59.Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність

Дисиденти – люди, які виступають проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистоять офіційній ідеології й політиці.В Україні дисиденство започатковане в 1950-х роках. Однією із перших дисидентських груп була група Левка Лук’яненка, яка в 1959р. утворила Українську робітничо-селянську спілку. Проте вже в 1961р. цю чисельну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув’язнення. Боротьба за незалежність України стала основною метою низки опозиційних об’єднань, що виникли на початку 1960-х: Український національний фронт, Союз укр..молоді Галичини та ін. Осередок українських дисидентів складали також і «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР. 9 листопада 1976р. створено Українську гельсінську групу. Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич. Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. В Україні воно вело боротьбу за відновлення Укр.греко-католицької церкви та Укр.автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад.Найвідомішими представниками релігійного дисиденства були Йосиф Тереля, Василь Романюк. Характерною рисою усіх напрямків дисиденства була боротьба за національні інтереси укр..народу

50.Розкрийте здобутки і прорахунки у політиці уряду п. Скоропадського

Внутрішня політика:

-формування Ради Міністрів;

- відновлення права приватної власності, в тому числі й на землю;

- повернення націоналізованих підприємств, землі й майна попе­реднім власникам ;

- обмеження свобод для робітників: скасування 8-годинного робо­чого дня, заборона страйків;

- удосконалення грошової системи (запровадження гривні; від­криття українських банків);

- розвиток зовнішнього ринку за рахунок збуту товарів до Німеч­чини та Австро-Угорщини

- визнання української мови державною;

- українізація освіти: відкрито український університет у Кам'янці-Подільському, засновано українські кафедри в університетах Харкова, Києва, Одеси, відкрито понад 150 гімназій та велику мережу шкіл;

- створення Української Академії наук на чолі з В. Вернадським (27 листопада 1918р.);

- заснування національного архіву, державної бібліотеки, україн­ського історичного музею, національної галереї мистецтв, україн­ського театру драми та опери, державної капели та симфонічного оркестру;

- утворення української автокефальної церкви на чолі з митропо­литом В. Липківським. – початок створення регулярної української армії (організовано кілька дивізій загальною кількістю 65 тис. вояків);

- спроба відновлення українського козацтва. Зовнішні відносини:

- установлення дипломатичних відносин із 12-ма країнами ;

- підписання перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба за повернення українських територій, які залишилися за межами України;

- грамота П. Скоропадського, яка проголошувала відмову від са­мостійної Української держави; курс на утворення Всеросійської федерації народів, «кінцевою метою якої буде відновлення Великої Росії» (14 листопада 1918 р.).

Причини падіння гетьманату П. Скоропадського

- Поразка Німеччини в Першій світовій війні, що позбавило гетьманську державу опори та гаранта стабільності.

- Залежність української держави від австро-німецьких збройних формувань.

- Відсутність дієздатної регулярної української армії,

— Відновлення старих порядків, що призвело до наростання со­ціальної напруги.

— Вузька соціальна база (буржуазія, поміщики, заможні селяни).

— Виникнення опозиції гетьманській владі.

— Спроба знайти опору серед білогвардійців (грамота Л. Скоропад­ського про відмову від української державності та вступ до все­російської федерації народів від 14 листопада 1918 р.).