис 1. Етимологія

Нарис 2. Феноменологія

Нарис 3. Генеза націй

Бібліографічні посилання

Частина 2. ТЕОРІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ

Нарис 4. Етимологія

Нарис 5. Феноменологія

Нарис 6. Типології націоналізмів

Нарис 7. Генеза націоналізму

Бібліографічні посилання

Частина 3. «УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ»

Нарис 8. Українська нація

Нарис 9. Український націоналізм

Бібліографічні посилання

Замість післямови

Бібліографія

Касьянов Георгій Володимирович

Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. 352 с.

ISBN 966-06-0136-0.

У книзі розглядаються традиційні й сучасні теорії нації та націоналізму. Висвітлюються такі проблеми, як генеза націй і націоналізму; культурні, соціальні, політичні й ідеологічні передумови виникнення націй і появи націоналізму як ідейної течії. Останній розглядається як глобальний суспільно-політичний, культурний та ідеологічний феномен. Особлива увага приділяється західним науковим теоріям націоналізму, майже невідомим українському читачеві. Йдеться також про внесок української політології в розробку проблем нації та націоналізму. Узагальнюються найсучасніші теоретичні розробки з даної проблематики.

Для викладачів і студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти, науковців, політиків і політологів.

Георгій Касьянов народився 20 квітня 1961 p. Закінчив Kиївський державний педагогічний інститут (1983), аспірантуру Інституту історії України. Доктор історичних наук (1993). Провідний науковий співробітник Інституту історії України Національної Академії наук. Стажувався у Гарварді і Кембриджі, Лондонському й Гельсінському університетах, Університеті Монаша (Мельбурн, Австралія). Автор книжок "Українська Інтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля" (1992), "Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX ст.: Соціально-політичний портрет" (1993), "Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років" (1995). Співавтор низки колективних праць з історії України.

Василь Лісовий Перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму

Книга українського історика Георгія Касьянова «Теорії нації та націоналізму» призначена передусім для науковців, студентів, аспірантів і всіх тих, хто хотів би подолати своє відставання (як наслідок довготривалої ізоляції суспільних наук у колишньому СРСР від західних досліджень) у розумінні того, що таке нація і націоналізм. Вона може бути корисною не тільки науковцям, яких тема нації та націоналізму цікавить з погляду теорії, а й тим політикам, які розуміють значення теорії для політичної практики.

Цінність книги полягає насамперед у тому, що в ній дається перший в Україні систематичний виклад теорій нації та націоналізму. Йдеться не лише про систематизацію західних досліджень, а й спробу розглянути найважливіші ідеї та концепції, що стосуються націй і націоналізму, в українській суспільній думці (включаючи праці, опубліковані в діаспорі). Поєднання цих двох напрямів дослідження корисне тим, що дає можливість зважити, які елементи західного досвіду та західних концепцій найбільш придатні для застосування в умовах України – враховуючи її історичне минуле та сучасні обставини.

Отож нова книга Георгія Касьянова покликана заповнити одну з істотних прогалин у сучасному українському суспільствознавстві, спричинену відсутністю систематичних знань з теорії нації та націоналізму. Не можна стверджувати, що ця тема цілком відсутня в існуючих підручниках з суспільствознавства чи в інших публікаціях. Проте в загальному плані її дослідження не спирається на достатньо повне урахування найважливіших джерел. Якщо згадати імена тих західних дослідників, внесок яких у дослідження націй і націоналізму є найвагомішим – Ганса Кона, Карла Дойча, Г’ю Сетона-Вотсона, Бойда Шейфера, Джона Армстронга, Ентоні Сміта, Ернеста Ґелнера, Луї Снайдера, Бенедикта Андерсона, Лії Ґрінфельд та деяких інших, – то доведеться визнати, що творчі здобутки більшості цих дослідників залишаються поза рамками навіть академічних обговорень теми «нація та націоналізм». А це, у свою чергу, призводить до того, що вітчизняним дослідникам часом бракує ясності навіть у досить елементарних питаннях. «Національне питання» прийнято вважати «складним», і така характеристика начебто звільняє від знання елементарних речей, що їх мав би засвоїти не лише студент, який спеціалізується з суспільствознавства, а й будь-який студент, що прослухав курс суспільствознавства, будь-який політичний журналіст чи політик.

Книга Г. Касьянова не може, звичайно, замінити вивчення найважливіших першоджерел. Щоб зробити їх доступними широкому загалові, необхідна публікація перекладів, а це довготривала справа. Одначе нариси Касьянова здатні виконати роль своєрідного провідника, ознайомити читача з розмаїттям сучасних ідей та концепцій, їхнім основним змістом, а заодно полегшити читачеві вибір літератури. Якщо врахувати, що книги іноземними мовами з досліджуваної теми в сучасній Україні у повному обсязі є майже недоступними (навіть для науковців, за винятком тих небагатьох, які мають можливість користуватися західними бібліотеками), то публікацію цієї книги слід визнати вкрай необхідною і своєчасною. Було б, звичайно, бажаним поєднати вихід цієї книги з виданням збірки текстів, які дали б можливість студентам бодай частково познайомитись із найважливішими дослідженнями з даної теми 1.

1 Автор цієї передмови причетний до укладання антології під назвою «Націоналізм», яку готує до публікації видавництво «Смолоскип». Ця книга-хрестоматія має забезпечити студентів найнеобхіднішими уривками з першоджерел для успішного засвоєння ними теми «нація та націоналізм».

На жаль, навіть ті українські публіцисти, журналісти та політики, які розуміють важливість єднання громадян України в одну політичну націю, у кращому разі тільки повторюють у різних контекстах вислів «національна ідея». Але при цьому, як правило, скаржаться на неясність того, що конкретно має означати цей вислів. А коли зміст будь-якої ідеї є незрозумілим, то годі й сподіватися, що вона «працюватиме». От і з’являються нові видання, як правило, публіцистичного характеру, автори яких намагаються дати свою власну відповідь на питання, що таке національна ідея. Якщо проаналізувати всі українські видання, присвячені темі «національна ідея», то перед нами постане великий діапазон різнотлумачень. Тим часом основна увага має бути зосереджена на з’ясуванні того, що таке нація, які існують різновиди націй, як нації виникали й виникають і яка роль політичних ідей та ідеологій (зокрема ідеології націоналізму) у їх виникненні. Саме ці питання і є головними у книзі Георгія Касьянова. Хочу звернути увагу читача на ту обставину, що хоча вислів «національна ідея» дослідники націй та націоналізму зрідка застосовують (і автор цієї книги також подекуди його вживає), але як допоміжний – частіше всього як синонім вислову «національна свідомість». Узагалі ж вислів «національна ідея» належить скоріше до так званих термінів-парасольок – тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднувати в собі цілий набір понять.

Отже, опорними поняттями в теорії та політичній практиці мають бути поняття етносу (етнічної групи), етнічної свідомості, нації, національної свідомості, національної держави тощо. Адже саме уточненню змісту цих понять суспільствознавці приділяють особливу увагу, і, попри труднощі, з якими вони стикаються, не можна недооцінювати того, що на сьогодні вже вдалося з’ясувати. Зрозуміло, що творення української політичної нації має відбуватися з урахуванням конкретних обставин сучасного українського життя, одначе досвід західно- та східноєвропейських держав, його теоретичне осмислення важливі для України.

Утім, як зауважує Георгій Касьянов у своїй передмові, практична актуальність для України теми «нація та націоналізм» не була безпосередньою спонукою до написання цієї книги. Це добре з того погляду, що дало можливість авторові уникнути однобічності у висвітленні різних концепцій і не обмежуватися розглядом лише тих із них, які, на думку автора, здавалися б вартими більшої уваги з огляду на українську ситуацію. Автор не схильний нав’язувати читачеві якусь одну позицію, яку б він особисто вважав такою, що має кращу перспективу застосування в сучасній Україні. Книга закликає читача порівнювати, думати, зважувати, аби, спираючись на знання ідей та теорій, самостійно відібрати перспективні ідеї.

Робота над цією книгою вимагатиме від читача вдумливості й зосередженості. Зупинимося на деяких методологічних моментах, з’ясування яких вимагало б від автора додаткових коментарів. Перше і найзагальніше питання: становлення націй слід вважати історичною закономірністю чи наслідком збігу деяких історичних обставин, тобто процесом скоріше унікальним і випадковим? У сучасній філософії історії прийнято вважати виявом непорозуміння, коли поняття закону застосовують до світової історії, взятої в цілому: оскільки історія людства на нашій планеті є неповторним процесом, то неможливо вивести загальний закон, якому відповідав би цей процес. З іншого боку, оскільки історію творять люди, здатні вибирати напрям історичного руху, то твердження про те, що історичний розвиток відбувається за наперед визначеною канвою, завжди означає прийняття позиції історичного фаталізму (чи, інакше, телеологічного підходу до історії). Карл Поппер у книзі «Злиденність історицизму» наголошує на необхідності розрізняти закони і тенденції історичного розвитку, зауважуючи, що стосовно всесвітньої історії ми можемо говорити лише про тенденції, а не про закони.

Але припустимо, що ми хочемо виявити закономірності, порівнюючи різні людські суспільства у тих випадках, коли ми переконані, що ці процеси є незалежними один від одного (автономними). Такий підхід дає змогу порівнювати різні суспільства, щоб виявити в них деякі спільні структури або спільні фази розвитку – тобто деякі закономірності. Чи можна таким чином установити, що формування націй є закономірністю? Відповідь майже очевидна: історія не дає нам підстав для такого узагальнення; так само, як вона не давала підстав Карлу Марксу стверджувати про закономірність переходу різних суспільств крізь однакові стадії розвитку, названі ним «формаціями». Чи в якомусь віддаленому майбутньому з’явилися б нації в тих африканських країнах, де упродовж тисячоліть зберігалась племінна структура, коли б ці племена не зазнали впливу тих глобальних процесів, що їх започаткувала європейська цивілізація? З цього приводу можна хіба що висловлювати припущення.

Тут ми фактично зачепили фундаментальну проблему методології суспільних наук, пов’язану з фактом існування великої різноманітності суспільств, культур, цивілізацій, які принципово утруднюють виявлення тих універсальних закономірностей, що є метою будь-якого дослідження у природничих науках. Свого часу неокантіанці змушені були протиставити методові «генералізації» у природничих науках метод «індивідуалізації» в суспільних. Навіть за умови, що те чи інше суспільство запозичує якусь ідею чи установу від іншого суспільства, воно, як правило, більшою чи меншою мірою їх видозмінює. Ці модифікації можуть бути настільки суттєвими, що постає питання, чи не зазнали запозичена ідея або установа в тому чи іншому випадку таких глибоких перетворень, що виникає сумнів, чи маємо ми справу з тим самим за своєю суттю явищем. Навіть більше, установи, ідеї та ідеології змінюються в часі: ці зміни можуть бути такими ж суттєвими, як і в щойно згаданому випадку. Чи є сучасна представницька демократія чимось «за своєю суттю» тим самим, що й афінська демократія епохи Перікла?

Одне слово, щоразу доводиться зважувати, чи можна вважати якісь явища (факти) виявами, різновидами або формами одного й того ж за своєю суттю явища («феномена»), щоб відкрити ту ідею, на основі якої ми зможемо об’єднати їх в одне ціле. Зовні схожі явища, як відомо, можуть бути різними за своєю суттю. Навіть у природничих науках, за висловом Карла Поппера, ми добираємо факти у світлі якоїсь ідеї: якщо такої ідеї ми не маємо, то ми не знаємо, що є, а що не є для нас фактом. Одначе в суспільних науках проблема ускладнюється тим, що сама «суть» явищ не є чимось незалежним від діяльності людей.

Йдеться власне про те, чи зберігає зовні схоже явище чи те явище, яке ми продовжуємо іменувати одним і тим самим словом, свою ідентичність у своїх просторових або часових модифікаціях. Коли Георгій Касьянов у своїх нарисах говорить про «феномен» нації чи націоналізму, то при цьому він залишає відкритим питання, наскільки в кожному разі ми маємо підставу розглядати різнорідні явища як вияв однієї і тієї ж суті (чи, іншими словами, як різновиди одного й того ж феномена). На це він спеціально звертає нашу увагу у вступі, коли говорить про опозицію двох методологічних тенденцій – тенденцій, які можна розглядати як конкуренцію есенціалізму (чи, в іншому тлумаченні, реалізму) та номіналізму.

Окреслена тут методологічна ситуація поширюється також на застосування термінів. Бо якщо, скажімо, сучасна представницька демократія за своєю суттю відрізняється від давньогрецької демократії, то термін «демократія» у цих двох випадках ми фактично застосовуємо у різних значеннях. Якщо націоналізм є суттєво різним у своїх географічних чи часових модифікаціях (синхронія та діахронія!), то чи не привносимо ми ілюзію «однієї і тієї ж суті» у явища, суть яких є фактично різною? Дослідники націй і націоналізму мають справу саме з такою методологічною ситуацією. Сучасний німецький дослідник націоналізму Петер Альтер у своїй книзі «Націоналізм», вказуючи на різноманітність того, що позначають терміном «націоналізм», робить такий висновок: «Звідси випливає, що, мабуть, було б правильніше говорити про «націоналізми» замість того, щоб говорити про «націоналізм». Та все ж залишається відкритим питання, чи не приховують у собі різні націоналізми спільні формальні або змістові структури, і чи не можна було б виявити їх шляхом порівняльного історичного дослідження» 2.

1 Alter Peter. Nationalismus. Frankfurt am Main, 1985. S. 11.

Все ж варто зауважити, що ця проблема має загальний характер. Скажімо, дослідники консерватизму нерідко також ставлять питання, чи зберігає консерватизм свою ідентичність у своїх національних модифікаціях.

Окреслена тут «феноменологія» безпосередньо пов’язана з методологічними питаннями пошуку адекватного визначення таких термінів, як «етнічна група» (етнос), «нація», «націоналізм» тощо. Георгій Касьянов у своїй книзі (у розділах під назвою «Етимологія») розглядає питання адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм».

Один із підходів у пошуку адекватного визначення понять «нація» та «націоналізм», на який вказує автор, полягає у знаходженні «формального» визначення. Формальним його називають тому, що воно має відповідати вимогам формальної логіки. Класична вимога передбачає, що у визначенні поняття має бути вказана сукупність деяких необхідних та достатніх ознак. Ці ознаки мають бути універсальними, тобто бути присутніми в усіх тих об’єктах, які ми позначаємо відповідним терміном. Зрозуміло, що у випадку визначення таких концептів, як нація та націоналізм, ми не обов’язково маємо орієнтуватися на те, що саме у повсякденній мові люди називають націями та націоналізмом: як показують етимологічні дослідження, люди можуть вкладати в ці слова зовсім різний зміст. Проте виявляється, що коли ми шляхом компаративного та історичного дослідження прагнемо відібрати явища, які слід вважати націями чи націоналізмами, то ми також не можемо досягти формального (універсального) визначення. Різноманітність націй та націоналізмів має своїм наслідком те, що вони володіють дуже бідним набором спільних ознак. Цим, власне, зумовлені зауваження Георгія Касьянова щодо слабкості формальних (універсальних) визначень нації та націоналізму.

Знову-таки тут ми маємо справу з загальною методологічною ситуацією у суспільних науках. Досягнення універсальних визначень у природничих науках можливе не тільки завдяки єдності природного світу, а й тому, що попри наявність багатьох наукових концепцій про природні структури і процеси, характер цих структур і процесів не залежить від наших концепцій чи розумінь. Тим часом суспільні установи та процеси є, як правило, зреалізованими уявленнями, міфами, ідеями, теоріями, ідеологіями 3.